Завдання і запитання.
1.Які причини примусили Генрі Джеймса залишити свою країну? Що таке “англо-американська література”?
2. Які основні теми розробляв Джеймс у своїх творах?
3. Схарактеризуйте погляди Джеймса на мистецтво. Чи можна його вважати прихильником естетизму? Порівняйте його позицію з думками Г.Флобера з цього приводу.
4. Що таке “інтернаціональний роман”? Які ознаки цього жанру?
“Дейзі Міллер”.
Історія твору. Повість Генрі Джеймса “Дейзі Міллер” (1878), яка принесла йому міжнародну славу, цілком присвячується дослідженню своєрідності американського характеру. Джеймс драматизує випадкову згадку про невдачу молодої американки, яка необачливо підтримує стосунки з італійцем низького походження і розплачується за це осудом свого оточення. У творі Джеймс виявив себе одним із письменників-психологів.
Він звернувся до популярної в третій третині ХІХ ст. теми англомовної літератури - перебування американців у Європі, під час якого виявляється й оцінюється новий американський світогляд (тут варто згадати хоча б “Простаків за кордоном” М.Твена або “Кентервільський привид” О.Уайльда). Оригінальність підходу Джеймса до цієї теми полягає в набагато більшій складності й діалектичності постановки питання, ніж у творах вищезгаданих авторів. Наприклад, у Твена на початку 1870-х рр. перевага надається рідному, американському, а для Уайльда США - втіленням обмеженості і практицизму. “Дейзі Міллер” у цьому плані вирізняється більшою глибиною й об’єктивністю. Для Джеймса головне - копітке та всебічне розкриття самого процесу проникнення нового американського світогляду в Старий Світ. Про таку певну ускладненість позиції письменника свідчить хоча б той факт, що Дейзі Міллер головним чином спілкується або з європеїзованими американцями, які протягом тривалого часу живуть у Швейцарії та Італії, або такими “поганими” європейцями, як Джованеллі. Тобто і перші, й останній не можуть вважатись справжніми носіями європейської культури. Дейзі гине, але що призводить до цього: її “невихованість”, байдужість її співвітчизників чи “неджентльменська” поведінка Джованеллі? Причина трагедії швидше полягає в тому, що “нецивілізований” американізм Дейзі стикається з погано засвоєним європейством і з тим найгіршим, що є у великій культурі Старого Світу. Це означає, що Джеймс добре бачить вади як Америки, так і Європи, в якій є не тільки великі досягнення духу, а й чимало небезпек, котрі можуть перетворитись на пастку, якщо людина не вміє розпізнавати справжнє і фальшиве. Отже, для автора на першому місці залишається не тенденція хвалити Європу чи, навпаки, Америку, а докладне, обережне та якомога об’єктивніше вивчення життя, проникнення в його таємниці без упередження.
Образи американців. Дейзі Міллер. Уперше ми зустрічаємо головних героїв у швейцарському курортному містечку Веве, де відпочивають американські туристи. Їхня поведінка становить різкий контраст із атмосферою цього мальовничого куточка Європи, багатого історичними традиціями (неподалік розташований Шильонський замок, де відбувалася дія відомого твору Байрона). Мешканці Північної Америки нагадують дикунів з історичного музею, зчиняючи великий галас. Втіленням “невихованості” є брат Дейзі Рендолф, який безупинно звинувачує Європу в усіх смертних гріхах. Принаймні такими очима бачить його Вінтербуорн, також американець, який “поповнює свою освіту” в Женеві і вигідно відрізняється манерами від співвітчизників.
Але уяву Вінтербуорна вразили не балачки хлопця, а його вродлива сестра Дейзі. У ній він помічає багато суперечливих рис. З одного боку, милують око її молодість і справжня краса, енергія і щирість. З іншого боку, вона надто відверта (розповідає упродовж першого знайомства про сімейні справи, про стосунки з чоловіками). Вінтербуорн здивований легкістю, з якою дівчина йде на контакт з ним, малознайомим представником сильної статі. Цей незвичний стереотип поведінки є великою проблемою для Вінтербуорна, він навіть не знає, як поводити себе з цією вродливою легковажною американкою. Дейзі не зважає на умовності Старого Світу: їй байдуже, що скажуть про неї інші, коли дізнаються, що вона поїхала на екскурсію до замку з чоловіком, з яким розмовляла лише півгодини. Своєрідний вирок дівчині та її родині виносить тітка Вінтербуорна, заявляючи, що всі її родичі вульгарні, а сама Дейзі - навіжена. Одне слово, її племіннику не слід спілкуватись із нею.
