2.1. Особливості реалізації громадянських та політичних прав і свобод особи в конституційно-правовому статусі інвалідів в Україні

Всі інваліди мають право на свободу від дискримінації в здійсненні їх прав. Це включає право на свободу від дискримінації за ознакою інвалідності, а також по будь-яким іншим ознакам, таким, як раса, колір шкіри, мова, релігія, політичні або інші переконання, національне або соціальне походження, майнове, становище або інше положення.

Людина та її життя визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю[48].

Водночас право на життя є найбільшою цінністю для людини і передумовою всіх інших її прав.

Відповідно до частини першої та другої ст. 27 КУ, кожна людина має невід’ємне право на життя[49]. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави – захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Суб’єктами реалізації права на життя є усі без виключення фізичні особи, у тому числі особи з інвалідністю.

Охорону існуючих у державі суспільних відносин від протиправних посягань на життя людини, крім КУ та ЦК, забезпечує кримінальне законодавство України. Зокрема, у розділі ККУ „ Злочини проти життя та здоров’я особи” передбачено відповідальність за злочини проти життя (статті 115 – 120, 129 ККУ), злочини проти здоров’я (статті 121 – 127, 130, 133 ККУ), злочини, що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини, які вчинюються у сфері медичного обслуговування (статті 131, 132, 138, 139 – 145 ККУ) та інші злочини; що становлять небезпеку для життя і здоров’я людини (статті 134 – 137 ККУ). При цьому необхідно зауважити, що норми ККУ передбачають відповідальність за вчинення незаконного насильства незалежно від статі потерпілого, його соціального статусу тощо[50].

Однак слід зазначити, що всупереч наявності в Україні законодавства, яким підтверджується невід’ємне право людей з інвалідністю на життя на рівні з іншими категоріями громадян, вони зазвичай більше за інших зазнають ризику передчасної смерті. Це пов’язано з тим, що переважна більшість людей з інвалідністю належить до категорії бідних та малозабезпечених, через що має обмежений доступ до якісного медичного обслуговування, реабілітаційних послуг, зайнятості, інформації тощо. Сучасний стан навколишнього середовища, нездоровий спосіб життя та шкідливі звички негативно впливають на стан здоров’я усього населення України. Більшість людей просто не усвідомлює на що вони наражають себе та своїх близьких. Надмірне зловживання алкоголю, паління, малорухливий спосіб життя, недовіра до сучасної медицини, так як багато хто вважає себе абсолютно здоровим і відмовляється від прийому ліків, та не виконує лікарських рекомендацій, - усе це призводить до того що частина населення має хронічні хвороби та не здатна народжувати здорових дітей. І ситуація тільки погіршується. Задля вирішення цих проблем потрібні негайні дії з боку уряду та й самої української громадськості. Необхідним є покращення усвідомлення проблеми серед молоді, яка є майбутнім України. Школи можуть бути гарним місцем для профілактики ризикової поведінки. Можливе застосування певних програм та заходів, що пояснюють переваги здорового способу життя. Потрібен суворіший нагляд за застосуваннм існуючих правових норм, тобто заборони продажу алкогольних напоїв та тютюнової продукції малолітнім, заборони щодо паління у громадських містах. Використання податків, тарифів, правових положень та норм для широкого запровадження заходів за підтримку здорового способу життя. Ключовим аспектом тут є не формальне регулювання, а практичне застосування та дотримання цих положень.

Забезпечення користування правом на свободу та особисту недоторканість, а також неприпустимість незаконного та свавільного позбавлення свободи усіх громадян, у тому числі людей з інвалідністю, гарантується Конституцією України[51].

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначається Законом України „ Про громадянство України”[52]. Згідно з національним законодавством кожна новонароджена дитина, у тому числі й дитина з інвалідністю, зареєструється при народженні та отримує ім’я й громадянство.

Право громадян України, у тому числі людей з інвалідністю, на свободу вираження поглядів і переконань закріплено, насамперед ст. 39 Основного Закону громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування[53].

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.

Визнання права громадян України, у тому числі людей з інвалідністю, на свободу шукати, отримувати та поширювати інформацію закріплено у ст. 40 Конституції, у якій, зокрема, зазначається, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк[54].

Водночас необхідно зауважити, що для людей з інвалідністю в Україні, особливо для інвалідів із порушенням зору та слуху, дуже актуальними є проблеми, пов’язані з доступом до інформації у доступному для них форматі. Це підтверджується також і результатами проведеного ДУ науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин Мінсоцполітики України у 2010 р. соціологічного опитування[55]. Зокрема для людей із порушенням слуху дуже важливим є бар’єр „я не можу користуватися телевізором через відсутність сурдоперекладу телепрограм”. На наявності цього бар’єру наголосило майже 90,0 % респондентів[56].

