Зміст

Вступ

РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНВАЛІДІВ ЯК РІЗНОВИД ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1.1. Поняття, ознаки, структура конституційно-правового статусу інвалідів

1.2. Міжнародно-правові стандарти та зарубіжний досвід забезпечення конституційно-правового статусу інвалідів

1.3. Нормативно-правове регулювання конституційно-правового статусу інвалідів в Україні

РОЗДІЛ 2. РЕАЛІЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ

2.1. Особливості реалізації громадянських та політичних прав і свобод особи в конституційно-правовому статусі інвалідів в Україні

2.2. Здійснення економічних, соціальних та культурних прав і свобод людини особами, що мають конституційно-правовий статус інвалідів в Україні

2.3. Гарантії здійснення прав та свобод інвалідами в Україні

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ІНВАЛІДІВ В УКРАЇНІ

3.1. Розбудова соціальної держави в Україні як конституційна засада забезпечення прав і свобод осіб з обмеженими можливостями

3.2. Діяльність Національної Асамблеї інвалідів України по забезпеченню прав інвалідів

3.3. Перспективи розвитку законодавчого забезпечення конституційно-правового статусу інвалідів в Україні

Висновки

Список використаних джерел

РОЗДІЛ 1. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНВАЛІДІВ ЯК РІЗНОВИД ПРАВОВОГО СТАТУСУ ОСОБИ: ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

1. Поняття, ознаки, структура конституційно-правового статусу інвалідів

Тлумачення терміна інвалід міститься в актах ООН, Генеральною Асамблеєю якої від 9 грудня 1975 р. проголошено Декларацію про права інвалідів, де під цією категорією людей розуміються особи, які не можуть повністю або частково самостійно забезпечити потреби нормального, особистого і соціального життя через вроджену чи набуту ваду, фізичні або розумові здібності .

Міжнародна організація праці (далі - МОП) в Конвенції «Про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів» № 159 від 20 червня 1983 p., під терміном «інвалід» має на увазі особу, можливості якої отримувати, зберігати підходящу роботу та просуватися по службі значно обмежені у зв'язку з належним чином підтвердженою фізичною чи розумовою вадою( ). Що ж стосується Конвенції ООН «Про права інвалідів» від 13 грудня 2006 р., то вона до цієї категорії людей відносить осіб зі стійкими фізичними, психічними, інтелектуальними або сенсорними порушеннями, які при взаємодії з різними життєвими бар'єрами, негараздами можуть заважати їх повній, ефективній участі в діяльності суспільства нарівні з іншими [ ].

У деяких інших нормативних актах для означення такої категорії населення вживається термін «особи з обмеженою працездатністю». Зокрема, в Законі України «Про місцеве самоврядування» [ ] відповідно до п.п.12 п. б ст. 34 та статті 177 Господарського кодексу України [ ].У Законі України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» [ ] поряд із терміном «інвалід» вживається також термін особа зі зниженою працездатністю. Можна помітити, що в деяких документах вживається термін – «громадяни з особливими потребами», зокрема в Державній доповіді про становище інвалідів та основи державної політики щодо розв'язання проблем громадян з особливими потребами [ ]. Останнім часом в законодавстві почав використовуватися термін «особа з обмеженими фізичними і розумовими можливостями», для означення осіб зі зниженою працездатністю. Так , у Постанові Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 №71 Про затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року [ ] та ін. Також, у проекті Трудового Кодексу України для позначення вказаної категорії працівників поряд із терміном інвалід вживається термін особи з обмеженими фізичними можливостями (ст.21) [ ].

Саме поняття "інвалідність" ("Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів" ООН) охоплює велику кількість різних функціональних обмежень, які трапляються серед населення в усіх країнах світу. Особа може стати інвалідом внаслідок фізичних, розумових чи сенсорних дефектів, стану здоров'я чи психічних хвороб. Такі дефекти, стани чи захворювання за своїм характером можуть бути постійними або тимчасовими.

У Конвенції не має визначення поняття "інвалідність" або "інваліди". Але елементи преамбули і статті 1 можуть служити орієнтиром для уточнення вживання Конвенції.

