3.3Технічні культури Туреччини

Під технічними культурами зайнято менше 12 % посівних площ. Серед цукристих вирощують цукровий буряк та цукрову тростину.

З волокнистих культур першість належить бавовнику, який культивують у приморських районах. Коноплю використовують у текстильній (виробництво канатів, мотузок, мішковини) та олійно-жировій промисловості. Льон, головним чином як олійна культура, культивується в західній частині Чорноморського узбережжя.

В олійно-жировій промисловості, крім насіння волокнистих культур, використовуються маслини, кунжут, земляний горіх (арахіс), соя та віднедавна соняшник. За виробництвом оливкової олії Туреччина входить до першої п’ятірки країн-виробників світу.

За вирощуванням відносно нової для Туреччини культури – чаю країна займає п’яте місце в світі.

Експортно орієнтованою галуззю є вирощування тютюну. Основними районами його вирощування є Егейський, Чорноморський, Мармурово­морський та Південно-Східний.

Значного розвитку завдяки сприятливим агрокліматичним умовам набуло плодівництво – важлива експортна галузь країни. У цьому відношенні найбільше значення мають виноград, інжир, маслини, цитрусові та фундук (перше місце в світі). Найбільшого розвитку плодівництво набуло в приморських та приміських районах країни.

IV.Загальна характеристикаТуреччини.

Туреччина розташована на східній півкулі, між 25о 40/ і 44о 48/ в.д. 35о 51/ і 42о 06/ с.ш. Її площа (включаючи внутрішні водойми) 779452 кв.км. Основна частина території Туреччини - 97 % - розташована в Азії і тільки 3 % - у Європі. Географічна особливість Туреччини - розташування на перехресті важливих шляхів, зі стародавності з'єднуючих Європу з Азією, чорноморські країни і народи зі середземноморскими. Нині через територію Туреччини пролягають шосейні і залізничні магістралі, що зв'язують Європу з багатьма країнами Азії. Максимальна довжина турецької території з заходу на схід 1600 км, з півночі на південь 600 км. Туреччина з трьох сторін, омивається морями: на півночі-Чорним морем, на заході - Егейським, на півдні Середземним. Європейська й азіатська частини Туреччини відділені одна від одної водяною системою, що утворить морський прохід з Чорного моря в Егейське і включаючи Мармурове море, протоки Босфор і Дарданелли. У Південній частині Босфору і Золотого Рогу Мармурового моря, розташований одне з найкрасивіших міст світу і найбільше місто Туреччини – Стамбул.Туреччина - гірська країна. Середня висота її території над рівнем моря складає 1132 м. Майже вся територія Азіатської Туреччини зайнята Малоазіатським нагір'ям, до складу якого входять високі, розчленовані питомими й увінчані могутніми вершинами гірські хребти, обширні сухі нагір'я і плоскогір'я. Низинних рівнин у країні мало, вони розташовані на окремих ділянках морських узбереж, як правило, в устях рік.

На території Туреччини нараховується більш 100 видів корисних копалин. Країна має у своєму розпорядженні численні види рудної, гірничо-хімічної, паливно-енергетичної сировини. У першу чергу варто назвати - хромові, вольфрамові, мідні руди, борати, мармур, вугілля й ін. На долю Туреччини припадає 25 % загальносвітового запасу ртуті. Туреччина має величезні паливно-енергетичні ресурси - нафта , уран, буре вугілля, кам'яне вугілля. На території Туреччини залягають такі породи як: азбест, мармур, борати, сірка.

КЛІМАТ

Територія Туреччини знаходиться в межах середземноморського субтропічного кліматичного пояса. Однак гірський, сильно розчленований рельєф, дуже важкі умови циркуляції повітря, наявність кліматичної поясності - усе це визначило велику розмаїтість кліматичних районів. На внутрішніх нагір'ях клімат континентальний. Опади переважають у степу до 500 мм у рік.