Слід зазначити, що в країні проводиться відповідна робота в частині забезпечення людям з інвалідністю права на доступ до інформації у доступному для них форматі. Насамперед, в Україні на законодавчому рівні вжито заходів щодо офіційного визнання жестової мови. Так, відповідно до ст. 23 ЗУ „ Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, жестова мова як мова осіб з вадами слуху визнається засобом спілкування та навчання і захищається державою[57].

При цьому вказаним законом на органи державної влади та місцевого самоврядування покладається обов’язок щодо:

– сприяння поширенню жестової мови та заохочення мовної самобутності осіб з вадами слуху;

– гарантування збереження, вивчення і всебічного розвитку жестової мови, її використання як засобу виховання, навчання, викладання, спілкування і творчості;

– забезпечення можливості комунікації інвалідів з вадами слуху в органах, установах та закладах соціального захисту населення, правоохоронних органах, органах пожежної безпеки, аварійно-рятувальних службах, закладах охорони здоров’я, навчальних закладах тощо;

– сприяння наданню послуг перекладачів жестової мови громадянам України з вадами слуху, які користуються жестовою мовою;

– створення умов для наукового вивчення жестової мови;

– сприяння використанню жестової мови в офіційних відносинах[58].

Необхідно зауважити, що послуги глухим з перекладу на жестову мову і навпаки в Україні надаються лише штатними перекладачами жестової мови Українського товариства глухих. Усі без винятку перекладачі жестової мови, які працюють в цьому товаристві, надають допомогу особам з вадами слуху безоплатно. Тому існує також проблема з професійною підготовкою перекладачів жестової мови, навчання яких в Україні здійснюється лише на базі Навчально-відновлювального центру Українського товариства глухих за кошти цього товариства або за власні кошти слухачів.

Політичні права належать до основних конституційних прав і свобод громадян України. Національним законодавством гарантується усім громадянам, у тому числі людям з інвалідністю, реалізація їхніх політичних прав. Так, ст. 15 КУ встановлює, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією та законами України. Крім того, ст. 36 Основного Закону передбачено, що громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей. Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій[59].

Водночас статтями 38, 69 – 71 Конституції України встановлено, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування[60].

В Україні на законодавчому рівні також вживаються заходи щодо забезпечення права усіх людей з інвалідністю на участь у виборах – самостійно або за допомогою інших осіб. Так, згідно із Законом України „ Про вибори народних депутатів України” права голосу не мають лише громадяни, визнані судом недієздатними. Цей Закон містить такі конкретні норми щодо забезпечення реалізації людьми з інвалідністю виборчого права:

– спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних закладах та в інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування (ст. 21);

– виборець, який внаслідок фізичних вад не може самостійно заповнити виборчий бюлетень, має право з відома голови або іншого члена дільничної виборчої комісії скористатися допомогою іншого виборця, крім члена виборчої комісії, кандидата у депутати, його довіреної особи, уповноваженої особи партії, офіційного спостерігача (частина п’ята ст. 85);

– для забезпечення голосування виборців з вадами зору Центральна виборча комісія виготовляє трафарети для виборчих бюлетенів рельєфно-крапковим шрифтом (за методом Брайля) з розрахунку по два трафарети на звичайну виборчу дільницю. Для спеціальних виборчих дільниць такі трафарети можуть виготовлятися за поданням окружної виборчої комісії (частина шоста ст. 85);

– виборець особисто опускає заповнені виборчі бюлетені до виборчої скриньки. Виборець, який через фізичні вади не може самостійно опустити виборчий бюлетень до виборчої скриньки, має право з відома голови або іншого члена дільничної виборчої комісії доручити зробити це у своїй присутності іншій особі, крім члена виборчої комісії, кандидата у депутати, його довіреної особи, уповноваженої особи партії, офіційного спостерігача (частина дев’ята ст. 85);

– виборцю, який внесений до списку виборців на виборчій дільниці, але за віком, у зв’язку з інвалідністю чи за станом здоров’я не здатний пересуватися самостійно, дільнична виборча комісія надає можливість голосувати за місцем перебування цього виборця (частина перша ст. 86).

Норми аналогічного змісту регулюють процедуру реалізації виборчого права громадян з інвалідністю під час виборів Президента України, а також депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.

Однак необхідно зауважити, що наявність певних законодавчих норм щодо забезпечення реалізації виборчих прав осіб з інвалідністю є недостатнім, особливо коли йдеться про осіб з інвалідністю з вадами зору та слуху. Так, жодним законодавчо-нормативним актом не передбачено запровадження для інвалідів з порушенням слуху обов’язкового титрування та перекладу на жестову мову (сурдоперекладу) передвиборчої агітації на телебаченні.

