Завдання для ерудитів

1. У пошукових системах Інтернет знайдіть портрети Стендаля. Порівняйте зображення, зроблені в різні роки його життя. Прочитайте автобіографічну прозу Стендаля. Напишіть, яким ви його собі уявляєте.

2. Перегляньте кінофільм «Пармський монастир» (1948, режисер Крістіан-Жак) і напишіть рецензію на тему «Фабріціо дель Донго у виконанні Жерара Філіппа).

3. Підготуйте Power Point презентацію на тему: «Наполеонівська легенда у світовій літературі»

Стендаль. «Червоне і чорне».

Сюжет, знайдений у газеті. У романі «Червоне і чорне» Стендаль використав кримінальну справу, про яку прочитав у газеті. Первинним поштовхом до роботи над твором стала історія Антуана Берте, сина сільського коваля. Його вихователем і вчителем був місцевий священик. Коли юнакові виповнилось 19 років, він почав працювати гувернером у родині багатого промисловця пана Мішу. Можливо, між дружиною Мішу й Антуаном виник роман. Священик зумів влаштувати Берте в семінарію, з якої юнак переходить вихователем до аристократичного будинку Кордонів. Мадмуазель де Кордон, дочка хазяїна, закохується в молодого плебея. ЇЇ батько пише листа до пані Мішу і просить охарактеризувати поведінку Антуана, на що отримує негативний відгук. Це означає кінець кар’єри для Берте, і той, з відчаю, стріляє в пані Мішу з пістолета, а потім намагається покінчити життя самогубством. Пані Мішу не помирає, не помирає й Берте. У 1827 р. в Греноблі відбувся судовий процес, на якому його було засуджено на смерть.

Історія головного персонажа «Червоного і чорного», на перший погляд, майже повністю повторює цю справу, тільки імена змінюються: Берте перетворюється на Жульєна Сореля, подружжя Мішу – на пана і пані де Реналь, а аристократ та його дочка – на маркіза де ла Моль і Матильду. Та, звичайно, не цей життєвий випадок сам по собі зробив Стендаля одним з найвідоміших письменників світу, а те, як він його художньо втілив. Його геніальність як романіста полягає в тому, що він зумів у побутовому злочині побачити трагедію сучасною людини. Це був несподіваний, оригінальний хід, який багато в чому оновив світову літературу.

Вибір Стендалем «справи Берте» як відправної точки для свого твору відображає настанову письменника намагатися розв’язувати життєві проблеми на рівні філософії, політики, естетики. Тут вирішальним чинником є те, що і Берте, і Жульєн – плебеї. Ситуація, коли представники нижчих станів піднімалися вгору завдяки своїм талантам, дуже приваблювала Стендаля. У нього була спеціальна теорія, за якою геній обов’язково повинен бути бідним, неаристократом. Тільки серед таких людей, твердив він, ще залишилися ті якості, які так йому подобались і які вивільнила Велика французька революція – життєва енергія, прагнення свободи і щастя. Самі обставини існування таких людей змушували їх не зупинятись на місці і рухатись уперед, тоді як творча сила вищих класів знищена, бо вони зіпсовані цивілізацією. Прикладом такого геніального плебея, який переміг світ, для Стендаля, безумовно, був Наполеон. Стендалівська теорія геніальності є ще одним варіантом ідеї «природної людини».