"інвалідність" - В преамбулі зазначено, що "інвалідність розвивається як концепція і що інвалідність є результатом взаємодії між людьми з порушеннями і поведінковими і екологічними бар'єрами, які перешкоджають їх повній і ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими"

"інваліди" - Стаття 1 говорить, що "До осіб з обмеженими можливостями відносяться ті, які мають тривалі фізичні, психічні, інтелектуальні або сенсорні порушення, які при взаємодії з різними бар'єрами можуть заважати їх повній і ефективній участі в житті суспільства нарівні з іншими ".

Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» визначає основи соціальної захищеності інвалідів в Україні ( ). Він гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами, можливості для участі в політичній економічній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість таким особам ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Інваліди в Україні володіють усією соціально-економічних, політичних, особистих прав та свобод, які закріплені Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Інвалідність як міра втрати здоров'я визначається шляхом експертного обстеження в органах медико-соціальної експертизи центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.

Захист прав, свобод і законних інтересів інвалідів забезпечується в судовому або іншому порядку, встановленому законом.

Конституційно-правовий статус - це нормативна категорія, зміст якої складають норми конституційного права( ). У науці він часто називається нормативним. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи, які визначають її становище в державі і суспільстві, в той же час інші галузі права фіксують права і обов'язки в певних сферах життя: майновій, трудовій, сімейній.

Конституційно-правовий статус - це статус особи як громадянина держави, члена суспільства. Він визначається перш за все Конституцією та не залежить від різних поточних обставин (переміщень по службі, сімейного стану, посади, виконуваних функцій), і однаковий для всіх, характеризується відносною статичністю, узагальненістю. Зміст такого статусу складають саме ті права та права та обов'язки, які надані і гарантовані всім і кожному основним законом країни. Зміна цього змісту залежить від волі законодавця, а не від кожної окремої особи.

Загальний правовий статус не в змозі врахувати всього різноманіття суб'єктів права, їх особливостей, відмінностей та специфіки. Тому в нього не входять численні суб'єктивні права та обов'язки, що постійно виникають і припиняються у суб'єктів залежно від їх трудової діяльності, характеру правовідносин, в які вони вступають, інших ситуацій. Загальний правовий статус є базовим, вихідним для всіх інших. За ним можна судити про характер, соціальну природу, ступінь демократичності даного суспільства. Спеціальні, індивідуальні та всі інші статуси не можуть суперечити загальному (конституційному) статусу. Навпаки, вони повинні відповідати йому як базовому, первинному, вихідному.

Правовий статус інвалідів звичайно безпосередньо пов'язаний зі своєю першопричиною - інвалідністю. Факт інвалідності, засвідчений відповідно до вимог закону в поєднанні з належністю до певної категорії суб'єктів права соціального забезпечення, зумовлює характер і властивості правового статусу інвалідів.

Однією з найбільш важливих характеристик правового статусу інваліда є ступінь обмеження життєдіяльності, тобто повної або часткової втрати особою здатності або можливості здійснювати самообслуговування, самостійно пересуватися, орієнтуватися, спілкуватися, контролювати свою поведінку, навчатися і займатися трудовою діяльністю.

Можна вважати, що встановлені законом межі, критерії обмеження життєдіяльності служать основними ознаками як самого поняття інвалідності, так і правового статусу інвалідів. Виділення ознак обмеження життєдіяльності як головний елемент у понятті інвалідності не тільки дозволяє керуватися єдиними критеріями в оцінці тяжкості та причин інвалідності, але і служить об'єктивною основою встановлення єдиного для всіх інвалідів (незалежно від будь-яких причин) конституційного статусу. І при вивченні інвалідності важливо отримати не тільки кількісні дані про інвалідів, але й відомості, що характеризують навколишній світ інваліда , який, можливо, обмежує його життєдіяльність (відсутність можливості вчитися або працювати, належних засобів пересування, неадаптоване житло і т. д.).

Конституційно-правовий статус інвалідів має свою структуру та зміст, є спеціальним правовим статусом, основою якого ,в свою чергу, є конституційно-правовий статус особи. Його структуру складають правові норми конституційного та спеціального законодавства, які визначають такий статус; основні права, свободи й обов’язки; правоздатність та дієздатність, як складові правосуб’єктності; правові принципи; громадянство; необхідний комплекс гарантій прав і свобод. Звичайно що подальший розвиток конституційно-правового статусу інвалідів потребує вдосконалення його структурних елементів, насамперед розширення та гарантування основних конституційних прав, свобод та обов’язків.