РІЧКОВА СИСТЕМА Й ОЗЕРА

Територія Туреччини, за винятком Канійскої рівнини, покрита густою річковою мережею. Але всі ріки мають гірський характер, буяють водоспадами, порогами і тому несудохідні. Велика швидкість плину робить їхній майже незамерзаючими, навіть у високогірних районах. Основні ріки: Єфрат (2800 км), Тигр (1900 км), Кизил-Ірмак (1355 км), Сакарья (824 км).

Близько 9,2 тис. кв. км. Площі Туреччини займають озера: кратерні, карстові, лагунові, тектонічні, ставково-вулканічні. Самі великі Ван (3713 км кв.) - солоне, беззтічне, Туз (1500 кв.км.) - солоне.

АДМІНІСТРАТИВНИЙ УСТРІЙ

В адміністративно-територіальному відношенні поділяється на 67 илов. Столиця-Анкара. Голова держави-президент. Вищий законодавчий орган - Великі національні збори (сенат і національні палати). Грошова одиниця - турецька ліра.

НАСЕЛЕННЯ.У момент утворення Турецької республіки чисельність її населення була визначена в 12532 тис. чол. Усього в країні проведено 12 переписів. З 1927 р. населення Туреччини зросло в 4,4 рази, причому тільки з 1950 по 1985 - у 2,5 рази. Різко зросла і щільність населення: з 1,8 до 7,7 чоловік на 1 кв. км. Швидкий ріст населення залишається важливою проблемою країни. Розподіл жителів по території Туреччини відбувається вкрай нерівномірно. Найбільше густо заселені узбережжя Мармурового і Чорного морів, потім- райони, що прилягають до Егейського моря. Саме густонаселене місто - Стамбул і самий малонаселений - Ханяри.Основне населення країни - турки (біля 90 %)Турками вважаються всі "хто зв'язаний узами громадянства з турецькою державою". Діти, що народилися від чи турка матері-туркені, рахуються турками. У країні ще проживають понад 25 національні меншості: курди, араби, греки, черкеси, вірмени, євреї, грузини, лази і т.д.

По віросповіданню турки-мусульмани суннитского напрямку. Державна мова - турецька.

ЕКОНОМІКА

Туреччина - аграрно-промислова країна. Значна залежність від іноземних монополій.

Туреччина надає великого значення економічним і політичним відносинам з мусульманськими країнами і міжнародними ісламськими організаціями.

Географія господарства. У сучасному світовому господарстві Туреччина за багатьма ознаками належить до групи країн, що розвиваються. За класифікацією світового банку вона відноситься до підгрупи країн з середньонизькими доходами. Це індустріально-аграрна країна, яка входить до числа перших 25 країн світу за виробництвом ВВП (у 2004 р. – 302,8 млрд. дол.). ВВП на душу населення складає 4221 дол., а за паритетом купівельної спроможності – 7753 дол. Реальне зростання ВНП перевищує 6 %. Рівень інфляції знизився до 11,3 %. Прямі іноземні інвестиції в Туреччину незначні – менше 1 млрд. дол. щороку. У галузевій структурі виробництва ВВП лідирувала сфера послуг – 58,5 % та промисловість – 29,8 %; частка сільського господарства складає 11,7 %.

В основі державної економічної політики лежить контроль базових галузей господарства з великими капіталовкладеннями. Держава контролює весь залізничний транспорт та засоби зв’язку, 50 % морського транспорту,  75 % видобувної та понад 30 % обробної промисловості (переважно підприємства паливно-енергетичного та металургійного комплексів), 75 % кредитно-банківської системи. Разом з цим Туреччина має сильний і швидко зростаючий приватний сектор. Його позиції особливо значні в найбільшому індустріальному секторі економіки – легкій промисловості (особливо у текстильній та швейній галузях), продукція якої користується постійним попитом на міжнародному ринку. Також у структурі експорту Туреччини значною є роль харчової промисловості та сільського господарства; зростає частка галузей машино­будування, зокрема автомобілебудування та електротехнічної промисловості.

У Туреччині розвивається текстильна промисловість, харчосмакова, металургійна, хімічна промисловість, а також видобувна, нафтопереробна і машинобудівна промисловості.

Видобувна промисловість забезпечує 7,2 % вартості промислової продукції і будівництва. У галузі близько 72 % виробництва забезпечується державними підприємствами (без обліку нафтових).