Але що змушує Вінтербуорна не прислухатись до порад місіс Костелло? Його вабить Дейзі, але навряд чи це серйозне почуття з його боку, адже всі говорять, що в Женеві він має якусь розумну іноземку. Його метою є простий флірт, і нічого більше. Йому подобається вдовольняти примхи вродливої і незвичайної дівчини, в якій відчувається якась таємниця. Окрім того, дещо приваблює в ньому й Дейзі: його вихованість, готовність відгукнутись на її бажання, ввічливість, гречність, повага до її внутрішнього світу.
Один із головних конфліктів новели - між своєрідністю Дейзі та американським осередком у Європі - окреслюється виразніше під час другої зустрічі героїні з Вінтербуорном, коли той обіцяє представити Дейзі родичці, але змушений розчарувати дівчину. Аби пом’якшити неприємний удар, він каже, що тітка нікого не приймає, бо занедужала на мігрень. Дейзі несподівано виявляє розуміння ситуації, відгадуючи підтекст. Це ніби пролог до того, що з молодою американкою відбуватиметься у Римі: всі її співвітчизники відвернуться від неї, провокуючи її поводитися ще з більшим викликом і, в такий спосіб, підштовхуючи її до загибелі.
Після епізоду з тіткою Вінтербуорн ще більше впевнюється, що в Дейзі є щось загадкове. Він не може зрозуміти, яким чином вульгарність поєднується з таким рідким тактом. Проте він не закохується в Дейзі (його влаштовує такий легковажний флірт, яким і живе цілий світ). Це, мабуть, і стане однією з причин того, що в Римі Дейзі, шукаючи чогось іншого (але чого, вона сама не відає), захопиться італійцем Джованнелі, людиною зовсім протилежного типу, якому далеко до справжнього джентельмена, що й завершиться для неї трагічно.
Головні риси характеру героїні - поєднання краси і вульгарності - яскраво змальовані в епізоді, коли Дейзі й Вінтербуорн вирушають до Шильйонського замку. Знову її реакцію на оточення можна схарактеризувати як “непристойну”. Її зовсім не цікавить, що про неї думають пасажири на пароплаві: вона відчуває себе спокійно, гучно розмовляє, не звертаючи уваги на інших туристів. До речі, європейською давниною вона також не переймається. Замок та його історія залишаються для неї порожнім звуком. Вона безугавно говорить про себе і про супутника. Її висловлювання та вчинки нагадують кокетство або дівочі примхи, що сприяє подальшій зацікавленості Вінтербуорна дівчиною. Врешті-решт, починає складатися враження, що дівчина майже закохана в нього, принаймні, вона пропонує йому бути вчителем Рендолфа, а коли Вінтербуорн відмовляється, посилаючись на зайнятість, здогадується, що в нього в Женеві є жінка, кепкує з цього приводу і засмучується. Молодий чоловік переконаний, що подобається дівчині, незважаючи на те, що вона знову і знову вражає його поєднанням простодушності й безтактності. І тільки обіцянка Вінтербуорна приїхати до Рима, куди збирається родина Міллерів, заспокоює дівчину. Важко однозначно інтерпретувати поведінку Дейзі: безперечне одне - щось приваблює дівчину у Вінтербуорні, але яка дійсна природа цього почуття? Чи то початок кохання, чи просто гра американської дикунки - залишається справжньою таємницею як для Вінтербуорна, так і для читача. Поводження Вінтербуорна теж навряд чи можна назвати закоханістю: Дейзі вабить його своєю незвичайністю.
Дейзі в Римі. Родина Міллерів вирушає до Рима, ще одного історичного місця, з багатими культурними традиціями. На той час, коли Вінтербуорн і Дейзі знову зустрічаються, дівчина розважається, за висловом місіс Костелло, в компанії третьорядних італійців. Вона дедалі більше нагадує примхливу істоту. В її вчинках щоразу виразніше відчувається виклик американському осередку. Велику роль у загостренні ситуації відіграє місіс Вокер, яка хоче виправити “помилки виховання” молодої американки, але та не звертає уваги на критику вельмиповажної жінки і далі порушує правила етикету. Потроху всі “пристойні” будинки зачиняють двері перед Дейзі.
