3. Фіскальна політика держави та її вплив на обсяг національного виробництва

Фінансова політика – це заходи уряду щодо змін державних видатків, оподаткування і стану державного бюджету, направлені на реалізацію конкретних цілей макроекономічної політики. Виділяють два аспекти фінансової політики:

• фіскальна політика, або регулювання економіки, сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою доходів (податків) – видатків;

• бюджетна політика, або регулювання бюджетних процесів, досягнення бюджетної рівноваги, в тому числі обслуговування державного боргу.

Відносно впливу на макроекономічну кон’юнктуру виділяють стимулюючу (єкспансійну) і стримуючу (рестрикційну) фіскальну політику.

В короткому періоді функціонування економіки метою стимулюючої фіскальної політики стає подолання циклічного спаду. Йдеться про вплив на сукупний попит (АD) через зростання державних видатків (G), скорочення податків (Т), або шляхом комбінування цих інструментів. В довгому періоді політика скорочення податків може привести до розширення пропозиції факторів виробництва і зростання економічного потенціалу. При цьому важливо зауважити, що стимулююча фіскальна політика супроводжується проінфляційним ефектом. З метою його амортизації доцільне проведення комплексної податкової реформи, стабілізації державних видатків і застосування стримуючої грошово-кредитної політики.

Стримуюча фіскальна політика має за мету приборкання інфляції шляхом впливу в короткому періоді на сукупний попит (АD) такими інструментами, як зниження державних видатків (G) і підвищення податків (T). Це теоретично дозволяє знизити інфляцію попиту ціною зростання безробіття і спаду виробництва. В довгому періоді збільшення податків може стати основою для зниження сукупної пропозиції (АS) і розгортання механізму стагфляції. Якщо паралельно скороченню державних видатків за всіма статтями бюджету не створюються пріоритети щодо державного інвестування в науку, освіту, ринкову інфраструктуру, реструктуризацію, то може виникнути загроза руйнування економічного потенціалу країни. Тобто йдеться про необхідність комплексної і зваженої оцінки можливих результатів фіскальної політики, які можуть бути неоднаковими в короткому і довгому періодах функціонування національної економіки.

Короткострокова фіскальна політика, тобто політика, яка безпосередньо регулює сукупний попит, супроводжується мультиплікативним ефектом.

Мультиплікатор державних видатків показує, на яку величину зростає доход у відповідь на збільшення державних видатків (G) на 1 грошову одиницю: М_G = Y / G, де G=1.

Логічним обґрунтуванням мультиплікативного ефекту фіскальної політики є теорія сукупного попиту Д.Кейса і відповідна теорія мультиплікатора. Мультиплікатор державних видатків дорівнює: М_G = 1 / 1 - МРС, де МРС –гранична схильність до споживання.

Відповідний мультиплікативний вплив на сукупний попит спричиняє і зниження податків (Т). Це одразу збільшує доход розпорядження (У-Т) на величину Т, а ту його частину, що споживається, на величину МРС  Т.

Якщо зміна державних видатків (G) спричиняє множення споживання, сукупного попиту і доходу від величини G = 1, то зміна податків також породжує хвилю доходів-видатків, але вона починається не з 1, а з величини МРС, яка менша за одиницю. Тобто розрахункова формула податкового мультиплікатора має вигляд: Мt = - МРС / 1- МРС.

Мультиплікативний ефект від зниження податків слабкіший, аніж від зростання державних видатків. За модулем мультиплікатор державних видатків перевищує податковий мультиплікатор на одиницю.

За механізмом впливу на економіку фіскальна політика поділяється на дискреційну і недискреційну.

Дискреційна фіскальна політика являє собою цільоспрямовані зміни розміру державних видатків, податків і сальдо державного бюджету внаслідок спеціальних заходів уряду, спрямованих на зміни рівня зайнятості, обсягів виробництва і темпів інфляції.

Практична реалізація дискреційної політики супроводжується низкою проблем. По-перше, - це неминучість помилок макроекономічного прогнозування (статистичних, розрахункових, пов’язаних із нестачею економічних знань та недосконалістю моделей, що застосовуються), а по-друге, фіскальній політиці властиві так звані внутрішні лаги. Вони являють собою проміжок часу між моментом зовнішніх поштовхів або шоків, які позначаються на сукупному попиті або сукупній пропозиції (наприклад, енергетична криза, політичні події тощо), і моментом прийняття окремих заходів економічної політики.

Проблемою реалізації дискреційної політики вважається її значна залежність від політичного фактору.

