Федір Тютчев (1803-1873)

Драма самотньої душі. У світовій літературі середини - другої половини ХІХ ст. існує??(час) ціла група поетів, романтичних за філософією і стилем, які зосереджуються майже виключно на внутрішньому світі й дивляться на поезію як на духовний щоденник. Вони зробили головним предметом творчості свідомість, драматизм і навіть трагізм інтелектуального й емоційного життя людини. Намагаючись розкрити його якомога глибше, вони зіткнулися з обмеженістю засобів поетичної мови, розроблених романтизмом, і тому взялися до її реформування. Робили вони це, звичайно, не так, як Уїтмен: продовжували вживати риму, традиційну метрику. Але водночас їхні уявлення про красу й правильність поетичної фрази по-своєму були не менш радикальними і передбачали експериментування з формою. Вони намагалися сконденсувати смисли поетичного тексту й осягнути містеріальний план буття. Оголюючи міфологічні першооснови,??(,) заради глибини й багатозначності висловлювання, вони легко порушували класичні канони віршування. Це був не менш рішучий (хоча, може, й менш мальовничий) крок у напрямку до вільної від будь-яких зовнішніх правил поезії століття ХХ.

Мабуть, найтиповішою постаттю в цьому плані є Федір Іванович Тютчев. Але він був не один у своїх пошуках. Незалежно від нього, нічого про нього не знаючи, спираючись зовсім на інші культурні й релігійні традиції, багато в чому схожими з ним шляхами рухалась одна з найоригінальніших поетес англомовного світу Емілі Дікінсон (1830-1886). Важко уявити іншу письменницю, яка була б більш несумісною з духом доби, ніж вона. Її творчість і спосіб життя не мали нічого спільного з суєтою і галасом, які супроводжували народження великої індустріальної цивілізації Заходу. Гонитві за успіхом, грішми й розвагами вона, як справжній романтик, протиставляла культ самоти, самоцінний індивідуальний світ, витонченість почуттів. Майже все життя, за винятком нетривалих подорожей до Бостона, столиці США та інших міст, вона провела в своєму рідному містечку Амхерсті, в стінах батьківської домівки. Там вона писала свої поезії й листи друзям, спостерігаючи життя міста з вікна спальні. Для мешканців Амхерста Емілі Діккінсон?? була лише ексцентричною жінкою, яка завжди в білій сукні, мов привид, легко й нечутно ходила по саду й будинку. Навіть найближчі знайомі не здогадувалися про оригінальність її почуттів і думок. Тільки після смерті Емілі родичі знайшли близько 1800 поетичних шедеврів, охайно перев’язаних мотузкою, - переконливе свідчення напруженої роботи її духу. За життя Емілі Дікінсон було надруковано лише 8 поезій. Перша збірка поетеси побачила світ 1890 р., але тоді критики не дуже доброзичливо відгукнулись про творчість Емілі. Повне зібрання її творів побачило світ тільки 1955 р. Велика самітниця з Амхерста посіла належне місце поряд із Е.По та У.Уїтменом.

Мабуть, найкраще описала те, що сталося з нею, сама поетеса:

Цей лист - до світу, що мені

не слав своїх листів -

Природа - вилита в слова

Величні і прості -

Кладу своє послання до

Незримої руки.

Любові заради - мене не судіть

суворо земляки.

(Переклад Олександра Гриценка)??.

Творчість Е. Дікінсон - один з останніх і найоригінальніших спалахів американського - і ширше - англомовного романтизму ХІХ ст. У її творчості відбилися такі суто романтичні теми, як непоправний розлад між духом і буттям, великий біль від того, що всесвітня гармонія - тільки мрія. Головні ж теми поетеси - любов, смерть, природа, безсмертя і краса. Гама настроїв у її поезіях має дуже широкий спектр: від меланхолії до захвату, від туги до екстазу. Прагнучи точніше змалювати відтінки почуттів, вона нерідко ламає ритмічний малюнок поезій, вживає несподівані рими й образи, дуже насичені емоційно. Часто рядки нагадують гноми (гнома - жанр афористики, короткий вислів повчально-філософського змісту). У вірші невеликого розміру вона вкладає невичерпаний?? (невичерпний) зміст, розтлумачення якого вимагає від читача напруження всіх душевних сил.