Кам'яне вугілля; магніт і нафта - іде на внутрішні нестатки. Видобуток кам'яного вугілля ведеться на Чорноморському узбережжі. Буре вугілля добувається в шахтах в Афишине - Эльбистане, у Сейтомире, Тунчбилеке. На 80 % видобуток здійснюють державні підприємства.

Видобуток нафти в порівнянні з розмірами її внутрішнього споживання недостатній. Державні підприємства в сполученні з іноземним капіталом здійснюють розшукові роботи, а також іноземні компанії, приватні і змішані компанії. Найбільш важливий район знаходиться в Єго-Східній Анатолії. Поклади знаходяться у віддалених районах , тому витрати на видобуток і транспорт зростають.

Залізна руда добувається в селі Сивас і Малатья. Туреччина займає видне місце по видобутку і запасам хромової руди (йде на експорт).

На території також знаходяться поклади і добувається мідна руда, марганцева руда, ртуть, сірка, вольфрамова руда, уранова руда, борити, фосфорити, золото і срібло (невелика кількість).

Нафтопереробна і хімічна промисловість. Переробку нафти здійснюють державні заводи в Батме, Измит, Алиага в Мерсине.

Видобуток природного газу в країні почався в 90-і роки. Потреби в газі також задовольняються за рахунок продукції газових заводів в Анкарі, Стамбулі, Ізмаїлі і зниження побіжних газів на переробних заводах.

Виробництво мінеральних добрив, в основному фосфатних і азотних знаходяться в районі Изміра і Стамбула.

Гумова промисловість представлена чотирма сучасними заводами з виробництва автомобільних шин. На приватних підприємствах роблять покришки і камери мотоциклів і велосипедів. Інша галузь - це гумове взуття, а також гумовотехнічні вироби.

Чорна і кольорова металургія. Виробництво чорних металів зосереджено в трьох великих державних підприємствах чорної металургії - Карабюкском, Єрегийском і Іскендерунском комбінатах. На останньому ж відбувається і виплавка стали. Має місце виплавка міді. Існують підприємства алюмінієвої промисловості.

У цілому виробництво кольорових металів не задовольняє зростаючий попит.

Машинобудівна й електротехнічна промисловість одержала розвиток насамперед за рахунок створення складальних підприємств. У цій галузі особливо активно представлена участь приватного капіталу. Галузі машинобудування: зборка і виробництво транспортних засобів, будівництво залізних транспортних засобів, залізниці, вагони, холодильники, дизель-мотори. Маються ремонтні заводи суднобудування розвите в Стамбулі і Ізмірі. На верфях будуються судна для міських і непротяжних каботажних ліній, автомобільні пороми. Значна частина устаткування і запчастин імпортується. Середньо - і крупно монтажні суду Туреччина закуповує за кордоном.

Верстатобудування як галузь обробної промисловості зовсім недавно створена в країні. Зборка деяких моделей токарних, фрезерних, свердлильних верстатів здійснюється по ліцензіях західних фірм. Казанові і холодильні установки, промислові газові печі виготовляються на невеликих добре обладнаних підприємствах приватних фірм. Приватний сектор у співробітництві з іноземним капіталом роблять побутову техніку - газові печі, плити, швейні машини, велосипеди, калорифери.

Розвивається електротехнічна промисловість. Промислове виробництво электроізометрів, побутових електроприладів відбувається по ліцензіях західних фірм.

Помітними темпами розвивається радіо і електронна промисловість - виробництво телефонної, радіо - і телетехніки, електронної апаратури, зборка ЕОМ.

Будівництво, експлуатація енергетичних об'єктів і розподіл електроенергії в Туреччині фактично зосереджено в руках держави. Якщо в 60-70- р. р. основним розвитком електроенергетики була теплова енергетика на базі рідкого палива (нафта), а тепер покладений принцип переважної орієнтації на власне джерело енергії: лігніт, гідроресурси, природний газ, геотермальна сонячна енергія й енергія вітру.