Вищеозначені проблеми значною мірою амортизуються наявністю так званої вмонтованої в економіку стабільності, з якою пов’язана недискреційна фіскальна політика. Недискреційна фіскальна політика передбачає автоматичні зміни державних видатків, податкових надходжень та сальдо держбюджету внаслідок циклічних коливань сукупного доходу. Роль вмонтованої в економіку стабільності виконують чисті податки. Чисті податки – це різниця між величиною загальних податкових надходжень до бюджету і сумою державних трансфертів, що виплачуються населенню та підприємствам. Наприклад, в період економічного спаду відбувається скорочення ВНП. При наявності прогресивної шкали оподаткування розміри податкових надходжень до бюджету скорочуються, а трансфертні платежі з бюджету зростають. Це рівнозначно активному, внаслідок дискреційної стимулюючої фіскальної політики, зниженню податків і підвищенню трансфертних державних видатків. Тобто внаслідок недискреційної політики бюджетний дефіцит створюється автоматично через вмонтовану гнучкість чистих податків.

Світова практика свідчить, що існує пряма залежність між ефективністю фіскальної політики та ступенем “вмонтованої стабільності”, яка завжди діє антициклічно, створюючи часовий простір для дискреційної політики. Але для того, щоб цей механізм спрацював, необхідна оперативна реакція податкової системи на кон’юнктуру. Ступінь цієї реакції вимірюється за допомогою коефіцієнта кон’юнктурної еластичності оподаткування: Е_t = Т / Y. Цей коефіцієнт показує, яким чином змінюються податкові надходження (у відсотках) внаслідок зміни реального доходу на один відсоток. Оптимальною вважається ступінь кон’юнктурного реагування податкової системи при значенні коефіцієнта: Е_т 1. Цей фактор враховується в процесі реформування податкових систем. Йдеться про залежність ступеню кон’юнктурної еластичності від структури національної податкової системи. Вважається, що найвищі антициклічні властивості притаманні податком, в основі яких лежать доход, прибуток, товарообіг, які в свою чергу жваво реагують на кон’юнктуру. Мається на увазі, насамперед, прибутковий податок з громадян, який має найвищу еластичність завдяки прогресивній шкалі. Досить високими антициклічними властивостями характеризуються податки на прибуток підприємств та ПДВ.

Факторами підвищення кон’юнктурної еластичності оподаткування і відповідно стабілізаційної функції фінансової системи вважаються також раціональність ставок оподаткування та техніка стягнення податків, тобто наявність тенденції ухилення суб’єктів оподаткування від сплати податків. Йдеться про податкові пільги, ступінь криміналізації економіки тощо.

Таким чином ефективна фіскальна політика – це пошук оптимального поєднання дискреційної політики, вмонтованої стабільності та процесу удосконалення, реформування фінансової системи, перш за все оподаткування.

3. Бюджетний дефіцит та державний борг

Бюджетний дефіцит являє собою перевищення суми видатків відносно суми надходжень до державного бюджету, тобто від’ємне бюджетне сальдо. Бюджетний дефіцит вимірюється в абсолютному вираженні, або у відсотках до ВВП (ВНП).

Наприкінці 1988 р. вперше була визнана наявність бюджетного дефіциту в СРСР, величина якого вже в 1991 р. становила близько 20% ВНП. Світова практика вважає припустимим розмір дефіциту на рівні до 5% ВНП, що не несе в собі загрози фінансової кризи.

Закономірністю ринкової трансформації української економіки є реформування через кризу, в тому числі і фінансову. Її ознакою в першій половині 90-х років ХХ ст. став значний бюджетний дефіцит, рівень якого сягав майже 20 відсотків ВВП. Його стрімке зниження протягом 1996-1999 рр. мало результатом позитивне сальдо держбюджету (бюджетний профіцит) в 2000-2001 роках.

Причинами бюджетного дефіциту можуть бути:

• проведення стимулюючої дискреційної фіскальної політики;

• ефект недискреційної фіскальної політики в періоди економічного спаду;

• низька ефективність економіки, її деструктурованість;

• непомірні державні видатки, пов’язані з надзвичайними соціально-політичними подіями (війни, зміна соціально-економічної системи, вибори, нестабільна внутрішньополітична ситуація, становлення державності тощо);

• помилки і прорахунки в державному регулюванні економіки (занадто жорстке оподаткування, надмірна чисельність державного апарату, лібералізація заробітної плати за відсутністю повноцінного ринку і автономності держбюджету від бюджетів підприємств і організацій, необґрунтоване ціноутворення);

• криміналізація і тінізація економіки;

• слабка бюджетна і податкова дисципліна;

• наявність податкових пільг;

• нестабільність економіки.

