5 Характеристика стану інноваційної діяльності в Україні

Курс на побудову наукоємної економіки Україна взяла від самого початку новітньої історії. Закон "Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності" був прийнятий 13 грудня 1991 року, лише через кілька днів після Всеукраїнського референдуму щодо проголошення незалежності України. Між тим статистичні дані свідчать про поглиблення структурних деформацій національної економіки в бік сировинних секторів, згортання наукового потенціалу, стабільно низьку інноваційну активність суб’єктів економічної діяльності. Як наслідок, позиції України у світових рейтингах конкурентоспроможності стрімко погіршуються. За результатами Всесвітнього економічного форуму в Давосі, протягом 2009 року Україна втратила 10 позицій у рейтингу конкурентоспроможності, переместившись з 72 на 82 місце серед 133 країн. Падіння відбулося за найважливішими складовими: якість інноваційного середовища – 62 місце проти 52 у 2008 році, рівень технологічної готовності або оснащеності новими технологіями - 80 проти 65, початкова освіта – 68 проти 60, вища – 46 проти 43.

Однією з причин неуспішності інноваційних реформ в Україні є хронічний брак коштів. Встановлена законом норма бюджетного фінансування наукової і науково-технічної діяльності в 1,7% ВВП ніколи не виконувалася. Питома вага фінансових витрат на науку у ВВП у 2009 році становив 0,85%, у тому числі коштів державного бюджету – 0,37%. Загалом рівень наукоємності ВВП України неухильно знижувався.

Не менш важливим фактором є те, що впровадження інновацій і розвиток науково-технологічного сектору в Україні залишається витратним, не вигідним і не рентабельним. По-перше, стимули до розвитку інноваційної активності суб’єктів економічної діяльності, які закладалися у низку законів України, так й не перетворилися на цілісну систему через непослідовність державної політики в сфері економічного розвитку. Широко відомими є приклади призупинення і скасування відповідних статей Законів України «Про інноваційну діяльність» і «Про спеціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків».

По-друге, підприємства України не мають доступу до дешевих фінансово-кредитних ресурсів, вкрай необхідних для розвитку інноваційного сектору. Ліквідовано Державний інноваційний фонд, Державний фонд фундаментальних досліджень зведено нанівець, а реально діючих венчурних фондів практично не існує.

Найбільша частка фінансування інноваційної діяльності підприємств сьогодні припадає на власні кошти – 61% загального обсягу витрат. Продовжується тенденція зменшення частки коштів замовників України в загальному обсязі фінансування (2006 р. – 30,3%, 2007 р. – 28,1%, 2008 – 25,8%, 2009 – 23,9%), що свідчить про постійне зниження рівня затребуваності результатів наукових досліджень. Нарешті, негативну роль грає багаторічне згортання внутрішнього ринку внаслідок низької платоспроможності населення і суб’єктів господарювання, розширення тіньового сектору.

У підсумку, у 2009 році інноваційною діяльністю у промисловості займалося 1357 підприємств, або 12,8% від кількості обстежених підприємств (проти 1397 і 13% у 2008 р.). Між тим мінімально необхідним в умовах сучасної економіки є показник у 25%, а середньоєвропейський рівень інноваційної активності перевищує 40%.

У таблиці 3.1 наведено дані щодо кількості промислових підприємств, які впроваджували інновації у 2000-2009 роках. З неї бачимо, що за 10 років кількість підприємств, що впроваджували інновації, скоротилася на 311 або на 20%, а їх питома вага у загальній кількості промислових підприємств – на 4,1% (на третину). При цьому більше ніж у 2 рази зменшилася питома вага підприємств, які освоювали виробництво нових видів продукції.