Діє Комісія з атомній енергії для проведення досліджень в області використання атомної енергії. Розробляються проекти по будівництву АЕС.

У країні діють 50 ГЕС і 30 ТЕС. Виробництво електроенергії в 90-х роках склало 54,3 млрд. кВ г. Споживання ж на душу населення 926 кВт г. Існує дефіцит електроенергії.

Туреччина є експортером продукції сільського господарства і видобувної промисловості.

Зовнішні партнери: ФРН, США, Великобританія, Франція.

У цілому Туреччина - це розвивається країна.

ТРАНСПОРТ І ЗВ'ЯЗОК

Туреччина має досить розвиту транспортну систему. У цій галузі зайнято 3% населення країни.

Домінуюче положення в системі перевезень займає автомобільний транспорт. У 1993 р. на його частку приходилося 93,2 % внутрішніх перевезень і 70,7 % внутрішнього вантажообігу. Число автотранспортних засобів швидко росту. Довжина шосейних і групових доріг державного і районного значення склала 109,4 тис. км (державні значення 58,7 тис. км).

Велике значення для розвитку автомобільного транспорту Туреччини має введення в експлуатацію іншого підвісного моста через Босфор. Він дозволивши збільшити потік транзитних вантажів через Туреччину, що є джерелом надходження валюти

Залізничний транспорт

Загальна довжина залізниць 10 390 км. Через пережитий у 80-х р.р. кризи залізниця одержує повільний розвиток.

Повітряний транспорт

До 1987 р. у Туреччині існувала одна авіакомпанія - державна, котра здійснювала перевезення пасажирів, як на внутрішніх, так і на закордонних авіалініях. (Тюрк Хава йоллари - ТХЙ). Пізніше з'явилося кілька приватних авіаліній, що здійснювала перевезення авіапасажирів на місцевих лініях на невелике відстані літаками малої авіації.

Усе більше значення набуває трубопровідний транспорт. Нафтопровід (Туреччина - Іран) Газопровід (Туреччина - Росія) 9,5 % усього вантажообігу.

Зв'язок

У Туреччині внутрішній і міжнародний поштовий зв'язок перебуває у віданні Експлуатаційної Генеральної дирекції, що є державною економічною організацією. У 1993 р. вона мало 41,7 тис. відділень по всій країні.

У 80- роках проводилася широка програма модернізації поштових і телеграфних служб, оснащення їхнім сучасним устаткуванням, що дозволяє механізувати й автоматизувати багато поштових операцій.

Швидко розвивається телефонний зв'язок. Нараховується 11,9 млн. абонентів.

Успішно в Туреччині розвивається телексний зв'язок і комп'ютерна комунікація і їхні потреби цілком задовільняють.

Також на території Туреччини розвинутий морський і небагато річковий транспорт. Основні морські порти: Стамбул, Ізмір, Зонгулдак.

Вцілому економіка Туреччини досить динамічна. Головною політичною та економічною проблемою для держави протягом наступного десятиліття є членство в ЄС.

Промисловість. Основою турецької промисловості є обробна промисловість з питомою вагою понад 80 %. Частка видобувної промисловості складає біля 5 %, решта припадає на енергетику, газо- та водопостачання.

Електроенергетика. Основними джерелами електроенергії Туреччини є лігніт, кам’яне вугілля, газ, гідроресурси, енергія сонця та вітру.

Виробництво електроенергії становить 116,6 млрд. кВт/год. Його забезпечують близько 30 ТЕС та 50 ГЕС. Ще 457 млн. кВт/год. імпортується. Разом з цим 433 млн. кВт/год. електроенергії країна експортує в Болгарію, Румунію, Албанію та Грузію. Найбільші ТЕС – Амбарли (біля Стамбула) та в Хамітабаді потужністю біля 600 мВт кожна. Серед гідравлічних електростанцій найпотужнішою є найбільша на Близькому Сході Кебанська ГЕС на р. Євфрат, але гідроенергетичний потенціал в Туреччині використовується лише на 11 %. В країні завершено електрифікацію сіл.

Мінеральні ресурси країни різноманітні, але незначні. Гірничо­видобувна промисловість на 75 % знаходиться під контролем держави.