До основних джерел фінансування і скорочення бюджетного дефіциту відносяться:

• внутрішні і зовнішні державні позики (можливо і примусові), які найчастіше здійснюються шляхом продажу державних облігацій через центральний банк;

• надмірна грошова емісія у випадку, коли центробанк безпосередньо кредитує покриття бюджетного дефіциту. Наслідком такої політики стає погіршення стану грошово-кредитного ринку, інфляція;

• стримуюча фіскальна політика.

Одним із наслідків бюджетного дефіциту виступає державний борг, який являє собою суму непогашених чистих дефіцитів держбюджету за весь період існування держави. Він визначається як різниця між загальною сумою всіх бюджетних надлишків і загальною сумою всіх бюджетних дефіцитів, що мали місце в країні. Термін “державний борг” в його загальноприйнятому значенні не включає місцеві фінанси. Розрізняють внутрішній державний борг, тобто заборгованість держави фізичним та юридичним особам, що є резидентами національної економіки, та зовнішній борг – заборгованість держави іноземним урядам, фірмам, міжнародним фінансовим організаціям.

Державний борг вимірюється, як в абсолютному вираженні, в тому числі і в розрахунку на душу населення, так і у відсотках до ВВП (ВНП), або у відношенні до експорту товарів і послуг. Відповідно розраховується і коефіцієнт обслуговування боргу (відсоткова частка суми процентних боргових виплат у ВВП-ВНП або експорті товарів і послуг).

Як стверджують спеціалісти, при оцінці державного боргу важливі не його розміри, а те, як використовуються запозичені кошти. Ефективним напрямком вважається виробнича сфера, реконструкція і модернізація економіки, розвиток НТП, що створює імпульс до стійкого зростання економіки і доходів держбюджету.

Для України протягом останніх десяти років є характерним стрімке зростання перш за все зовнішньої заборгованості, яка на початок ХХІ століття складає близько 20 відсотків загальної суми державного боргу: за період з 1994 по 2000 р. зовнішній державний борг збільшився більш ніж у 30 разів. Характерним для початкового періоду ринкової трансформації української економіки є спрямування залучених коштів перш за все на вирішення соціальних проблем та інституційні реформи. Сума зовнішнього боргу в Україні порівняно із іншими країнами не висока – близько 250 доларів на душу населення. Але якщо позитивні тенденції економічного зростання не набудуть стійкої динаміки, реальністю стане загроза національній безпеці.

Економічні наслідки державного боргу можна звести до наступних моментів:

1. необхідність обслуговування зовнішнього боргу, що при значному його обсязі означає суттєве скорочення можливостей споживання населення даної країни. Практика обслуговування боргу передбачає виплату процентів по державному боргу, які становлять відповідну статтю видатків держбюджету. Для погашення облігацій, за якими настав термін сплати, держава використовує нові запозичення, що веде до зростання загальної суми державного боргу і відповідних виплат по його обслуговуванню. Так розгортається механізм самовідтворення державного боргу. Дотримання графіка його повернення і сплати відсотків призводить до зростання податків;

2. збільшення податків для оплати зростаючого державного боргу виступає в якості антистимула економічної активності, в довгому періоді може привести до уповільнення економічного зростання, звуження бази оподаткування і формування бюджетного дефіциту;

3. борг зумовлює витіснення з виробничої сфери приватного капіталу. Дефіцитне фінансування бюджету шляхом випуску-продажу облігацій підвищує відсоткову ставку або ціну інвестування. Йдеться про заміщення приватних інвестицій державними видатками. Якщо останні спрямовуються не на розвиток економіки, а носять споживчий характер (фінансування держапарату, підвищення заробітної плати в бюджетній сфері тощо), то наслідком стає обмеження подальшого зростання економіки і зниження рівня добробуту, в тому числі і майбутніх поколінь;

4. перерозподіл доходів на користь утримувачів облігацій державного займу.

Зростання зовнішньої заборгованості створює проблеми в сфері міжнародних економічних зв’язків країни, негативно впливає на стан її торгівельного балансу.

Механізм скорочення зовнішньої заборгованості передбачає:

- використання золотовалютних резервів країни;

• консолідацію зовнішнього боргу, тобто трансформацію короткої та середньострокової заборгованості в довгострокову;

• конверсію або перетворення частки зовнішнього боргу в довгострокові іноземні інвестиції в тому числі шляхом приватизації;

• звернення країни – боржника до міжнародних фінансових організацій про надання пільгових кредитів для подолання боргової кризи або скасування заборгованості;

• сплату частки зовнішнього боргу іноземними активами, довгострокову оренду територій, надання права на будівництво військових баз тощо.

Таким чином ефективність функціонування фінансової системи і в цілому національної економіки передбачає ефективне управління державним боргом.