Таблиця 3.1 – Кількість промислових підприємств, що впроваджували інновації

Джерела фінансування	2000		2005		2008		2009
	Усього	У % до загаль-ної кількості пром. підпри-ємств	Усього	У % до загальної кількості пром. підпри-ємств	Усього	У % до загаль-ної кількості пром. підпри-ємств	Усього	У % до загальної кількості пром. підпри-ємств
Всього, з них	1491	14,8	810	8,2	1160	10,8	1180	10,7
Впроваджували нові або вдосконалені методи обробки або виробництва продукції	416	4,1	402	4,1	515	4,8	452	4,1
- з них маловідходні, ресурсозберігаючі та безвідходні	172	1,7	208	2,1	280	2,6	215	2,0
Освоювали виробництво нових видів продукції	1372	13,7	630	6,4	667	6,2	614	5,6
- з них нових видів техніки	202	2,0	156	1,6	201	1,9	188	1,7

Обсяг реалізації інноваційної продукції за останні три роки зріс на 26% (див. рис. 3.1), хоча у 2008 р., до кризи, він був більшим за рівень 2005 року на 83%, а у 2009 р. суттєво скоротився. Питома вага реалізованої інноваційної продукції в Україні у 2005 р. складала усього 6,5%, у 2008 р. – 5,9%, а у 2009 р. – 4%, що є вкрай низьким показником.

Причому необхідно відмітити, що за даними Держкомстату України в структурі реалізованої інноваційної продукції лише близько 30% складає та, що була новою для ринку, решта 70% - що була новою тільки для підприємства, тобто, вона, згідно з Законом «Про інноваційну діяльність», не є інноваційною та не може претендувати на державну підтримку.

Рисунок 3.1 – Обсяг та питома вага реалізованої інноваційної продукції в Україні

Станом на початок 2010 року в усіх регіонах України всього діяло 45 науково-навчальних центрів, 14 інноваційних бізнес-інкубаторів, 7 центрів інновацій та трансферу технологій, 15 центри комерціалізації інтелектуальної власності, 14 науково-впроваджувальних підприємства, 15 регіональних центрів науково-технічної та економічної інформації, 11 інноваційно-технологічних кластерів, функціонують нечисленні консалтингові фірми та небанківські фінансово-кредитні установи.

Але єдиним реально функціонуючим в Україні видом інноваційних структур є технопарки. Проте відсутність послідовної державної підтримки діяльності технопарків обумовлює постійне зменшення обсягів реалізованої інноваційної продукції. В період з 2000 по 2009 рік технопарками реалізовано інноваційної продукції на 12,17 млрд. грн., з них 341,717 млн. грн. – у 2009 році. У 2009 році платежі до Державного бюджету України та державних цільових фондів від реалізації проектів технопарків склали 37,5 млн. грн. (за аналогічний період у 2008 році - 66,2 млн. грн.). Протягом 2005-2007 років не було зареєстровано жодного нового проекту технопарків, а загальна кількість зареєстрованих проектів на кінець 2009 року зменшилася в 7 разів (з 108 до 17).

Наведені дані свідчать про неефективність і непослідовність державної науково-технологічної та інноваційної політики, а в останні роки – про її фактичну відсутність. Створення Державного комітету з питань науки, інновацій та інформатизації, який є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності, означає перехід до активної, інтенсивної і послідовної ролі держави щодо розвитку економіки на інноваційних засадах.

Як відмітив В. Семиноженко (голова Державного комітету з питань науки, інновацій і інформатизації) на Міжнародному економічному форумі «Інновації. Інвестиції. Харківські ініціативи» у м. Харкові 17 вересня 2010 р., наразі опрацьовується проект Закону України “Про внесення змін до Закону України «Про інноваційну діяльність» з метою забезпечення його більшої ефективності, створення більш надійних механізмів державного стимулювання залучення коштів господарюючих суб’єктів до фінансування наукових досліджень і розробок. Підготовлено та надано Міністерству фінансів пропозиції щодо запровадження ефективних економічних стимулів, спрямованих на підвищення інноваційної активності вітчизняних підприємств у Податковому кодексі. Сподіваємось це дасть суттєвий поштовх розвитку технопарків.

Передбачається відновлення прямої фінансової підтримки інноваційної діяльності через різноманітні ринкові інструменти, які дозволять залучити інвестиції приватного капіталу в цю ризикову, але й водночас перспективну сферу економіки. Саме це робилось і робиться, наприклад, в Ізраїлі, Франції, Казахстані і, нарешті, у нашого сусіда – в Білорусі.

