Афанасій Фет (1820 – 1892)

Військовий, поміщик, мрійник і візіонер. Романтизм дав поштовх для багатьох художніх явищ, і в тому числі символізму – першої великої поетичної революції сучасності. Символісти взяли??(використали), переосмисливши й розвинувши, деякі принципи естетики й етики романтиків. Підтвердження цьому – доля й вірші російського поета Афанасія Афанасійовича Фета. В його творчості присутні основні елементи символістського розуміння життя й мистецтва: віра в мрію як силу, спроможну змінити світ, пророчий стан розуму, містична налаштованість на сприйняття вищої істини, прихованої від невтаємничених, формальна свобода віршування й музичність.

Великим?? уроком для символістів стала біографія поета. Його перша збірка “Ліричний Пантеон” побачила світ 1840 р. Тоді Фет був студентом філософського факультету Московського університету. Він писав на типові для того часу романтичні теми, оспівував “таємні страждання”, створював балади й антологічні вірші (тобто стилізовані під античну поезію), наслідував Байрона. Проте вже в цих перших спробах утвердити себе на літературній ниві чутливий критик міг легко побачити, що в Росії народився ще один непересічний талант. Це підтвердила друга збірка “Поезії А.Фета” (1850), в якій були надруковані такі шедеври його лірики, як “Я пришел к тебе с приветом…”, “На заре ты ее не буди…” та багато інших, які полонили серця читачів своєю формальною оригінальністю й музичністю.

Зовнішня?? кар’єра молодого поета тоді складалася не так вдало. З 1845 р., коли Фет закінчив університет, і до 1858 р. він вимушений був служити в кавалерійському полку в Херсонській губернії, далеко від культурних та інтелектуальних центрів Росії. Як він сам писав пізніше, обставина, яка змусила його прийняти рішення стати військовим – його ім’я. До чотирнадцяти років хлопчик вважався сином поміщика А. Шеншіна?? й носив його прізвище. Воно гарантувало йому дворянський титул, який відкривав молодому чоловіку?? можливості проявити себе на видних посадах у столиці. Але несподівано з’ясувалося, що він був незаконнонародженим (з’явився на світ до шлюбу Шеншіна?? з його матір’ю). З цих причин дворянин А.А.Шеншін?? став “іноземцем А.Фетом” (Фет – німецьке прізвище першого чоловіка його матері) і втратив усі права на дворянство й спадок. У той момент тільки служба в армії давала змогу доволі швидко повернути собі втрачений соціальний статус. Проте бажаної мети він тоді так і не досяг: вимоги до отримання дворянства ставали дедалі суворішими, і Фет вийшов у відставку тим, ким був – безрідним різночинцем.

Тим часом ускладнюється становище Фета й у літературному світі. 1853 р. він випускає третю збірку віршів “Поезії А.Фета”, в якій пише про вічні піднесені?? теми: кохання, красу ночі, солов’їні співи. На початку 1860-х рр., після виходу нового видання книги (1863), демократичний табір накинувся на поета за відсутність у його доробку творів громадянського спрямування. Його охрестили представником “чистого мистецтва”. На нього друкувалися численні й дошкульні пародії.

Після 1863 р. Фет вирішив відійти від красного письменства. Він продовжує писати поезії, показує їх своїм найближчим друзям (Л. Толстому), але нічого не друкує. Його зовнішнє життя також змінюється: він стає поміщиком, успішно займається сільським господарством, до нього приходить багатство, а 1873 р. йому повертають дворянські права і привілеї.

Проте новий прихід А.Фета до літератури все ж таки відбувся, і він був тріумфальним. Вже людиною похилого віку він опублікував чотири випуски поезій під назвою “Вечірні вогні” – одне з найвищих досягнень російської філософської лірики. Центральні теми поезій – час, пам’ять, спогади, повернення до подій, що давно відбулися, запис візій, пережитих під час контакту з вищою Істиною?? буття. Світогляд Фета стає трагічним. Він захоплюється песимістичною філософією А.Шопенгауера, чию працю “Світ як воля й уявлення” перекладає російською. Він також перекладає твори Горація та “Фауста” Гете.