У полоні крайнощів. «Геніальним плебеєм», втіленням сучасного варіанта «природної людини» є, безперечно, Жульєн Сорель. Це доводить навіть поверхове знайомство з ним. Уперше ми бачимо цього персонажа в типово плебейському середовищі й оточенні – на лісопильні. Його батько і брати – грубі, практичні та хитрі люди, позбавлені будь-яких високих ідеалів. На їхньому тлі Жульєн, фізично слабкий, граціозний, схожий на дівчину, становить разючий контраст, який засвідчує зв’язок Стендаля з романтизмом. Але він вміє витримувати удари: коли батько жорстоко б’є його, юнак плаче – «не так від болю, як від жалю, що пропала улюблена книжка¹». Така реакція свідчить про те, що в ньому є могутня внутрішня сила, яка ще тільки шукає виходу . Коло читання Жульєна – «Сповідь» Руссо, зібрання реляцій великої армії і «Меморіал Святої Єлени» (щоденник Лас-Каза, де йдеться про Наполеона у вигнанні). «Він готовий був померти за ці три книги», – це дуже показова оцінка автора. Логічно припустити, що людина, яка ставиться до цих творів таким чином, принаймні погоджується з думками, що в них викладені. А викладено там ті самі улюблені стендалівські принципи, про які вже неодноразово мовилося. До того ж, Жульєн – дуже обдарований юнак: в нього живий розум, витончені почуття, він здатний вивчити напам’ять Новий Завіт або книгу Жозефа де Местра «Про папу». Здається, у героя письменника є все, щоб стати видатною людиною, окрім одного: час таких, як він, минув. На шляху талановитих молодих плебеїв перешкодою стає сучасне їм французьке суспільство.

Дія роману відбувається за періоду Реставрації. Ми вже говорили, що ставлення Стендаля до режиму, який склався після повернення Бурбонів, було негативним. Письменникові здавалося, що все спинилось і суспільну волю паралізовано. Які можливості має Жульєн Сорель для здійснення своїх мрій за таких умов? Майже ніяких. І він починає сумувати за минулим, якого ніколи не бачив: саме так виникає в романі «наполеонівська тема». Тоді, вважає Жульєн, він міг би приєднатись до армії Бонапарта і зробити кар’єру, а зараз таких можливостей у нього немає. Цей настрій диктує логіку вчинків героя: йому залишається або завжди працювати на лісопильні батька або, пристосувавшись до цього ненависного світу, стати його володарем і в такий спосіб здобути можливість розкрити свою неповторну індивідуальність. Юнак віддає перевагу другому варіанту.

«Хто б міг подумати, що це юне, майже дівоче обличчя, таке бліде й лагідне, таїло непохитну рішучість витерпіти які завгодно муки, аби лиш пробити собі дорогу», – описує почуття героя автор. І ось Жульєн, який бачив себе в мріях видатною особою та переможцем жіночих сердець, вирішує стати священиком. Таке ставлення до цього сану важко схарактеризувати як побожне. Це свідомий, суто кар’єристський вибір, заради якого йому доводиться ламати себе, стримувати в собі «природну людину». Драматизм цього процесу «перевиховання» переконливо ілюструє такий приклад. Якось Жульєн упродовж обіду в колі інших священиків несподівано починає вихваляти Наполеона. То внутрішній вогонь, що палає у душі юнака, зриває заборони, які він на себе наклав. Після цього, аби покарати себе за таку нестриманість, він прив’язує до грудей праву руку і ходить так два місяці, кажучи, що поранив її на батьковій лісопильні.

Цей епізод дає змогу краще усвідомити своєрідність підходу Стендаля до того конфлікту часів, про який вже мовилося: письменник розглядає його насамперед на рівні дослідження психології Жульєна й інших персонажів – через показ конфлікту між інстинктивними пориваннями до волі (життя за законами «природної людини») і потребою стримувати їх (існування за суспільними правилами, які письменник вважає фальшивими).

Завдання і запитання.

1. Які обставини “справи Берте” використав Стендаль для створення роману “Червоне і чорне”? Чому письменник спинився саме на цьому випадку?

2. У чому полягає теорія геніальності Стендаля? Як ці погляди письменника допомагають краще зрозуміти образ Жульєна Сореля?

3. Схарактеризуйте взаємини Жульєна з родиною? Як він себе відчуває? Чому?

4. Схарактеризуйте образ Жульєна Сореля за планом:

- портрет;

- риси характеру;

- здібності;

- мрії;

- коло читання.