Її обранцем стає містер Джованеллі, дуже вродливий чоловік, з бездоганними манерами, але “несправжній джентльмен”. З такою оцінкою Вінтербуорна можна цілком погодитись, але як пояснити такий вибір дівчини? Тут фатальним чином поєднуються її імпульсивний характер, вороже ставлення до неї співвітчизників, яке підштовхувало її на конфлікт, а також втрата віри у щирість слів і почуттів Вінтербуорна. Те, що Дейзі не була байдужою до нього, доводить її передсмертне доручення матері обов’язково сказати Вінтербуорну, що вона не була заручена з Джованеллі. В тому, що вона не закохана в італійця, теж немає сумніву (вона знає, що він цікавиться тільки її грішми). Але те, що міг запропонувати Дейзі Вінтербуорн, тобто ввічливий, тактичний флірт, її також не влаштовувало.
Первісні враження молодого американця - на свідомому рівні - осуд поганого виховання Дейзі, на підсвідомому - мимовільне захоплення її красою - залишається незмінним, незважаючи на роздратування від того, що вона віддала перевагу іншому чоловіку. Переконливою ілюстрацією цього може бути сцена в Колізеї. Спочатку, побачивши Дейзі з Джованеллі, Вінтербуорн вважає, що розв’язав нарешті загадку міс Міллер: “вона - молоденька особа, поважати яку джентльмену зовсім необов’язково”. Його навіть охопив гнів, що він так довго намагався розгадати секрет цього американського сфінкса. Але пізніше він здивовано зізнається: “яка розумна ця маленька грішниця, як вміло вона розігрує ображену невинність!”. Треба віддати Вінтербуорнові належне: він до кінця залишається справжнім джентльменом.
Ситуація в Дейзі справді безвихідна. Вона знає ціну Джованеллі, Вінтербуорн вабить її, але йому вона не довіряє, і цілком слушно, бо він не має до неї глибоких щирих почуттів. Хіба може вона повірити йому, коли знає, що в Женеві у нього є жінка? Невипадково в останніх рядках повісті автор знову натякає на її існування. Вибір Дейзі обмежений: або світ “несправжніх” джентльменів на зразок Джованеллі, для яких важливі тільки її мільйони, будинки та ін., або джентльменів “справжніх”, які вміють бути ввічливими і навіть поважати її, але не мають щирих почуттів, яких їй хотілося б. Дейзі відчуває себе загнаною в глухий куток. У такому душевному стані вона починає поводитись так, ніби кидає виклик суспільству (в цьому конкретному випадку - американському осередку). Саме так можна витлумачити багато вчинків Дейзі. Вона накликає на себе лихо. Один з таких необережних кроків стає для дівчини фатальним: вона, аби вдовольнити свою примху посидіти вночі в Колізеї, вирушає туди з Джованеллі, захворює на пропасницю і помирає. До речі, ниця неблагородна вдача італійця тут виявляється остаточно. Джованеллі добре знає, що йому, як мешканцеві Рима, ця хвороба не загрожує, але для Дейзі нічний Колізей може означати смерть. І ось, знаючи це, він не відмовляє дівчину від такої небезпечної прогулянки. Чи зумів би він переконати Дейзі не ходити до Колізею, коли б мав надію на її мільйони? Безумовно, так. А якщо надії немає, навіщо берегти дівчину. Хай робить що хоче, навіть таке, що може її вбити.
“Дейзі Міллер” і проблема американського характеру. Тепер підб’ємо підсумки. Перші американські видавці “Дейзі Міллер” відмовились друкувати повість, звинувачуючи автора в тому, що він створив карикатуру на американську дівчину, тобто на американський характер. Важко повністю погодитись із такою оцінкою, бо в характері Дейзі наявні не тільки негативні риси. Поза сумнівом, вона невихована, нестримана, примхлива, вульгарна. Це так. Але, з іншого боку, їй властиві щирість почуттів, сила, природний розум, такт. Таким самим, тобто суперечливим, було ставлення Джеймса до своєї батьківщини. Його країна видавалася йому землею досить примітивних, некультурних людей, які жадають золота і дешевих розваг. Але він не міг не визнавати, що в американців є щось інше - саме те, що приваблює Вінтербуорна в Дейзі: рішучість, сміливість, енергія, за якими було майбутнє та яких бракувало європейцям.
Повість “Дейзі Міллер” - переконливе свідчення того, що Джеймс, хоча й надавав перевагу європейській культурі, все-таки не ідеалізував Старого Світу. На його думку, треба мати справді виховану душу, аби вміти брати на цьому континенті найкраще, залишаючись самим собою. У противному разі відбувається те, що сталось з героями твору: або можна зробити помилковий вибір і, як Дейзі, прийняти фальшиве за справжнє, або, ставши культурною людиною, втратити щирість почуттів, вміння глибоко кохати, як Вінтербуорн, або взагалі залишитись людиною із зовні бездоганними манера, які приховують байдужість, егоїзм і снобізм.