Структура паливних ресурсів представлена в основному кам’яним і бурим вугіллям, видобуток, яких ведеться на Чорноморському узбережжі та нафти (7 % від споживання) у Південно-Східній Анатолії (трикутник Гарзан–Гермік–Роман). Розпочався видобуток природного газу, який забезпечує поки що лише 2 % потреб країни. Нещодавно виявлені поклади уранової руди, але їх розробка ще не налагоджена.

Серед рудних ресурсів відзначимо наявність усіх руд чорних металів. Залізна руда видобувається переважно в ілах Сівас та Малатья. Хромова руда, головним чином, йде на експорт, тому обсяги її видобутку визначаються кон’юнктурою світового ринку. На Чорноморському узбережжі, в ілах Анкара та Денізлі є поклади марганцевої руди.

Серед руд кольорових металів наявні мідні руди в ілах Елязиг і Артвін, боксити в Міласі. Цинковий та свинцевий концентрати видобувають в ілах Баликесір, Кайсері, Кютахбя та Малатья. Вольфрамову руду видобувають в ілі Бурса. У незначній кількості ведеться видобуток ртутних і сурм’яних руд, золота та срібла.

Нерудні ресурси представлені кам’яною сіллю, сіркою, баритами, фосфоритами, магнезитом, азбестом, флюоритом, та мармуром.

Обробна промисловість у Туреччині розвинена значно краще, ніж у багатьох інших країнах Південно-Західної Азії. Вона забезпечує близько 70% вартості промислової продукції. Її розвиток стримує вузький внутрішній ринок. У цьому відношенні відкриття у 90-х роках ринків країн СНД (включаючи й Україну) для низькоякісних споживчих товарів Туреччини мало для неї неабияке значення.

Головну роль в обробній промисловості, як і раніше, відіграють легка (текстильна) і харчова промисловість (44 %). Продукція текстильної промисло­вості, як правило високої якості, у великих обсягах експортується в Європу, США та інші країни. Туреччина задовольняє третину потреб європей­ського співтовариства в текстилі та одязі. У загальному обсязі експорту країни текстиль та одяг складають майже третину. Найбільш комбінати розміщені в Адані, Стамбулі, Ізмірі, Бурсі, Кайсері, Ереглі, Денізлі, Малатьї та інших містах. Спеціальною ознакою турецької економіки є широкий розвиток національних ремесел. Передусім це стосується килимар­ства. Невеликі фабрики і майстерні виготовляють високоякісні килими, головним чином ручної роботи.

Значного розвитку отримала промисловість будівельних матеріалів (15% продукції обробної промисловості), яка включає цементні, скляні, цегельні та черепичні заводи.

Металургійна і металообробна промисловість. За останні два десятки років Туреччина скористалася тенденцією до згортання екологічно небезпеч­ної чорної металургії в розвинених країнах, щоб активно розвивати цю галузь у себе і проникнути на ринок Європи та сусідніх країн. Нині виробляється понад 18 млн.т сталі. Половина цієї кількості виробляється на трьох великих державних підприємствах – Карабюкському, Ереглійському та Іскендерун­ському комбінатах повного циклу. Друга половина на приватних міні-заводах з дуговими печами, які виникли останнім часом у районі Ізміру. Сталь і прокат стали другим продуктом турецького експорту після текстилю.

Алюмінієвий завод працює в Сейдішехірі. Мідь виробляють у Стамбулі, Мургуле та Ергані.

Туреччина експортує віконне і пляшкове скло, скляний кухонний і столовий посуд, кришталь.

У країні працює декілька тисяч невеликих підприємств лісо- та деревообробної промисловості, які виробляють фанеру, меблі, папір та картон.

Хімічна та нафтохімічна промисловість представлена головним чином нафтопереробними заводами в містах Батман, Кирикале, Ізмір, Аліага, Мерсін.

У 80-х роках в країні почався видобуток газу. Потреби в газі задовольняються, також, за рахунок продукції газових заводів в Анкарі, Стамбулі, Ізмірі та інших містах та скраплення попутних газів на Ізмірському та  Аліагському нафтопереробних заводах. До 2012 року діє договір про поставки газу з Росії.

