11. Про напасть на святих

Дізнавшись про випадок із боярином і скопцем його, князь Ізяслав дуже розлютився і наказав привести до себе одного з тих, хто насмілився таке зробити. Тут же пішли й привели перед нього великого Никона. Князь же, гнівно глянувши на Никона, сказав йому: «Чи це ти постриг мого боярина і скопця без мого повеління?» Никон відповів: «Божою милістю я той, хто постриг їх із повеління Небесного Царя й Ісуса Христа, що покликав їх на такий подвиг». І каже йому князь: «То ж або ти їх переконаєш повернутися додому, або пошлю тебе і тих, що з тобою, до тюрми, а печеру вашу завалю». На це Никон відповів: «Як тобі, володарю, завгодно перед очима твоїми, так і чини. Мені ж не гоже відвертати воїнів від Царя Небесного».

Антоній же і ті, що були з ним, узявши одяг, вийшли зі свого місця, задумавши піти до іншої землі. Коли князь ще лютував і докоряв Никонові, то вбіг один зі слуг і розповів, що Антоній і його і товариші відходять із цього міста до іншого краю. Тоді сказала йому жона: «Послухай мене, володарю, і не гнівайся. Так сталося і в нашій країні, коли з якихось причин вийшли ченці, то багато лиха трапилося у цій країні. Остерігайся, володарю, щоб не сталося цього і в твоєму краї».

Почувши це, злякався князь Божого гніву і відпустив великого Никона, звелівши йому йти до печери. За тими ж послав із благанням, щоб повернулися назад. Лише через три дні, коли їх упрохали, вони повернулися до своєї печери, наче якісь звитяжці з битви, що хоробро перемогли свого ворога, диявола-супостата. І завжди молилися Богові - вдень і вночі.

Та не дрімав і ворог, що боровся проти них.

12. Про мужність блаженного Варлаама

Дізнався тоді боярин Йоан, що христолюбивий князь Ізяслав не вчинив їм нічого злого, та й розгнівався на них через свого сина. Узявши з собою багато слуг, пішов на святу отару і розігнав її. Проник до печери, схопив свого сина блаженного Варлаама, витяг його звідти, здерши з нього мантію, кинув її у рів глибокий. Зняв також шолом спасіння, який він мав на голові, і викинув. Тоді одягнув його у світлий й славний одяг, як належить вельможам. Але той зняв його, не хотів навіть бачити, і так робив багато разів. Тож велів його батько зв'язати йому руки, зодягнути в цей одяг і так вести через місто до свого дому. Він же, Варлаам, насправді відкритий душею на Божу любов, йдучи дорогою й побачивши велику калюжу, вскочив у неї та, з Божою допомогою скинувши з себе одяг, потоптав його ногами в багнюці, перемагаючи з цим і злі помисли лукавого ворога.

Коли вони увійшли до свого дому, то звелів батько йому засісти з ним до трапези. Він сів, але нічого не їв і сидів сумний та похмурий. По обіді відпустив його батько до своїх покоїв і приставив слуг стерегти його, щоби не втік. А служило йому багато слуг. Істинний же Христовий угодник Варлаам, увійшовши до однієї з кімнат, сів самотньо у кутку. Жінка ж, як їй звелено, ходила перед ним і благала сісти на ложі своєму.

Побачивши безумство жінки І зрозумівши, що це батько приготував її йому на спокусу, почав безперестанку молитися в глибині свого серця до все милостивого Бога, який може врятувати його від тієї спокуси. Три дні сидів він так на тому ж місці, не встаючи і не ївши, не зодягаючись, а сидів лише в одній свитині.

Преподобний же Антоній з Іншими монахами та з блаженним Теодосієм дуже за ним сумували й молилися за нього Богові. І Бог вислухав їхню молитву: «Візвали праведні, і Господь почув їх і з усіх скорбот їхніх врятував їх. Близький Господь до тих, у кого розбите серце; і прибитих духом він спасає» (Пс. 34, 19).

І побачив благий Бог терпіння й смирення юнака та навернув жорстоке серце його батька на милість до сина свого. Бо коли слуги сказали йому, що вже четвертий день нічого не їсть і не одягається, то батько його, почувши це, дуже засмутився, переживаючи, щоби не помер від голоду й холоду. Покликав його і, з любов'ю поцілувавши, відпустив. І трапилось тоді таке: плач великий, наче за померлим. Раби й рабині оплакували свого пана, що відходив від них. Жінка також гірко ридала, втрачаючи чоловіка. Батько і мати плакали за сином, що розлучається з ними, і так усі зі сльозами проводили його. І вийшов Христовий воїн із дому свого батька, звільнившись, наче пташка із клітки або як сарна з тенет, так швидко побіг, аж поки досяг тієї печери.

Отці ж, побачивши його, зраділи великою радістю і, вставши, прославили Бога, що вислухав молитву їхню. Відтоді багато людей приходили до печери по благословення від тих отців. Деякі з них ставали монахами Божою благодаттю.