1.2. Міжнародно-правові стандарти та зарубіжний досвід забезпечення конституційно-правового статусу інвалідів

Міжнародне співтовариство порівняно нещодавно звернуло увагу на питання захисту прав інвалідів. До кінця 70-х років домінувала концепція визнання за інвалідами всіх основних прав без спеціальних заходів захисту. Вважалося, що принципи недискримінації та поваги людської гідності, проголошені в Міжнародному біллі про права людини, достатні для інвалідів. Проте вивчення проблем інвалідності та практична діяльність по захисту прав інвалідів виявили необхідність створення окремої міжнародної системи захисту їх прав.

Історія міжнародних документів, присвячених правам інвалідів, починається з 1971 року, коли Організацією Об'єднаних Націй (ООН) була прийнята Декларація про права розумово відсталих осіб (затверджена Резолюцією 2856 (XXVI) Генеральної Асамблеї ООН від 20 грудня 1971) ( ). Міжнародно-правовим документом узагальненого характеру, що визнала право інвалідів на задовільне життя, а також всі цивільні і політичні права, стала Декларація про права інвалідів, затверджена Резолюцією 3447 (XXX) Генеральної Асамблеї ООН від 9 грудня 1975 року( ).

16 грудня 1976 Генеральна Асамблея ООН проголосила 1981 Міжнародним роком інвалідів, а період з 1983 по 1992 - Десятиліттям інвалідів ООН. Найбільш важливим результатом проведення Міжнародного року інвалідів стало прийняття Генеральною Асамблеєю ООН 3 грудня 1982 Всесвітньої програми дій щодо інвалідів( ).

Міжнародно-правові документи з прав інвалідів, прийняті після цього аж до 1993 року, вирішували окремі проблеми інвалідів, але не захищали права інвалідів в цілому: як ось Конвенція МОП про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (№ 159, 1983 рік)( ), Рекомендація МОП про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (№ 168, 1988 рік)( ), Талліннські керівні принципи для діяльності в галузі розвитку людських ресурсів стосовно інвалідів (1991 рік)( ), Принципи захисту психічно хворих осіб і поліпшення психіатричної допомоги (1991 рік)( ). І тільки в 1993 році був прийнятий основний всеосяжний документ, присвячений правам інвалідів - Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів( ).

На Всесвітній конференції за освітою для осіб з особливими потребами: доступ до освіти та її якість (Саламанка, Іспанія, 7-10 червня 1994) були прийняті Саламанська декларація та Рамки дій для освіти осіб з особливими потребами, підтвердивши право осіб з особливими потребами на доступ до звичайних шкіл( ).

У розділі «Рівність, гідність, терпимість» Програми дій, прийнятої на Всесвітній конференції з прав людини, що відбулася у Відні 14-25 червня 1993 року, особливо виділено принцип універсальності прав людини і заборона дискримінації, навмисної або ненавмисної, по відношенню до інвалідів( ).

Питання розвитку, орієнтовані на поліпшення становища інвалідів, стали частіше включатися до порядку денного конференцій і зустрічей на вищому рівні, організованих ООН. Так, в Пекінській декларації та Платформі дій, прийнятих на четвертій Всесвітній конференції зі становища жінок 15 вересня 1995, було представлено положення, орієнтири і заходи щодо жінок-інвалідів ( ).

Разом з тим зусилля міжнародного співтовариства не були достатньою мірою ефективними: проведений ООН двічі (1987, 1992) моніторинг показав, що, незважаючи на всі зміни, інваліди так і не отримали рівних можливостей, а в багатьох країнах залишилися ізольованими від суспільства. У зв'язку з чим в 1994 році Генеральна Асамблея ООН схвалила довгострокову стратегію подальшого здійснення Всесвітньої програми дій щодо інвалідів, основною метою якої було проголошено створення «суспільства для всіх», який охоплює всі різноманітні людські ресурси і дозволяє кожній людині максимально розвинути свій потенціал( ).

Однак було ясно, що існуюча ситуація відсутності єдиного офіційного міжнародного договору про права інвалідів, розкиданість норм про права інвалідів в різних рекомендаціях МОП, інших нормативних актах - не можуть гарантувати повноцінного захисту прав даної групи населення. За ініціативою Президента Мексики Вісенте Фокса, висунутої на 56-ій сесії Генеральної Асамблеї ООН, почалася підготовка проекту Всеохоплюючої єдиної міжнародної конвенції про захист і заохочення прав і гідності інвалідів.