Для осіб з інвалідністю з вадами зору, насамперед, недоступними є законодавчі акти та офіційні повідомлення, що регулюють проведення виборів, передвиборча інформація, що розміщується на виборчих дільницях і адресується усім виборцям. Відсутність рівного доступу до цієї інформації створює перешкоди для вільного і свідомого волевиявлення інвалідів по зору, що суперечить принципам рівності всіх громадян при здійсненні їх виборчих прав.

Більшість осіб з інвалідністю з вадами зору мають змогу з’явитись на виборчу дільницю. Проте вони мають труднощі у пересуванні без сторонньої допомоги, і ці труднощі є тим більшими, чим більшим є ступінь втрати зору, що фіксується встановленою групою інвалідності. Зокрема, особи з інвалідністю першої групи мають суттєві проблеми у самостійному пересуванні, тоді як особи з інвалідністю другої та третьої групи хоч і мають відповідні обмеження, однак вони є значно меншими. Рівність громадян перед законом означає їх можливість виконувати відповідні дії у рівних умовах. Тому, інваліди по зору, що за станом здоров’я можуть з’явитись на виборчу дільницю, повинні мати можливість усунення тих проблем, що перешкоджають їм пересуватись. Для осіб з інвалідністю з вадами зору першої групи шляхом такого усунення є їх забезпечення супроводжуючим, який допоможе прибути на виборчу дільницю[61].

При заповненні та вкиданні бюлетеня до скриньки особа з інвалідністю з вадами зору повинна бути впевнена, що особа, яка надає їй допомогу, насправді реалізує її волевиявлення. Водночас забороняється контроль членів виборчої комісії за заповненням та вкиданням бюлетенів. Таким чином, виборче право особи з інвалідністю з вадами зору буде убезпечене лише тоді, коли особа, що замість неї заповнює та вкидає до скриньки виборчий бюлетень, є її довіреною особою. Отже, особа з інвалідністю з вадами зору повинна мати можливість самостійно обирати собі помічника, якому довіряє, і мати можливість заходити разом з ним до кабінки для голосування. Однак закон прямо не передбачає такої можливості, і на практиці непоодинокі випадки, коли члени виборчих комісій перешкоджають особам з інвалідністю з вадами зору заходити до кабінок для голосування разом зі своїми супроводжуючими[62] .

Обов’язком працівника виборчої комісії є забезпечення рівноправної участі осіб з інвалідністю у виборчому процесі, тобто, таких же умов, як і всім виборцям, проте насправді, звичайно, слід створювати першочерговий доступ людям, яким важко вистояти в черзі та надавати відповідну допомогу тим, кому важко самостійно виконати всю процедуру отримання бюлетеня і голосування. Буква закону вимагає не так самостійного голосування, як самостійного вибору, який в особливих обставинах передбачає отримання необхідної допомоги[63]. Це стосується незрячих виборців, нездатних самостійно скористатись брайлівським трафаретом, адже на цей час існують проблеми з його застосуванням. Шрифтом Брайля, як правило, володіють лише ті особи з інвалідністю з вадами зору, які навчались у школах для сліпих або втратили зір у молодому віці. Учні шкіл для слабозорих та люди, які втратили зір у пізньому віці, здебільшого шрифтом Брайля не володіють. Виходом із ситуації могло б стати запровадження у виборчому законодавстві стосовно виборців – осіб з інвалідністю з вадами зору спеціального інституту „ довірених осіб”, які повинні допомогти такому виборцю не тільки одержати виборчий бюлетень, але й ознайомити його зі змістом цього бюлетеня, безпосередньо надати допомогу у його заповненні.

Необхідно констатувати той факт, що на законодавчому рівні вживаються заходи, спрямовані на забезпечення доступності для людей з інвалідністю приміщень для голосування. З цією метою було прийнято такі нормативні документи:

– постанову ЦВК від 19 січня 2012 р. № 5 „ Про Вимоги до приміщень дільничних виборчих комісій та приміщень для голосування”, у якій, зокрема, зазначено, що голосування проводиться в спеціально відведених та облаштованих приміщеннях, розташованих, як правило, на перших поверхах будівель[64]. Приміщення для голосування повинні відповідати потребам громадян з обмеженими фізичними можливостями, зокрема бути оснащені пандусом, мати безперешкодний вхід і вихід з нього;

– постанову ЦВК від 26 січня 2012 р. № 18 „Про вимоги до приміщень окружних виборчих комісій з виборів народних депутатів України, норми забезпечення виборчих комісій обладнанням, інвентарем, транспортними засобами і засобами зв’язку, оргтехнікою, іншими матеріальними цінностями, види послуг, які виборчі комісії можуть закуповувати за рахунок коштів Державного бюджету України», якою передбачено, що для забезпечення голосування громадян з обмеженими фізичними можливостями в приміщенні для голосування облаштовується одна кабіна для таємного голосування з шириною входу до неї 110 см, усередині якої встановлюється столик або поличка висотою не більше 75 см з простором знизу не менше 67 см для можливості розташування інвалідного візка[65].