Найбільш вражаючим фактом біографії поета є співіснування в ньому двох осіб: Фета-людини, військового, поміщика, цілеспрямованого й обережного господаря, і Фета-митця, витонченого лірика, мрійника, візіонера, філософа. Є відомий анекдот про те, що він писав свої піднесені вірші на зворотному боці рахунків. Поєднання цих несумісних боків особистості Фета завжди дивувало його найближчих друзів. Вони глузували з його прозаїчної зовнішності й практицизму і ніяк не могли зрозуміти, як під оболонкою офіцера й землевласника може існувати поетичний геній. Наприклад, Л.Толстой, високо оцінивши поезію “Серед зірок”, зазначав у своєму листі до Фета: “Дружина звернула увагу на те, що на тому самому аркуші, на якому записано вірш, містяться скарги, що керосин став коштувати 12 копійок”.

Сам Фет проводив чітку межу між повсякденним і піднесеним, між наукою й поезією, між життям і красою. Реальність і творча мрія – то були абсолютно різні речі, які не можна було змішувати. В поезії, в мистецтві він шукав “притулку від усіх негараздів”, скорбот, нецікавого й сірого. Проте в обох розгалуженнях життя – в практичній діяльності та красному письменстві – він був однаково здібним, однаково геніальним, бо і тут і там досягав того, чого хотів – вершин досконалості. А. Фет на власному досвіді продемонстрував, що світ поділяється на два шари: звичайне життя, побут і царство мрії. Вони поряд, але розмежовані. Цю істину знову боляче гостро переживатимуть символісти. Вони вчитимуться розуміти Мрію, яку назвуть Абсолютом, Таємницею, Вищою істиною?? і поставлять собі за мету переформувати повсякденну реальність відповідно до Ідеалу. Російський поет, як жоден інший, надзвичайно близько підійшов до цієї центральної колізії символістського мистецтва.

Так народжується пісня. А. Фет присвятив свої поезії виключно вічним та інтимним темам: природі, красі, коханню. Це влучно підмітили навіть його “літературні вороги”: “Поетичну трапезу п. Фета, майже без винятків, складають: вечір весняний, вечір літній, вечір зимовий, ранок весняний, ранок літній, ранок зимовий; потім кінчик ніжки, духмяний локон і прекрасні плечі”, – зауважував Салтиков-Щедрін. Дійсно, коло тематики фетівської лірики було вузьким, проте опоненти поета не змогли побачити найважливішого: цей зведений до камерності художній світ відкривається у Вічність, яка гойдає людину на своїх хвилях. Поезія Фета, за висловом російського філософа В.С.Соловйова, звертається “до головного постійного боку явищ, відвертаючись від усього, що пов’язано з процесом, з історією”. Про мотиви лірики Фета критики-філософ пише з глибокою симпатією: “ … вічна краса природи і нескінченна сила любові – і становить зміст чистої лірики”.

Ліричний герой у поезіях Фета – щомиті в стані, близькому до екстазу, коли відкриваються таємничі смисли буття, він зливається зі Всевітом у божественному ентузіазмі. Він вже справжній пророк і “ясновидець”. Причинами такого духовного піднесення, як правило, є споглядання природи, закоханість, музика. Збуджена красою світу, людина починає співати. Пісня, спів, сповнені безмежної сили й краси – вигук щастя з приводу відкриття оновленого світу. Цим почуттям ліричний герой поспішає поділитися з іншими: з друзями, однодумцями, своєю коханою. Йому бракує слів, аби розповісти про те, що вона?? переживає. Саме такий душевний стан фіксує відомий вірш “Я пришел к тебе с приветом…”.

Бажання співати спричиняє видовище світанку – подія, яка відбувається щоденно протягом мільйонів років, але ліричний герой бачить його наче вперше. В описах природи, що прокидається, пульсує палка нестримана?? радість: світло сонця гаряче, воно “трепещет по листам”, а “лес полон весенней жаждой” – жагою жити, милуватися собою і дарувати себе іншим. Таке бачення вранішнього лісу як вибуху природних сил, близького до діонісійських містерій, спричиняє закоханість ліричного героя. Його серце переповняє не спокійне кохання, а пристрасть і бажання віддати життя заради коханої: “душа все так же счастью/ и тебе служить готова”. Ця готовність до самопожертви й несе його на своїх крилах. Він не може говорити, а тільки співати, бо інакше не виразити того буяння емоцій, яке захопило його.