Необхідність прийняття спеціальної конвенції обумовлена ​​відсутністю в основоположних конвенціях норм, безпосередньо пов'язаних з правами інвалідів. Права інвалідів зачіпаються в цих конвенціях з прав людини лише побічно. Тільки в одній зі статей Конвенції про права дитини йдеться про дітей-інвалідів( ). Існуючі ж міжнародно-правові інструменти, що мають відношення до прав інвалідів, не є юридично обов'язковими.

У серпні 2004 року пройшла четверта сесія Спецкомітету Генеральної Асамблеї ООН з розробки конвенції про права інвалідів. Основне протиріччя поточного обговорення проекту конвенції полягає в наявності різних підходів у визначенні мети даного документа. Одні країни наполягають на підписанні конвенції, яка знову підтвердила б права, зафіксовані в уже існуючих міжнародно-правових документах в галузі прав людини, і одночасно закріпила б додаткові можливості. Інші вважають, що забезпечення прав пов'язано з економічними ресурсами країни проживання, і фінансовий тягар, пов'язане з виконанням положень конвенції, відштовхне від підписання цього документа уряду країн, що розвиваються.

Всесвітня програма дій щодо інвалідів стала першим документом, що змінив підхід до вирішення проблем інвалідів. До її прийняття соціальна політика по відношенню до інвалідів включала в себе лише заходи медичного характеру, реабілітацію та профілактику з попередження окремих причин інвалідності. Проголошені Програмою мети забезпечення рівності та повної участі інвалідів у громадському житті та розвитку свідчили про зміну розуміння стану інвалідності міжнародним співтовариством, який визнав необхідність застосування цілісного підходу до вирішення проблем інвалідності( ).

Програма істотно змінила і саме розуміння «інвалідності»: інвалідів перестали відносити до уразливих груп населення. Як прокоментували це експерти, інвалідність є нормальним аспектом життя; інвалідом з тієї чи іншої причини може стати будь-яка людина на будь-якому етапі його нормального життєвого циклу.

Підхід, заснований на принципі «вразливості» інвалідів, поступився місцем концепції розвитку соціальної самодостатності інвалідів, що включає в себе заходи щодо створення умов адаптації інвалідів в «звичайних» соціальних та економічних структурах.

Створення рівних можливостей для інвалідів Програмою розглядається як процес забезпечення доступності всіх сфер суспільного життя. Основним компонентом забезпечення доступності, як випливає з документа, є заходи сприяння повноцінної і ефективної участі інвалідів у процесі прийняття рішень.

Стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів були прийняті в рамках розвитку ідей Всесвітньої програми і стали свого роду договірним документом, присвяченим правам інвалідів( ).

Стандартні правила носять виключно рекомендаційний характер, однак, в умовах відсутності міжнародного договору в галузі захисту прав інвалідів, вони є єдиним універсальним документом, що визнає і гарантує права інвалідів. Стандартні правила відображають моральну і політичну прихильність держав вжити заходів щодо забезпечення рівних можливостей для інвалідів. По суті, вони - єдина основа політико-правового, економічного та технічного співробітництва держав у рамках вирішення проблем інвалідності.

Правовою та моральною основою Стандартних правил, як було заявлено і в самому документі, стали Міжнародний Білль про права людини, Конвенція про права дитини, Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, а також Всесвітня програма дій щодо інвалідів.

Стандартні правила призводять практичні рекомендації щодо забезпечення рівних можливостей в чотирьох областях: передумови для рівної участі, цільові області для створення рівних можливостей, заходи по здійсненню і механізм контролю.

Найбільш важливою з спеціальних документів МОП в галузі захисту прав інвалідів представляється Конвенція МОП про професійну реабілітацію та зайнятість інвалідів (або Конвенція № 159. Конвенція набула чинності 20 червня 1985)( ). Конвенція № 159 спрямована на забезпечення вжиття належних заходів в галузі професійної реабілітації в інтересах усіх категорій інвалідів і для розширення пов'язаних із зайнятістю можливостей інвалідів на ринку праці.

Масштабна робота в області надання сприяння та підтримки інвалідам проводиться спеціалізованими установами ООН та іншими міжнародними організаціями, які займаються програмами попередження інвалідності, харчування, гігієни, освіти інвалідів, їх професійно-технічної підготовки, працевлаштування. Серед організацій, що проводять дані програми: Міжнародна організація праці, Продовольча і сільськогосподарська організація ООН (ФАО), Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Всесвітній поштовий союз (ВПС).