В Україні створено умови для надання підтримки в організації, а також у забезпеченні подальшої діяльності громадських організацій інвалідів, які висловлюють інтереси осіб з інвалідністю як на національному, так і на регіональному та місцевому, рівнях. Так, відповідно до статей 12 – 14 ЗУ „ Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” з метою здійснення заходів щодо соціального захисту, реабілітації осіб з інвалідністю, залучення їх до суспільно корисної діяльності, занять фізичною культурою і спортом створюються громадські організації інвалідів та спілки громадських організацій інвалідів, які мають право користуватися пільгами і преференціями, передбаченими законодавством[66].

Центральні та місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування надають допомогу і сприяють громадським організаціям інвалідів у їхній діяльності. На сьогодні Мін’юстом зареєстровано понад 70 всеукраїнських та міжнародних громадських організацій інвалідів, а також майже 2 тисячі – відповідних об’єднань місцевого рівня.

Громадські організації інвалідів не володіють владною і ресурсною міцністю держави, її соціально-економічним та організаційним потенціалом, однак мають низку характеристик, що не властиві державному апарату, але без яких неможливо обійтися у практичному вирішенні проблем людей з інвалідністю, а саме: 1) об’єднують у своїх рядах інвалідів, а отже керуються життєвими інтересами, цінностями і пріоритетами інвалідів, які входять до них; 2) дають можливість акумулювати і використовувати такий унікальний ресурс, як соціальна ініціатива та активність самих інвалідів, що дозволяє знаходити нові, більш сучасні засоби постановки і вирішення соціальних проблем інвалідів; 3) виступають єдиною соціальною структурою, у якій інваліди є членами не опосередковано, як в інших структурах суспільства, а безпосередньо, завдяки чому громадські організації інвалідів мають можливість отримувати адекватну інформацію щодо соціального стану і потреб інвалідів, украй необхідну для розробки пропозицій щодо вдосконалення нормативно-правових актів і державних програм підтримки та реабілітації інвалідів.[67]

Відповідно до статутів деяких із громадських організацій інвалідів основна мета їх діяльності полягає у здійсненні заходів щодо соціального захисту осіб з інвалідністю задля поліпшення їх становища в Україні,

а пріоритетними напрямами діяльності задля втілення цієї мети в життя є:

1) здійснення заходів щодо реабілітації осіб з інвалідністю; 2) надання соціальних послуг особам з інвалідністю; 3) матеріальна допомога особам цієї категорії; 4) сприяння реалізації особами з інвалідністю права на освіту;

5) забезпечення працевлаштування цих осіб; 6) санаторно-курортне оздоровлення, туристичний та екскурсійний відпочинок; 7) поліпшення житлових та побутових умов членів таких об’єднань громадян;

8) представництво і захист прав та інтересів осіб з інвалідністю; 9) сприяння інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство; 10) видавнича діяльність;

11) проектно-нормативна діяльність; 12) дорадчо-консультативна діяльність; 13) інформаційно-роз’яснювальна робота тощо[68].

Таким чином, громадські організації є важливим ланцюгом у розв’язанні проблем осіб з інвалідністю, а позитивна динаміка їх розвитку є соціально значущою для комплексної інтеграції осіб цієї категорії у суспільство.

Головним у сучасний період є забезпечення реалізації політичних прав і свобод інвалідів на рівні міжнародно визнаних стандартів. У цих цілях необхідно:

- Привести чинне законодавство у відповідність з нормами міжнародно-правових документів про політичну свободу і політичні права осіб з інвалідністю;

- Забезпечити матеріально-фактичну можливість реалізації всіх юридично проголошених політичних прав і свобод інвалідів;

- Створити дієві юридичні механізми і процедури найбільш повного здійснення політичних прав і свобод інвалідів, надійного та ефективного захисту у випадках їх порушення.

– Удосконалити виборче законодавство з урахуванням потреб осіб з інвалідністю;

– Запровадити відповідальность за дискримінацію за ознакою інвалідності.

Тому вивчення питання забезпечення прав кожної особи, незалежно від державних, національних, расових та інших відмінностей, - шлях до гуманістичної розумності та моральності людства.

Виходячи з даного посилу, повага прав кожного представника людського роду може послужити вихідним принципом побудови земної цивілізації на засадах розуму і гуманізму. Воно дозволяє особистості бути свідомим і вільним творцем свого власного приватного та суспільного життя, безболісно і конструктивно вирішувати конфлікти, що випливають з неминучої розбіжності інтересів, думок і ціннісних орієнтацій людей, запобігати зловживання владою і ставити її на службу людині і людству.