2. Власність і її місце в економічній системі.

В процесі суспільного виробництва між людьми формуються економічні відносини, які складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну та споживання створених економічних благ. В їх системі слід розрізняти соціально-економічні, організаційно-економічні та техніко-економічні відносини.

Соціально-економічні відносини, або відносини власності, виражають відносини між економічними суб’єктами з приводу привласнення засобів виробництва, робочої сили, предметів споживання, послуг, об’єктів інтелектуальної власності тощо. Ці відносини визначають спосіб поєднання робочої сили із засобами виробництва. Власність як економічна категорія характеризує відносини, які виникають в процесі привласнення матеріальних і духовних благ. Суть привласнення проявляється у відчуженні, адже ті, хто привласнює, відчужують об’єкти у тих, хто їх втрачає. Об’єктами привласнення можуть бути вироблені блага, засоби виробництва, гроші, цінні папери, робоча сила тощо. Суб’єктами привласнення виступають окремі особи, сім’ї, колективи, підприємства, установи, суспільство, держава.

Крім економічного важливо розрізняти і юридичний зміст власності. Як юридична (правова) категорія власність виражає майнові відносини між людьми з приводу володіння, користування і розпорядження об’єктами власності.

Володіння – це початкова форма власності; часткове, неповне привласнення, яке відображає юридичну (документальну) зафіксованість суб’єкта власності. Володар виступає персоніфікованим представником власника.

Користування – це фактичне застосування об’єкта власності відповідно з його призначенням. Володіння і користування можуть поєднуватись одним суб’єктом, а можуть бути поділеними між різними суб’єктами. Таким чином, користувач не обов’язково повинен бути власником відповідних об’єктів власності, точно так же, як і власник не завжди сам володіє та продуктивно використовує свою власність.

Розпорядження передбачає прийняття рішень власником або іншою особою, якій делеговані ці права, з приводу функціонування об’єкта власності аж до передачі іншому суб’єкту, перетворення в інший об’єкт і можливу ліквідацію.

Критерій, за яким визначає належність різних об’єктів власності тому чи іншому суб’єкту, називається формою власності. Сучасним економічним системам притаманна багатоманітність форм власності, серед яких виділяють дві як найголовніші: приватну і державну. Інші форми власності є їх похідними.

Форми власності постійно розвиваються в залежності від розвитку цивілізації, що дає підстави визначити власність як історичну категорію.

Приватна власність характеризує такий тип привласнення, при якому інтереси індивіда, соціальної чи іншої групи людей, домінують над інтересами цілого (суспільства). Вона виступає як закріплення права контролювання економічних ресурсів і життєвих благ за окремими особами чи групами людей. Об’єкти власності стають персоніфікованими і мають конкретних власників. Різновидами приватної власності є індивідуальна або сімейна, пайова, акціонерна (корпоративна) а також власність громадських організацій.

Акціонерну власність характеризують як колективно-приватну. Її особливість, полягає в тому, що вона, з одного боку, зберігає (через володіння акціями) все те позитивне, що несе в собі приватна власність, - підприємницький інтерес, ініціативу, націленість на накопичення особистого багатства, а з іншого – вона реалізується через більш зрілі – колективні – форми організації виробництва. Одночасно акціонерна власність за складом учасників є змішаною та комбінованою і породжує ознаки перехідної форми, тому що поєднує як приватну, так і суспільну власність.

Державна власність характеризується тим, що абсолютні права власності знаходяться не в окремих приватних осіб та їх об’єднань, а у державного інституту політичної, публічної та економічної влади. В цьому випадку держава виступає верховним розпорядником майна. Таким чином, державна власність – це закріплення права контролю об’єктів за державою. Її особливість полягає в тому, що об’єкти власності не діляться на частки і не персоніфікуються в окремих учасниках економічного процесу, вона унітарна.

Державна власність класифікується на загальнодержавну і комунальну (муніципальну). При загальнодержавній власності функції розпорядження і управління об’єктами власності (система енергопостачання, зв’язок, національні заповідники) покладені на загальнодержавні інститути. Верховними розпорядниками майна комунальних підприємств є органи місцевого самоврядування.

Колективна (групова) власність представлена орендними підприємствами, кооперативами, асоціаціями, товариствами.

Крім вказаних форм власності ще розрізняють змішані форми власності, коли всередині деяких з них поєднуються риси різних форм власності, наприклад, на державних підприємствах можуть утворюватися структури приватно підприємницького характеру. В результаті об’єднання різних форм власності, за умови збереженні в кожній із них свого особливого змісту, утворюються комбіновані форми організації виробництва: холдинги, концерни, трести, фінансово-промислові групи.

Крім основних форм власності виділяють й інші похідні форми, де особливе місце займає інтелектуальна власність як право на привласнення знань, обмін науковою інформацією, результатами культурної діяльності, мистецтва.

Найважливішою економічною формою реалізації власності та її економічною ознакою є доход, який отримує відповідний суб’єкт власності. До таких доходів відносять, перш за все, заробітну плату, прибуток, ренту, процент, бо саме вони створюють основу для економічної реалізації власності і визначають суспільний статус суб’єктів власності.

Крім соціально-економічних відносин економічна теорія приділяє значну увагу вивченню техніко-економічних відносин, тобто відносин спеціалізації, комбінування виробництва та рівня його концентрації. Ці відносини виражають технологічний спосіб поєднання економічних ресурсів і залежать від рівня розвитку техніки і технології.

Організаційно-економічні або організаційно-управлінські відносини визначають залежність розвитку економіки від її інститутів (обмін досвідом, маркетинг, менеджмент), організації та управління, тобто вони виражають організаційний спосіб поєднання економічних ресурсів.