Питання вирішення проблем інвалідів були підняті і в рамках регіонального співробітництва держав: 1983-1992 та 1993-2002 були оголошені азіатсько-тихоокеанських десятиліттями інвалідів, 2000-2009 - Африканським десятиліттям інвалідів, 2003-2012 - Десятиліттям інвалідів арабських країн, 2003 рік - Роком інвалідів в Європі ( ).

Ряд держав, по праву називає себе соціальними, питання захисту прав інвалідів є пріоритетними. У цих країнах проблеми інвалідів вперше актуалізували глави держав, як правило, зробили великий внесок у сферу соціального піклування про своїх громадян. Найбільш виразно і ефективно це проявилося в діяльності ряду президентів США.

Дві великих судових справи про захист права дітей-інвалідів на безкоштовну і належну освіту на початку 70-х років, збільшення кількості інвалідів після В'єтнамської війни - все це спонукало американське суспільство до прийняття законодавчих заходів по захисту прав інвалідів. У 1973 році був прийнятий Закон «Про реабілітацію», який передбачав недопущення дискримінації у державних програмах США при укладанні контрактів з федеральним урядом[ ].

Беручи в 1976 році Закон про освіту для всіх дітей-інвалідів, Конгрес США виявив, що в країні більше восьми мільйонів дітей з інвалідністю[ ]. Більше половини з них не отримували належних освітніх послуг. Мільйон таких дітей взагалі не був охоплений шкільною системою. Закон про освіту для всіх дітей-інвалідів мав велике значення, так як відкрив двері шкіл для дітей з інвалідністю і ввів ряд захисних заходів, що регулюють надану їм спеціальну освіту.

У 1988 році Конгрес США прийняв Закон про допомогу особам з інвалідністю, з допомогою технічних засобів, відомий як «Тек-Акт», який визнає фізичні обмеження «природним елементом людського існування», який «жодним чином не применшує» права кожного на «незалежність, самовизначення, змістовну кар'єру або повну участь »у« загальній економічній, політичній, соціальній, культурній та освітній сфері життя американського суспільства[ ].

Після прийняття даних нормативно-правових актів розпочався грандіозний рух самих інвалідів проти дискримінації. Велику роль в цьому зіграли суди, які брали сторону інвалідів і накладали суворі санкції у разі невиконання норм нових законів. Спеціально створені бригади будівельників-підрядників по всіх штатах Америки стали робити з'їзди і пандуси, день за днем ​​покращуючи доступність американських міст для інвалідів.

За підтримки Президента США Клінтона були прийняті багато законів, що істотно поліпшують умови життя інвалідів, що надають рівні права і рівні можливості для осіб з якою-небудь формою інвалідності. Так, 4 червня 1997 Клінтон підписав Закон «Про освіту осіб з відхиленнями у розвитку і здоров'я», який став поворотним у розвитку американської освіти[ ].

Президент коротко сформулював його основну мету - забезпечення освіти світового класу для всіх американських дітей. Тут, перш за все, мова йде про захист (надання) права на безкоштовну середню освіту для всіх дітей, про доступність спеціальних програм навчання для дітей-інвалідів, які навчаються у звичайних школах, і підвищенні відповідальності шкіл за результати їх роботи. Акцент був зроблений на суспільній стороні цієї проблеми: дітей намагаються максимально залучити в загальноосвітній процес в звичайних середніх школах, а щоб вони не відставали від своїх однолітків і справлялися зі звичайним навчальним планом, для кожного з них розробляються спеціальні індивідуальні програми навчання, які передбачають додаткові заняття. При цьому всі додаткові витрати з навчання бере на себе держава.

Світовим комітетом з інвалідності, Інститутом Франкліна і Елеонори Рузвельт заснована щорічна міжнародна премія за турботу про інвалідів імені Франкліна Делано Рузвельта, що вручається державі, яка досягла значного прогресу у вирішенні завдання повноцінної участі інвалідів у житті суспільства.

У зв'язку з прийняттям в США в 1990 році Закону «Про американців-інвалідів» отримала розвиток так звана інноваційна модель соціальної політики або модель реалізації громадянських прав - антидискримінаційна концепція соціальної політики, що проводиться по відношенню до інвалідів[ ].

