Класифікацію підзаконних нормативно-правових актів можна здійснювати за такими критеріями:

1. За суб'єктами видання:

• акти нормативного характеру законодавчого органу (постанови);

• акти глави держави (укази, розпорядження);

• акти уряду (постанови, розпорядження);

• акти керівників міністерств, центральних органів виконавчої влади (накази, рішення, вказівки);

• акти органів місцевого самоврядування (рішення, нормативні ухвали);

• акти адміністрації підприємств, установ, організацій (нормативні накази, інструкції) тощо.

2. Залежно від характеру норм (первинні чи вторинні):

• містять первинні норми, що встановлюють загальні основи правового регулювання (можуть видаватися безпосередньо на основі Конституції):

• акти (укази і розпорядження) глави держави;

• акти (постанови) нормативного характеру законодавчого органу;

• акти (постанови і розпорядження) уряду;

• містять вторинні норми, які розкривають і конкретизують первинні норми, приймаються на їх основі та спрямовані на їх виконання (відомчі акти). Вони мають внутрішнє відомче значення:

-видаються з питань, що віднесені виключно до їх компетенції (міністерства, комітету, фонду та ін.);

поширюються на осіб, які входять до сфери їх ведення, тобто до системи управлінської, службової, дисциплінарної підлеглості цих відомств.

3. За юридичною силою:

• загальні — поширюються на всю територію та населення держави, наприклад постанови уряду;

• відомчі — поширюються на певну сферу суспільних відносин, як акти міністерств, державних комітетів;

• місцеві — чинні на території певної адміністративно-територіальної одиниці, наприклад, акти місцевих органів виконавчої влади;

• локальні — регламентують діяльність конкретних підприємств, установ, організацій і поширюються на їх працівників, наприклад, акти адміністрації підприємства.

• Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність щодо впорядкування та удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену систему.

• Здійснення систематизації цих актів необхідне для:

• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення дефектів законодавства;

• підвищення якості та ефективності законодавства;

• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його використання громадянами та іншими суб'єктами права;

• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;

• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.

Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:

Облік — діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний пошук необхідної правової інформації.

Облік нормативно-правових актів може здійснюватися державними органами і недержавними організаціями як для внутрішнього, так і для зовнішнього користування. Основним завданням означеної форми систематизації є допомога в оперативному пошуку необхідної правової інформації.

Кодифікація — це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий акт.

Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності. Кодифікація у зв'язку з цим може мати лише офіційний характер.

Інкорпорація — це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому упорядкуванні (чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни змісту.

При інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили юридичну силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення, що не містять норм права.

Поняття держава, країна, суспільство

Держа́ва — політичне утворення з визначеною територією, економікою і політичною владою.

Кожна держава має свою територію та кордони, які можуть розширюватися, проводить власну незалежну, внутрішню і зовнішню політику на світовій політичній арені, має міжнародне визнання та державну символіку: герб, прапор і гімн. Головною відмінністю між державою і країною є те, що країна об'єднує у собі лише один народ, а держава об'єднує у собі багато

Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду[1; суб'єкт політики, ядро політичної системи.

Часто звертаються до поняття «суверенна держава» — це тип держави, який характеризується суверенітетом, незалежністю і самостійністю в зовнішніх і внутрішніх справах. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов'язкового характеру.

Краї́на — це територія з визначеними кордонами і населенням, що являє собою єдине ціле з точки зору історії, культури, нації та в політико-географічному відношенні може бути незалежною або залежною. не завжди є державою, наприклад Україна в 1900 р. була країною українців, але поділеною між Російською та Австро-Угорською імперіями.

У світі існує 195 країни-держави. Практично всі вони, за винятком Ватикану та Палестинських територій, є членами ООН.

Суспільство — це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на взаємовідносинах людей в процесі реалізації особистих потреб. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

Термін суспільство іноді заміняють запозиченим з латинської мови словом соціум. Відповідно, прикметник соціальний у багатьох контекстах синонімічний прикметнику суспільний.

У суспільстві існують, як правило власні культурні та історичні надбання, суспільні норми та установи. У кожному суспільстві є свої власні суб'єкти соціального спілкування — особа, сім'я, клас, група, нація, держава та інші. Основними елементами, що визначають суспільство, є власність, праця, сім'я. Суспільство -основоположна категорія філософії, соціології та антропології.