Важливі заходи передбачені Державною цільовою економічною програмою “Створення в Україні інноваційної інфраструктури” на 2009-2013 роки, повноцінна реалізація якої дозволить значно активізувати інноваційну діяльність, передовсім на регіональному рівні.

Державним комітетом з питань науки, інновацій та інформатизації розвивається національна мережа трансферу технологій. На базі переданих в управління ЦНТЕІ будуть створені регіональні науково-інноваційні інформаційні центри, які і стануть базовими для такої мережі. Її завданням є передача технологій між науковим і промисловим секторами економіки, а також пошук партнерів для здійснення кооперації в розробці та впровадженні нових наукоємних технологій. Фактично, це електронний виставковий майданчик наукоємних продуктів.

В умовах національної кризи, ступінь якої було поглиблено світової кризою, необхідно визначити перспективні напрями розвитку науково-виробничого потенціалу та пріоритети інноваційної політики в усіх галузях економіки на довгостроковий період, що зумовили б поворот до економічного піднесення країни.

Важливо знати, які саме рушійні сили можуть зумовити цей поворот. Український економіст Юрій Бажал, аналізуючи динаміку технологічних змін, вказує, що при розробленні державної інноваційної політики України передусім необхідно створити умови для здійснення „стрибкоподібного переходу від старого до нового технічного базису виробництва”. Саме в кризовій фазі циклу виникають базисні інновації, які, проте, певний час співіснують поряд із старим технічним базисом. Тому інноваційна політика повинна бути відповідним чином диференційована. Для розвитку нових виробництв, які визначають майбутнє промисловості, потрібна суттєва підтримка з боку держави (зокрема, через систему податкових пільг), оскільки впровадження принципово нового є надто ризикованим і мусить супроводжуватися значними інвестиціями.

У цьому аспекті показовим є приклад Японії. Після Другої світової війни вона перебувала у глибокій кризі. Наймасовіша промислова продукція була абсолютно неконкурентоспроможною (годинники продавали «на вагу», а велосипеди здебільшого розвалювалися при легкому зіткненні). Технологічний стрибок було здійснено за всебічної підтримки з боку держави методом „лазерного променя”. Це означає, що початкові технологічні прориви відбувалися в небагатьох галузях, які довели свою потенційну конкурентоспроможність, з наступною дифузією інновацій.

Так, у 1951 р. уряд Японії увів систему субсидування імпорту найновішого верстатного устаткування (оплата 50% вартості). Крім того, він узяв на себе оплату 50% витрат вітчизняних виробників такого устаткування. Однак не всі галузі змогли одразу розгорнути свою діяльність. Повоєнна ситуація була сприятливою для виробників швейних машин, яким ще й надавали певну допомогу для виходу на зовнішні ринки. Результатом було збільшення випуску та експорту швейних машин у кілька разів. Прокладеним шляхом пішла промисловість з випуску фотоапаратів, а відтак і годинникова промисловість. При цьому зростання виробництва та експорту було багатократним. Відпрацьовані управлінські прийоми дали аналогічний ефект в усіх базових галузях промисловості. Привело до цих успіхів, за твердженням японських економістів, „батьківське піклування” уряду.

Такий підхід подібний до вітчизняних традиційних методів забезпечення пріоритету, наприклад в оборонній промисловості, коли економічний бік виробництва держава брала на себе. Проте принципова відмінність полягає у тому, що в Японії та в інших розвинутих країнах допомога надається самостійно діючим на власний страх і ризик підприємцям-новаторам, тим, хто реально забезпечує потрібний результат, хто спромігся створити конкурентоспроможний товар, а не тим, на кого впав вибір урядового чиновника.

Тому питання подальшого інноваційного розвитку, прискорення науково-технічного прогресу розглядалося в Україні як надзвичайно актуальне протягом практично всього періоду економічних реформ.

Проведення послідовної виваженої державної політики у сфері інноваційної діяльності є запорукою стрімкого економічного розвитку, передумовою забезпечення стабільності і конкурентоспроможності національної економіки.