Розроблена в США модель реалізації громадянських прав розглядається як міжнародний еталон соціальної політики, не тільки найбільш повно захищає цивільні права, що сприяє підвищенню соціального статусу та інтеграції інвалідів у суспільство і створює передумови для подальшої гуманізації суспільства в цілому, але є економічно вигідною для держави за рахунок зниження асигнувань в результаті практики деінституціоналізаціі, тобто згортання мережі спеціалізованих інтернатів та установ стаціонарного типу та розвитку обслуговування інвалідів за місцем проживання.

Модель реалізації громадянських прав є інноваційною в тому сенсі, що вперше в історії в ній інваліди розглядаються як рівноправні члени суспільства і його активні учасники, і створюються передумови для їх повернення в звичайне середовище шляхом деізоляціі.

На сьогодні базовим нормативно-правовим актом, що захищає права інвалідів в США, є згаданий Закон «Про американців-інвалідів», що забороняє дискримінацію інвалідів у трудових відносинах, в державних органах влади, в місцях громадського користування, торгівлі, на транспорті. Закон наказує органам влади всіх рівнів забезпечувати для інвалідів «рівний доступ до отримання переваг від різного виду діяльності, програм та послуг». Це включає користування державними системами освіти, охорони здоров'я, соціальних послуг, знаходження в судах, на виборчих дільницях та міських зборах. Закон зобов'язує робити «розумні зміни політики, практики і процедур для уникнення дискримінації щодо інвалідів».

Крім того, відповідні державні служби та будівельні компанії повинні враховувати особливості інвалідів при зведенні нових і реконструкції існуючих будинків і будов, щоб полегшити доступ в них людям, які користуються інвалідними колясками. Адміністрація громадського транспорту не повинна допускати дискримінації інвалідів при наданні своїх послуг. Їй належить забезпечувати інвалідам належні зручності при посадці - висадці і проїзді або надавати спеціальні транспортні засоби тим інвалідам, які не в змозі самостійно користуватися звичайними видами громадського транспорту.

Окремий закон «Про працевлаштування інвалідів» регламентує питання працевлаштування та забороняє дискримінацію інвалідів при прийомі на роботу, просуванні по службі, професійному навчанні, оплаті праці[ ].

Успіх американської моделі турботи про інвалідів полягає не тільки в законодавчому регламентуванні діяльності сфери соціальних послуг, але і в ініціативах самого суспільства, спрямованих на те, щоб люди з тими чи іншими фізичними вадами могли максимально відчувати себе повноцінною і інтегрованою частиною суспільства. Так, Освітній фонд телемережі «WGBH» (Бостон) розробив систему розширення можливостей інвалідів по користуванню телебаченням.

У США налічується 85 мільйонів чоловік, які або через слабкість слуху чи зору, або через недостатнє знання англійської мови не мають належного доступу до телебачення і радіо[ ]. Існуючий при «WGBH» Національний центр за доступні ЗМІ (HКАМ) у співпраці з Національною федерацією сліпих створив систему, завдяки якій найбільша загальнонаціональна газета США «USA Today» поширюється синтезованим голосом по телефонних лініях спеціально для людей зі слабким зором.

Значуще досягнення американців, що відкрило можливість для людей зі слабким слухом долучитися до телебачення, - введення титрів («кепшн»), чим займається спеціальний «Кепшн центр». Ще з 1972 року «Кепшн-центр» забезпечує титрами телекомпанії, виробників реклами, музичних відеокасет США, Англії, Канади та Австралії. Система титрів діє таким чином, що їх приймають лише телевізори, обладнані спеціальними декодерами. У 1990 році був прийнятий підтримуваний «Кепшн-центром» Закон «Про ТБ-декодери», згідно з яким з 1 липня 1993 всі телевізори з розміром екрану більше 13 дюймів по діагоналі, вироблені для продажу в США, повинні мати вбудований декодер.

На сьогоднішній день чотири найважливіших комерційних телеканалу Америки «Ен-Бі-Сі», «Ей-Бі-Сі», «Сі-Бі-Ес» і «Фокс» постачають титрами всі свої програми, що йдуть в прайм-тайм, а також всі дитячі програми, і до 60 годин випусків новин на тиждень. Титрами постачають багато передач і найбільші кабельні канали. Більше 10 тисяч найменувань відеокасет для домашнього використання також вже забезпечені титрами, а практично всі нові відео випускаються з варіантом для слабочуючих. Щорічно більше 500 музичних відео та 7 тисяч 250 рекламних роликів також супроводжується титрами.