Що свідчить про незвичайність і обдарованість Жульєна? Чи сприяють обставини розвитку його індивідуальності ?

5. Наведіть приклади ставлення Жульєна Сореля до Наполеона. Поясніть це ставлення.

6. Чому Жульєн вирішує стати священиком? Чим зумолюється такий вибір? Що він повинен змінити в собі, аби здійснити свій намір? Чи відповідає карєра священика справжньому покликанню героя?

7. Що в поглядах і поведінці Жульєна від «природної людини»?

8. Придивіться до портретів Наполеона, що вміщені у підручнику. Чим різнять погляди художників на цю історичну особу? На якого з цих двох «Наполеонів» хотів походити Жульєн Сорель?

Арена боротьби «природи» і «цивілізації». Отже, в душі Жульєна Сореля відбувається битва «природи» і «цивілізації». Герой бачить свій «обов’язок» у свідомому лицемірстві, тобто в тому, щоб, стримуючи власний темперамент і ставлячись до суспільства з презирством, поводитись за його законами і просуватися вгору. Своїм учителем у цьому мистецтві брехати собі він називає мольєрівського Тартюфа. Жульєн вираховує кожен крок і створює цілу програму завоювання світу, хоча на перших етапах «природна людина», що живе в ньому, плутає йому карти. Поступово він навчається добре контролювати власні інстинкти і на той період припадають його найбільші успіхи.

Перший етап у кар’єрі Жульєна – посада вихователя в домі пана де Реналя. Там юнак закохується в дружину хазяїна – пані де Реналь. Спочатку він ставиться до цієї вродливої жінки з презирством, але, побачивши, що подобається їй, вирішує закохати її в себе. Він старанно намагається грати роль переможця жіночих сердець, але виглядає дуже смішним, оскільки йому бракує досвіду. Усі спроби бути «цивілізованим», тобто світським левом, володарем слабкої статі, тільки лякають і відштовхують пані де Реналь. Бажаний тріумф приходить несподівано: коли під впливом свого темпераменту Жульєн забуває роль і починає палати щирою пристрастю, жінка віддає йому своє кохання. Легко помітити, що Жульєн дуже відхилився від первісного плану: замість того, щоб залишитися байдужим і холодним, він сам стає жертвою кохання. Поки ще «природа» бере гору над «цивілізацією». Проте Жульєн відкриває чимало «корисного» для майбутніх перемог, зокрема, навчається краще розуміти людей, що його оточують. «Це виховання любов’ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Жульєн безпосередньо побачив суспільство саме таким, яким воно тоді було»: «на перший план виступали різні складні інтриги», в яких потім Жульєн почуватиметься як риба у воді.

Далі герой потрапляє до Безансонської семінарії. І знову ми бачимо його амбіції: він вважає, що серед цих обмежених і нерозвинених семінаристів йому легко стати першим учнем. «За Наполеона я був би сержантом; а серед цих майбутніх кюре я буду старшим вікарієм», – каже Жульєн. Автор всіляко підкреслює наївність свого персонажа: Жульєн «з іншого тіста», і ці посередності ніколи не визнають його своїм. Він не розуміє, що бути надто розумним у їхніх очах – гріх гордині. І даремно він силкується бути такими, як вони. Все одно «і після багатьох місяців невпинних зусиль Жульєн все ще мав вигляд людини, яка мислить». Отже, навіть і в такій суворій школі, як семінарія, Жульєн так і не зумів пригнітити «природну людину» на рівні інстинктів. Це доводить і побачення з пані Реналь перед подорожжю до столиці, коли він влізає у вікно до коханої жінки.