Хімічна промисловість Туреччини виробляє борну та сірчану кислоту (Бандерме), мінеральні добрива, засоби захисту рослин та стимулювання їх росту, продукцію побутової хімії, автомобільні шини, вибухові речовини тощо.

Машинобудівні підприємства в основному зорієнтовані на монтаж імпортованих деталей, вузлів і агрегатів. Провідне місце в машинобудуванні займає виробництво і складання транспортних засобів. В авто- та трактороскладальній промисловості Туреччини активно діють ТНК („Форд”, „Фіат”, „Рено”, „Даймлер Бенц”, „Брітіш мотор”, „Крайслер” та ін.), які тісно співпрацюють з місцевим приватним капіталом. Виробляється біля 300 тис. легкових та 100 тис. вантажних автомобілів і тягачів, понад 20 тис. тракторів. Працює близько 20 основних підприємств завершальної зборки (Стамбул, Бурса, Адапазари, Ізмір, Ізміт, Мерсін) та 1000 суміжних виробництв. Виробництво залізничних транспортних засобів представлене заводами з виробництва пасажирських вагонів в Адані, товарних вагонів та дизельних двигунів в Сівасі, а також локомотивобудівним заводом в Ескішехірі.

Розширюються потужності та модернізується суднобудування. Воно нараховує більше 10 підприємств державного та приватного секторів, які розташовані, головним чином, в Стамбулі та Ізмірі.

Протягом останніх десятиріч Туреччина створила власне авіабудування (Єскішехір, Кайсері). В Мюртеді (біля Анкари) збираються військові літаки „F-16”. Є завод зі зборки вертольотів.

Налагоджено складання і виробництво верстатів, різноманітної побутової техніки, велосипедів. Належного розвитку набула електротехнічна промисловість. Внутрішній ринок повністю задовольняється власними акумуляторами,  електрошнурами, електромоторами, трансформаторами, зварювальними апаратами тощо. Значними темпами розвивається радіо- і електронна промисловість.

Підприємства військово-промислового комплексу зосереджені переваж­но в околицях Анкари. Тут виробляються вибухівки, зброя, ракетні установки, кулі тощо. Складне озброєння надходить з військово-промисло­вих комплексів держав Заходу – членів НАТО: бойові кораблі, літаки, танки, ракетні установки.

Сільське господарство. Тут створюється до 20 % ВНП Туреччини. Туреччина практично повністю забезпечує себе продовольством, а частка сільгосппродукції в експорті країни складає 20-25 %. Біля 90 % оброблюваних земель знадиться в приватній власності.

Структура сільського господарства Туреччини характеризується переважанням рослинництва (майже 2/3 доходу галузі) над тваринництвом (1/3 доходу), причому їх розвиток відбувався дещо відособлено і вони ніколи не представляли тісно пов’язаних частин єдиного господарського організму. Частка лісового господарства та рибальства незначна. Провідну роль відіграють зернові культури, які займають біля 80 % посівних площ країни. У структурі зернових переважають озима пшениця та ячмінь. Менше значення мають кукурудза, жито, овес, просо та рис. Основним районом вирощування пшениці є Внутрішня Анатолія. При урожайності 18-19 ц/га щороку збирається біля 20 млн.т пшениці і за цим показником Туреччина входить до першої десятки країн її виробників.