А з 1990 року при Освітньому фонді «WGBH» почала діяти «Описова відео-служба» (ДВС), яка робить програми суспільного телебачення, відеокасети та інші зорові засоби масової інформації доступними для слабозорих.

Розвинена на Заході ідея дієвої та повної інтеграції інвалідів у життя суспільства привела до обладнання банкоматів спеціальними аудіо - або відеосистемами. Перша машина, призначена для розширення послуг банкоматів для людей з дефектами зору, була встановлена ​​в 1997 році канадським банком Royal Bank. В Америці така технологія вперше була застосована два роки потому кредитною спілкою San Francisco Credit Union. Слідом за ними аналогічні системи почали встановлюватися більшістю великих фінансових інститутів, які проявляють таким чином свою увагу до людей з поганим зором.

Ця ідея стала в Америці настільки популярною, що в найближчому майбутньому вимогу щодо установки фінансовими інститутами банкоматів, обладнаних аудіосистемами, буде внесено в нову редакцію Закону про права інвалідів. Royal Bank, першим застосував в банкоматах технологію голосового обслуговування, також діяв в рамках виконання канадського Акту про права людини, що передбачає рівні можливості для слабозорих.

Менш квітчасті сторінки інтернету для людей з проблемним зором, озвучування послуг банкоматів і популярних фільмів і передач для слабочуючих - все це показник розвиненості соціального суспільства і, навіть, правової держави, в якій громадяни мають рівні можливості.

Корисний для вивчення досвід роботи Канади з працевлаштування інвалідів. В рамках спеціальної програми «Стратегія працевлаштування молоді» передбачається ряд заходів по отриманню молоддю спеціальної або вищої освіти, працевлаштування, як ось пільги для роботодавців, які працевлаштовують молодих інвалідів, компенсація вартості необхідного для осіб з обмеженою відповідальністю обладнання. Програма студентських позик надає фінансові пільги для інвалідів-студентів.

Механізми закріплення прав інвалідів в розвинених країнах різні: в Канаді принцип рівноправності і заборони дискримінації інвалідів міститься в Конституції країни, у Німеччині - в Основному законі, спеціальному розділі Кодексу соціального законодавства, законах «Про інвалідів», «Про однаковості заходів з реабілітації», « Про сприяння інвалідам у користуванні громадським транспортом »,« Про боротьбу з безробіттям серед інвалідів », у Великобританії - в спеціальних законах« Про недискримінації інвалідів »,« Про національну допомоги »,« Про інвалідів »,« Про посібниках з довічною інвалідності та для працюючих інвалідів »,« Про соціальне забезпечення », в Угорщині - в законі« Про права інвалідів та забезпеченні для них рівних можливостей ».

У Швеції, США, Норвегії, Фінляндії, Великобританії, Канаді та Німеччині розвинена програма раннього втручання, мета якої - якомога раніше виявити дитину, яка потребує допомоги, і надати йому цю допомогу.

Нові механізми захисту прав інвалідів розроблені в законодавстві країн Азії та Тихоокеанського регіону. Багато держав даного регіону містять конституційні положення, що дозволяють позитивну дискримінацію на користь незаможних верств суспільства, проголошують принципи повної участі та рівності інвалідів. Передбачена установа спеціальних фондів з реабілітації та зайнятості інвалідів. Для забезпечення доступу інвалідів до навколишнього середовища вводяться примусові заходи.

Особливий інтерес представляє фундаментальний закон про інвалідів Японії, спрямований на забезпечення незалежності осіб з обмеженими можливостями. Досягнення інвалідами незалежності проголошено в якості основної мети названого закону. Крім того, закон передбачає прийняття всеосяжного плану по роботі з інвалідами та запобігання інвалідності.

Ступінь пріоритетності вирішення проблем інвалідів багато в чому залежить від чисельності інвалідів та активності їх рухів. За оцінками експертів, рух за дотримання прав інвалідів в західних країнах знаходиться на початку свого шляху і розвивається за схемою феміністського руху, відстаючи від нього на 15-20 років за досягнутими результатами.

