120. Міжнародні економічні та фінансові організації: необхідність і переваги співробітництва України з ними.

Світова економіка на сучасному етапі її розвитку характеризується процесами інтеграції, формуванням регіональних міжнарод­них економічних утворень, світовою економічною глобалізацією. Процеси суспільної трансформації в Україні зумовлюють необхідність ґрунтовних наукових досліджень світового досвіду діяльності міжнародних фінансових інституцій, місією яких є підтримка економічних реформ та їх соціальної спрямованості.

Характер та обсяги взаємодії України з міжнародними суб’єктами фінансово-кредитної політики, які є кредиторами нашої держави, зумовлюються різноплановими факторами. І хоча головний з них — потреби розвитку реального сектору, внутрішня логіка механізму прийняття рішень у сфері грошово-кредитної політики в Україні реалізується в контексті переважно короткотермінових (максимум — середньотермінових) цілей бюджетного балансування, фіскальної політики та стабілізації гривні. Переконатися в цьому можна, розглянувши умови співробітництва України з окремими міжнародними фінансовими організаціями.

У ст.18 Конституції України закріплено положення про те, що зовнішньополітична діяльність нашої держави спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробіт­ництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права.

Україна – ООН

Україна - РАДА ЄВРОПИ

Україна - ОБСЄ

Україна -Юнеско

Україна - НАТО

Хартія про особливе партнерство між Україною i НАТО

Україна – МВФ

Україна і Світовий банк

Україна і ЄБРР

Зовнішня політика України має бути скерована на захист iнтересiв держави у світі, піднесення мiжнародного авторитету, iнтеґрацiї у свiтове спiвтовариство як незалежної, впливової держави з давньою iсторiєю, яскравим нацiональним характером, розвиненою економiкою, потужними сировинними ресурсами та квалiфiкованими продуктивними силами. Головне завдання для України полягає в iнтеґрацiї у свiтове спiвтовариство та остаточному утвердженні свого місця у світі як європейської держави. На мою думку, в основі міжнародної політики нашої держави має бути вiдкритість для рівноправної, взаємовигiдної спiвпраці з усіма державами та мiжнародними органiзаціями на засадах невтручання у внутрiшнi справи держав-партнерів, мирного спiвiснування, неухильного дотримання норм мiжнародного права, вiдмови вiд будь-якого полiтичного, економiчного, вiйськового, iнформацiйного тиску, запобігання конфлiктним ситуацiям шляхом переговорiв.

121. Стратегія розвитку національної економіки в умовах глобалізації: концептуальні засади та основні напрямки.

Починаючи відлік XXI століття, світ зіткнувся з низкою проблем, викликів та імперативів, до вирішення і реалізації яких він не був, та щe й досі нe є пiдгoтoвлeним. Сepeд цих нових проблем найважливіше місце посідають проблеми виживання, трансформації та безпеки розвитку.

Бачення як світових, так і національних перспектив поступу унеможливлюється без глибокого наукового проникнення в сучасну глобалістику.

На сьогодні для кожної країни важливими є не тільки стратегічні геополітичні орієнтири розвитку дво- і багатосторонніх міжнародних взаємовідносин, але й орієнтири загальноцивілізаційні, тісно взаємопов’язані з глобальними детермінантами успіху національних економік — інтелектуалізацією із здатністю до постійних інновацій, соціалізацією з пріоритетом якомога повнішого самовиразу особистості, екологізацією виробництв і середовища життєдіяльності. Всі національні економіки є перехідними з огляду на формування контурів майбутньої світогосподарської структури.

Україна як нова незалежна держава інтегрується у якісно новий для нас світ, головна ознака якого — глобальна взаємозалежність, котра охоплює та видозмінює політичні, економічні, соціальні і екологічні умови розвитку. Безперечно, що через поширення інновацій у сфері технологій і менеджменту, активний обмін товарами, послугами, інвестиціями глобалізація сприяє загальному економічному прогресу. Одночасно посилюються нерівномірність, асинхронність та диспропорційність розвитку науково-технологічних, виробничих, торговельних, фінансово-інвестиційних відносин як у функціональному, так і у міжкраїновому планах. На одному полюсі сучасної світової економіки концентруються країни — глобальні лідери, ключовими детермінантами успіху яких у третьому тисячолітті стають інтелектуалізація, соціалізація, екологізація виробництв і середовища життєдіяльності. На іншому полюсі світової економіки — більшість країн, для котрих економічна глобалізація, насамперед, проявляється як якісно нові умови розвитку, на які вже практично неможливо впливати, але обов’язково треба враховувати. Країни, які не встигнуть за динамікою нової епохи, не тільки не отримають дивідендів від глобалізації, але й можуть стати її заручниками, опинитися на узбіччі глобальних, загальноцивілізаційних процесів.

Протягом останніх десятиліть глобалізація проявлялась і досліджувалась як ключова тенденція світогосподарського розвитку. Сучасні системні трансформації надають їй нову якість — глобалізація із тенденції переростає у самодостатній, певним чином структурований процес.

Важливо усвідомлювати, що сучасна парадигма світогосподарського розвитку формується на основі постіндустріальних цінностей, коли конкурентоспроможність країн визначається їхніми динамічними перевагами з пріоритетом знань, інновацій та інформації, а не статичними чинниками, пов’язаними — переважно або й виключно — із забезпеченістю матеріальними та трудовими ресурсами.

Країни-лідери демонструють усталену внутрішню і міжнародну конкурентоспроможність, реалізуючи саме постіндустріальну стратегію розвитку. Для них характерним стає: різке зниження сировинної і частково енергетичної залежності внаслідок цілеспрямованої деіндустріалізації економіки; вивільнення у міжнародній торгівлі ринків масових споживчих товарів, що, до речі, на поверхні виглядає як «завоювання» цих ринків іншими країнами; пріоритетність нового самостійного, справді стратегічного і глобально конкурентоспроможного продукту — знань та інформації; переорієнтація інвестицій з розширенням виробництва і накопичення матеріальних активів на розвиток «людського капіталу».