Міжнародні зв'язки

Туреччина є потужним субрегіональним лідером із власною системою інтересів. За умов останніх структурних змін у посткомуністич ному світі Туреччина у своїй зовнішній політиці опрацьовує новий геополітичний ракурс. Анкара не є вже повернутою обличчям до комуністичної загрози з Півночі та з Балкан, а у зв'язку із арабо-ізраїльським мирним процесом вона виступає як регіональний гравець і шукає впливову політику на більш віддаленій периферії. Після Другої світової війни зовнішньополітичний курс Туреччини був зорієнтований подвійно: політика розвитку індустрії та приєднання до ЄС, а з другого боку - у зв'язку зі східною та ісламською орієнтацією Туреччина шукає свою ідентифікацію з Середнім Сходом та Центральною Азією. За часів "холодної війни" радянська домінація в Центральній Азії та на Кавказі заважала турецьким зусиллям у цьому напрямку, тоді як турецька асоціація з Ізраїлем та альянс із Вашингтоном затьмарювали прямі відносини із Середнім Сходом. Туреччина виконувала функцію південного флангу НАТО і слугувала опорою безпеки США. Наслідок - політична ізоляція від Середнього Сходу, протистояння з Північчю..Особливе положення Туреччини стосовно Європи, з одного боку, стосовно ісламського Півдня - з другого, створює особливу геополітичну конфігурацію її національних інтересів. Європі важко сприйняти Туреччину як її невід'ємну частину, вона сприймається як щось чужорідне. Участь Туреччини в Північно-Атлантичному Альянсі є скоріше наслідком "холодної війни" та геостратегічних уподобань США, ніж усвідомлення спільних європейських інтересів. Тривалий конфлікт з більш "європейською" Грецією, Кіпрська проблема, особлива позиція в Боснійській кризі, у ставленні до курдів - все це не сприяє скорішому включенню Туреччини в інші європейські структури.

Турецькі амбіції в Балканському регіоні грунтуються на переконанні, що розпад СРСР і СФРЮ дав Туреччині унікальний шанс повернути в нових формах свій політичний, економічний, культурний і воєнний вплив у межах колишньої Османської імперії. Саме мусульманське населення повинно стати одним з основних інструментів цього впливу.

Особливу сміливість Туреччині надає могутня підтримка з боку Сполучених Штатів. Для турецьких аналітиків характерним є уявлення, що всі так звані кола євразійської безпеки, які включають в себе ЦЄ, Балкани, регіон Чорного моря, Кавказ, Східне Середземномор'я, Близький Схід і Центральну Азію, накладаються і перетинаються саме в тому місці, де розташована Туреччина, що з урахуванням нових умов значно підвищує її значення як члена НАТО й імовірність переростан ня її в регіонального лідера. При цьому явне прагнення до панування в регіоні прикривається гуманітарною риторикою: Туреччина нібито надає допомогу "новим країнам" у пошуку ними "справжньої ідентичності, вільної від зовнішніх чинників і тиску".

Нині Туреччина збільшує флот і, зокрема, пояснюється це серйозними проблемами в Середземному (Кіпр) і Егейському морях. Пріоритети політики Туреччини зрозумілі: збереження стійкої і значної переваги, в тому числі й воєнно-морської, над основним супротивником - Грецією. Зумовлюється це необхідністю захисту своїх інтересів в Егейському морі, де греки, всупереч міжнародним домовленостям, проводять ремілітаризацію прилеглих до турецького узбережжя островів, а також недопущення силової ревізії кіпрських реалій, що склалися після окупації турецькими військами північної частини острова.

Туреччина з метою захисту своїх інтересів планує в наступному столітті стати країною, що володіє авіаносцями. Державна міць, географія й історичні чинники змушують Туреччину стати регіональною державою. Її ВМС вийдуть за межі берегової лінії. Турецькі війська брали участь у миротворчій діяльності ООН у Сомалі, Албанії, Боснії і Герцеговині. Це показує, що інтереси Туреччини не обмежуються лише прилеглими державами.

Туреччина має досить обгрунтовану альтернативу європейському вектору у вигляді своїх південних, ісламських і центральноазійських зацікавлень. Тургут Озал, архітектор нової Туреччини, почав використовувати тюркський символізм для проникнення турецького економічного та політичного впливу в Центрально-Азійський та Кавказький регіони. Починаючи з 1991 р., Т. Озал, а пізніше Сулейман Демірель зробили низку візитів до нових держав та підписали численні угоди з політичного співробітництва, військової допомоги, культурних та економічних змін. Туреччина входить в Чорноморський консорціум, Союз Тюркських держав, Організацію Економічного співробітництва - інституціоналізовані форми, що підвищують її регіональ ний статус.