Погляд у таємниці серця. На побіжний погляд, Федір Іванович Тютчев як особистість і митець немає нічого спільного з Е.Дікінсон. Зовні його життя було вдалим і безконфліктним. Дитинство в маєтку Овстуг Орловської губернії, грунтовна домашня освіта під доглядом відомого поета й перекладача С.Є.Раїча, ступінь кандидата по закінченні відділення словесних наук Московського університету, видатна дипломатична кар’єра, а з 1848 р. – праця в цензурному комітеті. Таким “послужним списком” міг би пишатися будь-який державний службовець. Він був не байдужим до політичних справ і стежив за ними з пристрасним інтересом. Є свідоцтво, що навіть в останню хвилину перед смертю він запитував про новини з Середньої Азії, яку Росія в той момент колонізувала. Він брав участь у полеміці з приводу теми “Росія і Захід”, у якій обстоював панслов’янську позицію. Непростим було його особисте життя. Тютчев був одружений двічі. Перша його дружина Елеонора Тютчева передчасно померла, і її скін?? він гірко оплакував. Надзвичайно драматично склалися його стосунки з О.О.Денісьєвою, які тривали чотирнадцять років і були прямим порушенням норм суспільної моралі.

Проте ця зовнішня напруженість і наповненість життя подіями має для Тютчева другорядне значення, бо головним для нього, як і для Е.Дікінсон, був внутрішній світ, потаємні рухи й імпульси душі, драма духу. Безумовно, вони були абсолютно різними поетами, з різними темпераментами й міфопоетичним світобаченням, але їх об’єднувало одне: поетичне??+ слово для них було засобом символізації двобою “я” та космічних стихій, який відбувається не на грандіозних скелях, морях і океанах, а в тиші самотнього будинку, під час рефлексії й самозаглиблення. Те, що ці зовсім несхожі митці, не відаючи один про одного, прийшли до багато в чому схожого розуміння поезії, є подією знаковою: це свідчить про те, що красне письменство по обидва боки земної кулі підкоряється в своєму розвитку тим самим закономірностям – воно дедалі більше вдосконалює репертуар прийомів, за допомогою яких намагається зробити видимими ті заховані в несвідомому міфи, які спрямовують нашу волю, керують нею, навіть тоді, коли нам здається, що ми діємо абсолютно незалежно.

Тотожність мікро- і макрокосму. Світогляд Тютчева сформувався під впливом німецького філософа Шеллінга, в якого поет “запозичує” постановку питання про співвідношення індивідуального й загального. Окремій особистості протистоїть “світова душа”, одухотворений космос, “цілісне життя природи”. Завдання особистості полягає в тому, щоб це протистояння подолати, бо інакше вона не зможе реалізувати свої творчі потенції. В ідеалі людина і всесвіт повинні прийти до гармонії, мікро- і макрокосм повинні стати тотожними, а відчуження індивіда, відпадіння?? його від світу – це непоправне зло – зникнути. ?? Покликання поезії, на думку Тютчева, – вказати шляхи досягнення цієї тотожності, розкрити зв’язок окремого й загального.

У нього будь-яке явище, навіть найменше, стає проекцією всесвітніх процесів. Самі по собі вірші поета тяжіють до фрагментарної форми. Вони – стислі віршовані замальовки або уривки, які записують миттєві прориви в вічність. Зовні непов’язані між собою, завдяки серії стійких мотивів, що, переходячи з одного вірша до іншого, варіюються, змінюються, перетлумачуються в різних контекстах, утворюється цілісний художній світ. У кожній з поезій і у всій творчості Тютчева в цілому відбивається діалектика мікро- і макрокосмічного. Душа ліричного героя в дану конкретну хвилину його переживань є дзеркалом, що відбиває всю історію землі й людства, всю сукупність законів буття.

Трагічна людина в руках стихій. Світобачення Тютчева космічне й катастрофічне. Це означає, що зір його ліричного героя прикутий до величних природних явищ і катаклізмів, на тлі яких він відчуває свою розгубленість і водночас захват. Грози, бурі, пожежі, видовище кінця світу викликають у нього суміш жаху й екстазу:

ПОСЛЕДНИЙ КАТАКЛИЗМ

Когда пробьет последний час природы,

Состав частей разрушиться?? земных:

Все зримое опять покроют воды,

И божий лик изобразится в них!

Космос кличе і запрошує ліричного героя розгадати свою таємницю, але для цього йому не вистачає сил. Лише іноді він може її доторкнутися. Тоді йому вдається вкрасти часточку вищого знання – знову-таки завдяки катастрофі (вірш “Цицерон”). У ці моменти зникає межа між людиною і Космосом, точніше людина стає його частиною, і саме тому їй і відкривається істина. Вона на мить відчуває себе одним із безсмертних і навіть наважується вступати в битву з Долею, яка у Тютчева така ж непереборна, як і за часів Софокла. Спроби перемогти її марні, хоча людина не може не протиставляти себе їй, бо цим визначається її гідність (“Два голоси”). Служниками Долі виступають дві сили – Смерть і Суд людський (“Дві сили є…”).