Наступний період в житті Жульєна – перебування у Парижі в родині де ла Молів. Тут він пізнає світ до кінця і досягає найбільших успіхів у мистецтві лицемірства. Знову, як було і з пані де Реналь, обставини складаються таким чином, що він може діяти через жінку – дочку хазяїна Матильду де ла Моль, яка закохується в нього. Але швидко з’ясовується, що те, що забезпечувало перемогу в провінції, не спрацьовує в столиці. Як тільки Жульєн віддається пориванням своєї пристрасті, Матильда віддаляється від нього. Аби завоювати серце цієї молодої аристократки, він мусить повністю контролювати себе і навчитись грати на її почуттях. Цього разу кохання Жульєна цивілізоване, тобто нагадує правильну облогу, націлену на те, щоб зламати гордість Матильди. Жульєн розігрує свою партію як по нотах, і отримує все, про що мріяв: вродливу жінку, гроші, шляхетний титул і навіть офіцерський мундир. Але заплатив він за цей мундир надто дорого. Це вже більше не мрійник з палаючим поглядом, готовий померти за «Сповідь» Руссо, а зіпсований суспільством закоханий у себе егоїст. Почувши від Матильди звістку про присвоєння йому звання гусарського поручика, Жульєн каже собі: «Отже, роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумів примусити це горде страховисько покохати мене. ЇЇ батько не може жити без неї, а вона – без мене». Ці слова стендалівського героя – свідчення того, що в Жульєні не залишилося нічого природного, що він повністю «цивілізувався».

Цікаво, що саме в цей момент із Жульєном відбувається катастрофа: пані де Реналь пише листа до маркіза де ла Моль, де змальовує Сореля як безсоромного кар’єриста. Маркіз відмовляється віддати Матильду заміж за такого неморального чоловіка. Усі плани Жюльєна руйнуються, і він з відчаю поспішає до Вер’єра і там у церкві стріляє в пані де Реналь.

Цей злочин відкриває останню фазу в душевній боротьбі Жульєна Сореля – остаточне звільнення його індивідуальності, яке закінчується поразкою «цивілізації». Самотні години у в’язниці і каяття повернули Жульєна до «природного стану». «Честолюбство вмерло в його серці», а разом із тим повернулось його справжнє кохання до пані де Реналь. Слава, паризький успіх, Матильда і навіть власна смерть здаються йому незначними й суєтними. Він не хоче нічого робити, аби врятуватись. «Дайте мені жити моїм ідеальним життям», – каже він Матильді і Фуке, які прийшли підбадьорити його. «Кожний вмирає, як може; ось і я хочу думати про смерть по-своєму». До того ж, Жульєна сповнюють незрозуміла для нього самого радість і щастя, які приходять тільки тоді, коли людина перебуває у злагоді з собою.

Про перемогу «природи» найяскравіше свідчить промова Сореля на суді, а також його поведінка протягом останніх днів. Мабуть, він міг би побудувати свій захист якось інакше, і тоді його становище не було б таким жахливим, але він від цього відмовився. Вперше його внутрішній голос і те, що він каже публічно, не суперечать одне одному. Великий маскарад завершився. Жульєн зрікається свого великого вчителя-лицеміра Тартюфа, і більше не приховує свого презирства до так званого «добропорядного суспільства», тієї соціальної системи, що знищує таких, як він. Жульєн іде назустріч загибелі свідомо, бо більше не в змозі ламати себе.