Тому активність цього руху буде розвиватися в цілях прийняття антидискримінаційних законів і зміни соціальної політики в даній області, що призведе, з одного боку, до серйозної трансформації самосвідомості інвалідів та формуванню у них життєствердною позиції щодо відстоювання своїх прав, а з іншого - сприятиме реконструкції державою суспільства в бік більшої рівності прав, можливостей та статусу інвалідів та перерозподілу фінансової підтримки.

У багатьох державах засновані координаційні механізми, що контролюють проведення державної політики щодо до інвалідів. У Кіпрі діє Рада з питань реабілітації при міністерстві праці та соціального страхування, що є центральним органом з проблем інвалідності. У Фінляндії Державна рада з проблем інвалідності є консультативним органом міністерств і державних установ. Угорщина заснувала урядовий консультативний орган відповідно до закону XXVI 1998 року, що стосуються прав і рівних можливостей інвалідів. Національна рада з захисту інвалідів Йорданії, заснований відповідно зі Спеціальним законом про захист інвалідів (закон № грудня 1993), забезпечує програми захисту та професійної підготовки інвалідів та надає підтримку приватному сектору і неурядовим організаціям. У 2001 році Мексика заснувала при канцелярії Президента управління на рівні кабінету міністрів з проблем заохочення та соціальної інтеграції інвалідів і створила консультативну раду з питань залучення інвалідів до процесу прийняття рішень і координації державної політики щодо інвалідів. Норвегія забезпечує подальші заходи щодо здійснення стратегій щодо інвалідів і має намір забезпечити зміцнення міжвідомчого співробітництва щодо здійснення державного плану дій в інтересах інвалідів. У Тринідаді і Тобаго Національний координаційний комітет з проблем інвалідності надає уряду консультативні послуги з питань, пов'язаних з інвалідністю. Сполучене Королівство Великобританії і Північної Ірландії заснувало в 1999 році Незалежну цільову групу з прав інвалідів, яка опублікувала документ, озаглавлений «Від ізоляції до інтеграції», що є основою для здійснення ініціатив в галузі політики і програм.

Таким чином, турбота про інтеграцію інвалідів у суспільство, в усьому світі ініціюється, як правило, главами держав, включає не тільки будівництво пандусів та з'їздів, але і цілий ряд заходів щодо усунення всіх можливих бар'єрів, а також створення окремих державних інститутів, які координують та контролюючих проведення державної політики по відношенню до інвалідів.

Щорічно Генеральна Асамблея ООН приймає резолюцію, що стосується захисту прав інвалідів. У Резолюції 56/115 Генеральної Асамблеї ООН від 19 грудня 2001 міститься заклик до урядових, міжурядовим і неурядовим організаціям про заохочення міжнародних норм і стандартів, що стосуються інвалідів. Серед 32 країн, що представили свої доповіді про вжиті заходи, з СНД - тільки Російська Федерація і Республіка Молдова. Хоча в цьому списку могла бути і наша країна.

Система захисту прав інвалідів недостатньо розвинена практично у всіх країнах СНД. На відміну від багатьох інших регіональних організацій, СНД рідко оголошувало рік або десятиріччя інвалідів у зв'язку з прийняттям і проведенням у життя програм щодо поліпшення становища інвалідів.

В останні роки в країнах СНД стали вживатися помітні зусилля для вирішення проблем інвалідів.

У 2001 році Президент України Л. Кучма підписав закон, згідно з яким будь-яке дрібне підприємство країни зобов'язане взяти на роботу одного інваліда, на великому ж підприємстві кількість інвалідів має становити не менше 4% від загального числа працюючих.

У Білорусі, на відміну від багатьох країн СНД, що мають закони «Про соціальний захист інвалідів», діє закон «Про попередження інвалідності та реабілітації інвалідів».

Практика деізоляціі, заснована на моделі розвитку цивільних прав, на уявленнях про інвалідів як рівноправних членах суспільства і успішно реалізована в США, загальновизнано є найбільш вдалим досвідом соціальної політики щодо інвалідів. Просувається президентами США інноваційна схема розвитку була ефективна в чому завдяки громадським ініціативам.

Усвідомлення пріоритетності міжнародних стандартів та необхідності підтримки ініціатив з інтеграції інвалідів у життя суспільства, врахування досвіду розвинених держав у сфері захисту прав інвалідів повинні відбутися і в Україні. Сучасний підхід до прав інвалідів у державній політиці сприятиме реконструкції державою суспільства в бік більшої рівності прав і можливостей інвалідів та перерозподілу фінансової підтримки.