Духовний світ людини в поезіях Тютчева розірваний навпіл. Можна навести чимало прикладів, коли ліричний герой не може знайти душевного спокою. Його душа – по суті така сама таємниця, як і Космос. Він зітканий з протиріч, має колосальні розумові здібності, які, одначе, в один момент знищує смерть. Головна хвороба сучасної людини – втрата віри, і тому в її душі ніколи не буде миру. Вона рветься до ідеалу, не в змозі його досягти:

НАШ ВЕК

Не плоть, а дух растлился в наши дни,

И человек отчаянно тоскует …

Он к свету рвется из ночной тени

И, свет обретши, ропщет и бунтует.

Безверием палим и иссушен,

Невыносимое он днесь выносит …

И сознает свою погибель он,

И жаждет веры … но о ней не просит.

Не скажет ввек, с молитвой и слезой,

Как ни скорбит перед замкнутой дверью:

“Впусти меня! – Я верю, боже мой!

Приди на помощь моему неверью!”

У вірші “Водограй” поет порівнює людську думку з прекрасним водним струменем, який приречений впасти на землю, підкоряючись невблаганному закону природи. Людина не може пізнати її??, тим більше, що, цілком можливо, в ній взагалі немає ніякої загадки (“Природа – сфінкс.”) Вона – спільниця Долі, сліпа й безжалісна:

Нам мнится: мир осиротелый

Неотразимый Рок настиг –

И мы, в борьбе, природой целой,

Покинуты на нас самих.

Ще один підступний ворог людини – час, що рухається по колу і забирає найдорожчих людей. Усі найважливіші поняття, явища, процеси є інтелектуальним викликом людині, над розумінням яких вона безуспішно б’ється.

Символом трагічної суперечливості людської свідомості є протиставлення дня і ночі (“День і Ніч”). Перший – царство розуму, гармонії, буяння сил, радощів, він – “друг человека и богов”. Натомість Ніч – країна хаосу, безуму, туги. Вона доводить безсилість людини знайти відповіді на найважливіші питання. Вона “обнажает бездну”, яка так лякає нас. Денна і нічна сторони свідомості змагаються в трагічному двобої і не можуть досягти примирення, причому нічна явно бере гору. Отже, людина в Тютчева постає з розірваною свідомістю, а також іграшкою стихій і Долі.

Багатозначність мовчання. Однією з ключових для розуміння художнього світу Тютчева є поезія “Silentium!”. Вона виражає одне з капітальних переконань поета: людина непоправно самотня. Причина цього полягає не в її трагічній помилці або нездатності юрби зрозуміти її (цікаво, що такий типовий романтичний конфлікт, як протиставлення генія сірій масі, у Тютчева відсутній). Це єдино можливий природний стан людини, тому що їй не вистачає слів виразити себе. Вона несе дивно-прекрасне знання про світ, почуття і мрії. Вони “встают и заходят, … как звезды в ночи”. Але розповісти про них людина не може через недосконалість мови:

Как сердцу высказать себя?

Другому как понять тебя?

Поймет ли он, чем ты живешь?

Мысль изреченная есть ложь.

Доки людина вимушена користуватися мовою, вона приречена бути самотньою, бо мова завжди буде її зраджувати, заважаючи розумінню??(порозумінню).

Проте цей вірш містить не тільки критику мови, а й натяк на інший, досконаліший за розумово-логічний спосіб пізнання Космосу та спілкування між спорідненими душами – інтуїтивний. Тільки прозріння розкриває справжній смисл і зв’язок речей. У цьому акті пророчого бачення також відкривається й те, що людина і Космос – щось єдине; зміст життя Космосу тотожний таємничому життю “я”: “Лишь жить в себе самой умей – / Есть целый мир в душе твоей”. Мовчання наповнене смислами, які ніколи повністю не розкриваються, але породжують нові смисли, так само загадкові. Таємниця залишається таємницею, бо людина зупиняється перед межею, яка відокремлює пізнане від непізнаного. Не тільки зовнішня реальність не пізнається до кінця, а й власна душа, її життя, прекрасне і божественне, але невисловлюване: “Есть целый мир в душе твоей/ Таинственно-волшебных дум”.

Відлунює у вірші й такий мотив, як протиставлення ночі дню. Мовчання – нічне явище, воно є справжнім знанням, істиною, протиставленим??(ою) суєті дня, “оглушающему наружному шуму”. Тиша самозосередження примушує його замовкнути, розганяє “дневные лучи”, промені порожнього існування, позбавленого сенсу.

Отже, мовчання в Тютчева – це складний багатозначний мотив. Воно і свідчення слабкості людини як суб’єкта пізнаннєвої?? діяльності, і доказ наповненості людської душі глибинним змістом, красою і таємничістю. Поет вже максимально наблизився до символістської концепції мовчання, яка стверджувала, що існує два світи: один на поверхні, і його можна описати словами, а другий – справжній, істинний – його мова не в силах виразити. На нього можна тільки натякнути, зрозуміти його можна??+ тільки інтуїтивно.