Записи пророчих екстазів і сновидінь. А.Фет мав непересічні здібності пророка, містика, який бачить подвійний смисл будь-якого явища. Його поезії є записом екстатичних видінь. Проте такий стан душі вимагає від людини навчитися розмовляти?? якось по-новому – зробити свою мовою пророчою. Ми спостерігали, як це відбувалося в творчості Уолта Уїтмена, який обстоював формальну свободу, запроваджував верлібр і прийом каталогу. А.Фет також розумів, що традиційне віршування сковує стрімкий політ мрії і також намагався переглянути підходи до написання поезій. Вірш “Шепот, робкое дыханье…” – свідчення новаторства поета.

Цікаво, що й тут А. Фет звертається до прийому каталогу: поезія становить перелік прикмет літньої ночі, яка завершується світанком. Тут відтворюється процес змін, метаморфоз: не тільки природи, а й обличчя коханої (“ряд волшебных изменений милого лица”). Саме в цій мінливості світу й полягає сутність краси, проте в творі, сповненому рухами, немає жодного дієслова, тільки іменники, швидке чергування яких визначає швидкий ритм. Тільки в пророчому стані відбувається такий легкий і миттєвий перехід від поодинокого до загального, від малого до великого. Поезія завершується повним злиттям ліричного героя і світу – він розчиняється в перших променях ранкового сонця. “Я” і космос стають чимось цілим.

У цій поезії також відбилася й така якість пророчого стану свідомості, які уміння бачити всі явища в синтезі. Деталі краєвиду та подробиці любовного побачення утворюють єдиний ряд – кохання є продовженням життя природи, одне невідривне від іншого. Колір і звук, зорові й слухові образи доповнюють одне одного: “серебро ручья, ночные тени, в дымных тучках пурпур розы, отблеск янтаря, заря – и шепот, робкое дыханье, трели соловья, лобзания, слезы». А.Фет максимально наближається ще до одного важливого принципу поетичної мови майбутнього, який символісти оголосили?? своїм гаслом – визнання органічної єдності всіх людських почуттів, вільне перетікання кольору в звук, звуку в запах, мелодії в барву і перетворення їх на складові одного надрозумного вищого тексту, смисли якого відкриваються тільки пророку-поету.

І, нарешті, в цій невеличкій поезії вражає формальна свобода віршування. Чергування чотири- і тристопного хорею, жіночих і чоловічих рим відтворює ритм дихання під час радісно-щасливого вигуку. Поетична фраза стає гнучкою, динамічною, спроможною передавати різкі й витончені зміни емоцій. Фетівська лірика зупинилася на порозі верлібру.

Трагедія кохання і смерті. Кохання у Фета є чимось містичним. У стосунки чоловіка й жінки втручається провидіння. Воно може їх зводити або заважати їхнім зустрічам, але вони в жодному разі не діють за власною волею. Обрати жінку як предмет обожнювання для ліричного героя Фета рівнозначно розв’язанню загадки буття, свого призначення на землі, а неможливість зв’язати долі – те саме, що й поразка. Шлюб – це священнодійство, акт втаємничення. Тому, якщо дві споріднені душі не можуть стати чимось єдиним, особливо тоді, коли один із коханців помирає, відбувається катастрофа.

Такі настрої визначають емоційну атмосферу поезії “Солнца луч промеж лип был и жгуч и высок”. Вірш відтворює монолог-звернення чоловіка до його коханої, яка лежить у труні. Померла його друга половина, призначена йому Богом (“Я давно угадал, что мы сердцем родня”), тому всі спроби заспокоїти себе міркуваннями, що провидіння запланувало їм розлучитися, що треба прийняти вирок долі й думати про майбутнє, марні. Він благає її вибачити його (“И лица твоего мне простили ль черты?”), у відповідь чуючи тільки мовчання. Його значення неможливо розшифрувати, як неможливо зрозуміти той факт, що найдорожча для нас людина коли-небудь помре.