Зрозуміло, що це викликає певне занепокоєння з боку Російської Федерації, яка переглядає власне сприйняття Туреччини в ширшому контексті і починає обмежувати пантюркістське просування Анкари. Насамперед це спостерігалося на з'їзді тюрків, а потім при формуванні Конвенції курдських організацій СНД у Москві. Московська інтервенція в Чечні погіршила взаємосприйняття двох країн. Хоча Туреччина має значні ресурси та просуває свою геополітичну роль в республіках колишнього СРСР, вона не може виступати тут одноосібно і стикається з конкуренцією інших держав, зокрема Ірану.

Туреччина підвищує власну роль у регіоні на хвилі пантюркізму . Це деякою мірою послаблює ісламське відновлення країн регіону, що значно секуляризовані. Для Туреччини нестабільність на Балканах та Кавказі є джерелом загрози її власній територіальній цілісності, оскільки виникає загроза міграцій до Туреччини. РФ прагне до встановлення системи колективної безпеки в Азії, що протистоїть турецьким інтересам відродження пантюркізму. Водночас самі країни регіону схильні скоріше розробляти власні економічні та політичні моделі, ніж просто адаптувати турецький взірець. Одночасно з апробацією пантюркістської ідеї країни ЦА розширяли і стосунки з іншими країнами, прагнучи диверсифікувати власну зовнішню політику, що взагалі характерно для всіх пострадянських держав. Внаслідок цього в середині 90-х пантюркістські впливи ослабли і увійшли в нормальніше русло.

Посилення позицій Туреччини в регіоні пов'язано з її власним досвідом модернізації, що реалізується через сучасні універсальні технології розвитку, коли робиться акцент на регіональних економічних інтересах, енергії приватного капіталу. Турецькі приватні фірми активно діють у регіоні. Головними напрямками є будівельні підряди - ринок, у якому Туреччина спромоглася посісти відчутне місце у світовому масштабі. Вони будують дешевше і відносно якісно. Крім того, турецькі фірми включилися в створення переробної, легкої та харчової промисловості. Турецький капітал також кооперується з провідними транснаціональними корпораціями, маючи функцію посередника. Проникнення турецького капіталу фінансується також за рахунок державної допомоги самої Туреччини.

Висновок

В якості висновку по роботі резюмуємо основні положення дослідження стосовно розміщення продуктивних сил Туреччини.

Натуральний темп росту: 5 %. Інфляція: 18.4 %. Безробіття: 11.3 % (неповна зайнятість 6.1 %). Орна земля: 35 %. Сільське господарство: тютюн, бавовна, кристалліт, маслини, цукрові буряки, імпульси, цитрусові; домашня худоба.

Робоча сила: 23.8 мільйона, 1.2 мільйона турків працюють за кордоном; сільське господарство 40 %, 38 % обслуговування (служб), промисловість 22 %.

Промисловість: текстиль, обробка їжі, автомобілі, добуваючи (вугілля, хроміт, мідь, бор), сталь, нафта, конструкція, деревина, папір. Природні ресурси: сурма, вугілля, хром, ртуть, мідь, борат, сірка, залізна руда, орна земля, гідроенергетика.

Експорт: одяг, продовольство, текстиль, металеві виробництва.

Імпорт: устаткування, хімічні реактиви, напівфабрикати, паливо.

Головні торгові партнери: Німеччина, США, Великобританія, Італія, Франція, Росія, Швейцарія.

Комунікації: телефони у використанні 19.5 мільйонів; користувачі мобільного зв'язку: 17.1 млн. Станцій радіопередач - 16, FM 107, коротка хвиля 6. Радіо: 11.3 мільйонів. Станцій телебачення - 635. Телебачення: 20.9 мільйона. Провайдери послуг Інтернету - 50. Інтернет-користувачі: 2.5 мільйона.

Шляхи транспортні мережі: Залізниці : загальна довжина: 8 607 км. Магістралі: загальна довжина: 385 960 км; Водяні шляхи: приблизно 1 200 км. Гавані: Hopa, Іскендерун, Стамбул, Ізмир, Ізмит, Мерсин, Самсун, Трабзон. Аеропорти - 120.