Природа розмовляє з Людиною. Природа в Тютчева постає конфліктною, сповненою динаміки, катастрофічності. У зображених поетом краєвидах відчувається дія тих самих стихій, що визначають долю людини. Як правило, він змальовує такі моменти, коли один проміжок часу закінчується, а другий починається: на зміну дня йде ніч (“Тени сизые смесились”) або весна заступає місце зими (“Весняні води”).

З іншого боку, природа в Тютчева ніколи не буває простим тлом. Вона – спільник людини і система космічних знаків (джерело, вітер, веселка, море), які ліричний герой читає, як колись це робив Ной після потопу. Смисл прочитаного, щоправда, відкривається тільки протягом короткої митті, в момент передчуття катастрофи. Тоді людина обіймається з Космосом і вгадує сенс буття.

Момент містичного читання книги Всесвіту відтворюють вірші “Осенний вечер” і “Есть в осени первоначальной…”. У першій поезії урочистий спокій і краса – лише короткочасне затишшя перед вибухом стихій, вони – “предчувствие сходящих бурь”, про які нагадує холодний поривчастий вітер. Та і самий спокій відносний: “умильная, таинственная прелесть” і “багряных листьев томный, легкий шелест,/ Туманная и легкая лазурь” розкинулись “над грустно-сиротеющей землею”, яка невдовзі стане здобиччю смерті, зими. Мирна гармонія вечора контрастує зі “зловещим блеском и пестротою дерев”. У ній захований конфлікт стихій, який лише на мить зупинився в динамічній рівновазі. Ще хвилина – і все буде знищено й захоплено хаосом. Аналогічний стан природи описує й другий вірш. Це знову “короткая и дивная пора”. Зимний холод ще далеко, і тому так гостро відчувається краса скошеного поля, прозорість дня, чистота і теплінь блакиті.

Проте цей момент переходу від одного стану до іншого, від спокою до бурі насичений знаками, посланнями, за допомогою яких Космос розмовляє з людиною і розкриває сенс найважливіших понять у людському житті – цього разу краси. По-перше, в Тютчева вона завжди є комбінацією несподіваних рис, які виразити словами неможливо. В першому вірші це особливо очевидно: “ущерб и изнеможение” природи, її “кроткая улыбка увяданья” є відповідником людської краси, яку породжує “божественная стыдливость страданья”. По-друге, краса швидкоплинна. Вона живе одну мить і залишається назавжди тільки в пам’яті.

Пам’ять опирається забуттю. Одним із центральних мотивів лірики Тютчева є кохання, образ якого має багато спільного з зображенням краси, природи, взаємодії стихій: воно так само таємниче, чарівне, неосяжне. Воно бере людину в полон невідомо чим. Але щастя кохання нетривке, воно відступає під ударами Долі, його перериває смерть. Воно асоціюється зі стражданням, душевним болем, непорозумінням, сльозами. Образ кохання в Тютчева трагічний:

О, как убийственно мы любим,

Как в буйной слепости страстей

Мы то всего вернее губим,

Что сердцу нашему милей!

Пам’ять – ось єдина сила, спроможна протистояти Долі та зробити кохання вічним. Це останній притулок і опертя почуття людини. Тому Тютчев таку велику увагу пригадуванню ?? пригадуванням про свої колишні закоханості. Вони стають щоденником боротьби часу й пристрасті.

Мабуть, найдраматичніше цю тему розкриває вірш “Я встретил вас – и все былое…”, який став знаменитим?? романсом. Усе щастя вже в минулому, серце “отжило”. Обіцянка кохання повертається лише на мить, під впливом випадкової зустрічі, яку поет порівнює з характерним для нього станом природи пізньої осені, коли в неї вривається тепло весни. Це дає поштовх для цілого потоку образів, у які ліричному герою так хочеться вірити. Ілюзія пристрасті повна: йому тепло на душі, він дивиться “с упоением на давно забытые черты”, в ньому розмовляє життя. Проте, навіть цілком віддавшись мрії про щастя, він ніколи не забуває, що це лише мрія, видимість, сон, від якого він змушений буде прокинутися під впливом реальності.

Завдання і запитання

1. Яке місце посідає творчість Е.Дікенсон у світовому романтизмі?

2. Схарактеризуйте особистість і філософські погляди Ф.Тютчева.

3. Як розглядається тема “Людина і Всесвіт” у ліриці Тютчева?

4. Яким чином у творчості Тютчева виражається катастрофізм?

5. Як ви тлумачите назву поезії “Silentium!” ?

6. Схарактеризуйте образ природи в поезіях Тютчева.

7. Які риси має в поезіях Тютчева образ кохання?

7. Яку роль у художньому світі поета відіграє мотив пам’яті?