Окремим видом суспільства є людство — спільнота всіх людей на планеті Земля.

Державний апарат — центральна частина механізму держави, юридично оформлена система всіх державних органів, які здійснюють управління суспільством, виконують завдання та функції держави.

Назвіть основні принципи на яких будуеться аппарат державного права.

Державний апарат покликаний виконувати основні функції держави щодо практичного здійснення державної влади і управління і є невід’ємним атрибутом як виникнення, так і існування та функціонування держави. Це система органів за допомогою яких здійснюється державна влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави, і наділені для цього державно-владними повноваженнями

Ознаки державного апарату

Державний апарат характеризується такими ознаками

• ґрунтується на загальних принципах, єдності кінцевої мети, взаємодії, орієнтована на забезпечення реалізації функцій держави;

• наділені відповідною компетенцією та здійснюють управління суспільством на професійній основі;

• кожний з органів має матеріальні засоби для здійснення управлінських функцій;

• диференційована, відповідно до принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, система;

• здійснення своєї діяльності у безпосередньо управлінських і правових формах;

• наділення державно-владними повноваженнями;

• формування на основі єдиних принципів організації і діяльності, що забезпечує його системний характер;

• забезпечення функціонування професійно підготовленими кадрами - державними службовцями;

• функціонування в певних правових формах;

• можливість застосування державного примусу.^[2]

Принципи організації державного апарату

Для підвищення ефективності та якості функціонування державного апарату необхідно, щоб в основу його організації і діяльності була покладена система принципів, основними з яких вважають такі:

• верховенство права;

• пріоритет прав і свобод людини — державні органи та службовці зобов'язані визнавати, реалізовувати та охороняти права і свободи громадян. Людина є найвищою цінністю суспільства, і тому держава відповідальна перед кожною особою за створення умов для вільного і гідного її розвитку;

• демократизм — передбачає широке залучення громадян до активної участі у формуванні та організації діяльності органів державного апарату;

• законність — усі державні органи і громадяни зобов'язані суворо дотримуватись усіх законів держави й організовувати свою діяльність відповідно до них;

• поділ влади - основні напрями діяльності державного апарату (законодавча, організаційно-виконавча, судочинство, нагляд і контроль) чітко розмежовуються між відповідними системами органів. Кожна галузь влади є відносно самостійною і незалежною від інших, дотримується правових меж власної компетенції і захищена від неправомірного втручання у вирішення питань, віднесених до її компетенції, з боку будь-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ, об'єднань громадян. Окрім того створюється режим стримувань і противаг, який протидіє свавіллю, беззаконню з боку державних органів;

• врахування суспільної думки - звірення діяльності державного апарату з оцінкою громадськості в особі органів місцевого самоврядування і самоорганізації населення, підприємств, установ, окремих громадян та їх об'єднань;

• професіоналізм та компетентність - залучення найкваліфікованіших та високопрофесійних кадрів, висока організація праці;

• принцип ненасильства - у роботі державного апарату основна роль належить організаційним та виховним методам, а метод примусу має допоміжне, другорядне значення. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання, але особа не підкорилася правомірним вимогам закону;

• гласність та врахування громадської думки - забезпечує відкритість діяльності державних органів;

• поєднання виборності вищих органів державної влади (глав держави, парламенту) та призначуваності (наприклад, призначення голови обласної або районної державної адміністрації);

• поєднання колегіальності та єдиноначальності - колегіальне обговорення проектів рішень і єдиноначальність керівника органу в прийнятті рішень та його персональна відповідальність за них;

• економічність та науковість (науковість - концептуальне обґрунтування державної політики, здійснюваної центральними органами виконавчої влади, використання новітніх досягнень науки і техніки, організаційно-технічних засобів та інформаційних технологій);

• рівний доступ до державної служби, закріплений у законі як непорушне право громадянина, і стабільність кадрів;

• підконтрольність і відповідальність - звітність за проведену роботу, її контроль з боку уповноважених осіб та вміння відповідати за несвоєчасність її виконання, часткове невиконання тощо.^[3]