Відчайдушний монолог чоловіка у Фета – не просте оплакування подруги чи дружини, а символічна ситуація пізнання однієї з найвищих таємниць буття. Кохана відкрила її, але вже ніколи не передасть живим. Смерть та її несподіване втручання в життя людини стане однією з найулюбленіших тем символістської поезії й театру. А.Фет і тут виступив одним з учителів і попередників символістів. Він показав трагічний і таємничий бік буття, розкрив, що вища Істина?? людині відкривається саме через смерть.

До рис майбутньої символістської ?? можна віднести й спосіб розмовляти натяками та неясностями, яким користується поет у своєму вірші. Факт, що жінка пішла з життя, відкривається не на початку, а наприкінці твору. До цього моменту читач думає, що кохані могли розлучитися з інших причин, менш трагічних, наприклад, посваритися чи він міг її зрадити. Невідомо, про яку провину веде мову чоловік, які права можуть бути у краси в майбутньому.

Музика, що примирює з життям. А.Фет, як і Тютчев, усвідомив недосконалість звичайної мови, її обмеженість “в душевних справах”, слабкість у тих випадках, коли людині треба виразити себе.

Как беден наш язык! – Хочу и не могу. –

Не передать того ни другу, ни врагу,

Что буйствует в груди прозрачною волною.

Напрасно вечное томление сердец,

И клонит голову маститую мудрец

Пред этой ложью роковою.

З погляду поета, місце слова повинна заступити музика, бо тільки вона спроможна розкрити всю складну гаму емоцій і примирити поета з життям.

Такий рідкісний момент єднання людини зі світом змальовує один із найкращих віршів А.Фета “Сияла ночь. Луной был полон сад…”. Тут повторюються такі типові теми і ситуації фетівської поезії, як нічне побачення з коханою, щастя, що наближається за своїм накалом до екстазу, інтимне спілкування і повне порозуміння споріднених душ. Проте головною причиною піднесеного стану ліричного героя є музика, яка несе його на своїх крилах і зв’язує сьогодні та вчора??.

Багато років тому спів жінки й звуки рояля змогли висловити те, що ?? переповнювало обох коханців:

Ты пела до зари, в слезах изнемогая,

Что ты одна любовь, что нет любви иной…

Дивні мелодії народжували в душі ліричного героя бажання жити. Сплинув час, і кохання померло, проте залишилася згадка про чарівну музику, яка знову примушує чоловіка відучувати те, що хвилювало його колись. І знов, як тоді, він приймає світ і життя з усіма їхніми недоліками й стражданнями. Він вірить, що:

Что нет обид судьбы и сердца жгучей муки,

Что жизни нет конца, и цели нет иной,

Как только веровать в рыдающие звуки,

Тебя любить, обнять и плакать над тобой.

Вірші А.Фета вирізняються мелодійністю звучання, недарма їх так охоче використовували для написання романсів композитори. Проте музичність його лірики означає дещо більше, ніж просту милозвучність поетичної фрази, на яку легко написати прекрасну мелодію. Музика для поета була найвищою стихією і силою, яка без слів могла виразити всю повноту душевних переживань. Утверджуючи розуміння музики як найвищого мистецтва, як і в багатьох інших випадках, А.Фет готував грунт поетам-символістам.

Завдання і запитання

1. У чому полягає головний парадокс життя й творчості А.Фета?

2. Чому його називають представником “чистого мистецтва”? Чи є поняття “чисте мистецтво” та “естетизм” тотожними?

3. У чому бачив Фет призначення поезії? На які теми він писав?

4. Які риси світогляду і стилю Фета нагадують пророка?

5. Яким чином розкривається тема “людина, кохання і природа” у вірші “Я пришел к тебе с приветом”?

6. У чому полягає новаторство форми вірша “Шепот, робкое дыханье…”?

7. Як розкриває поет тему “людина і смерть”?

8. Чим була для А.Фета музика?

9. Схарактеризуйте місце Фета в російській і європейській поезії середини ХІХ ст.