Трагічність ситуації Жульєна Сореля символічно зафіксована у назві роману. Літературознавці висунули чимало теорій, намагаючись пояснити, що мав на увазі Стендаль, назвавши свій твір таким чином. Одні історики літератури звертають увагу на те, що червоне і чорне – це кольори рулетки або гральних карт. Дана обставина натякає на те, що Жульєн Сорель – гравець, який ризикує і прагне великого виграшу. Інші науковці пов’язують червоний колір з революцією, а червоний з реакцією, що її уособлює Реставрація. Треті зв’язують назві з кольором мундирів наполеонівської армії. Проте найпереконливішу версію розв­’язання проблеми запропонував російський літературознавець Б. Г. Реїзов. Він стверджує, що черовний і чорний кольори з’являються у таких званих «пророчих сценах», які містять проекцію долі персонажа, а саме передрікають його загибель. Таких сцен, на думку Б. Г. Реїзова, дві. Перша з них – відвідування Жульєном Сорелем церкви на початку твору. Там він знаходить клаптик паперу, на якому надруковано смертний вирок людини, чиє прізвище римується з його власним: «Луї Жанреля було страчено у Безансоні...». Виходячи з церкви, Жульєн приймає краплі води, на які крізь церковні вікна падають червоні проміні світла, за краплі крові. Друга «пророча сцена» – вихід Матильди де ла Моль у чорній жалобній сукні, яку носить у пам’ять про Боніфаса де ла Моль, її далекого нащадка, вбитого через кохання 30 квітня 1574 року. Мотиви і обставини страти Жульєна, а також те, що відбувалося з його відрубаної головою по його смерті нагадують сумну історію Боніфаса. Спричаючись на текстуальний аналіз роману, Б. Г. Реїзов доходить висновку, що «Стендаль надавав цим сценам великого значення. Він зображував долю марнославної людини з нижчих класів, енергійного та обдарованого юнака, перед якими всі двері зачинено. Він примушений лицемірити й брехати. Замість того, щоб принести користь суспільству і таким чином прославити себе, як це відбулося б в іншу, демократичнішу епоху, він стає злочинцем. Винні в цьому сучасне йому суспільство, політична реакція, що суперечить демократичним тенденцям доби, уся ця брехня і усе жахливе і непотрібне, що так майстерно зображено в романі».

В образі Жульєна Сореля Стендаль «схопив» тип «молодика з провінції», який набув поширення в реалістичній літературі. Ознаками цього типу є:

• низьке соціальне походження та/або бідність персонажа, який прагне зробити кар’єру і завойювати впливове місце у столиці;

• «кар’єризм», який полягає у нехтуванні моральними забронами заради досягнення успіху;

• використання жінок як засобу досягення поставленої мети.

Жульєн Сорель – типовий сучасний француз, сучасна людина, яка розучилася бути самим собою, втратила неповторність своєї особистості, щирість і новизну сприйняття світу. Одночасно персонаж Стендаля – людина з колосальною внутрішньою енергією. Для нього ті соціальні правила, в які він намагається «вписатися», надто вузькі. Жульєн Сорель належить не тільки попередній добі Просвітництва, а й майбутньому, тому що своєю загибеллю рухає історію.

Завдання і запитання.

1. На які етапи ви можете поділити життєвий шлях Жульєна Сореля? Спробуйте відобразити ці етапи на схемі. Чого більше в почуттях Жульєна – розрахунку чи щирості – у його коханні до пані де Реналь? Обгрунтуйте свою думку на прикладах із тексту твору.

2. Порівняйте кохання Жуьєна Сореля до пані де Реналь із коханням до Матильди де ла Моль. Яких змін зазнав внутрішній світ героя?

3. Чи міг Жульєн Сорель врятувати собі життя під час суду? Що перемагає в цій останній фазі: “природа” чи “цивілізація”?

4. Чи можна стверджувати, що лицемірство мало тільки згубні наслідки для особистості Жульєна і ніяким чином не сприяло його самовдосконаленню? Доведіть свою думку прикладами з твору.

5. Яким чином суспільство впливає на стендалівського героя? Чи можна стверджувати, що в тому, що з ним відбулося, винне тільки суспілсьтво, як це робить Б. Г. Реїзов?

6. Спробуйте пояснити, чому фрагмент картини Г. Доре, вміщено саме в цей розділ, присвячений долі Жульєна Сореля.

Завдання для ерудитів

1. В Інтернеті знайдіть статтю Б. Г. Реїзова «Чому Стендаль назвав свій роман «Червоне і чорне» (http://danefae.org/lib/lerouge/reizov.htm). Прочитайте її і дайте оцінку аргументам на користь того чи іншого тлумачення назви роману, згадані науковцем.

2. Перегляньте кінофільми «Червоне і чорне», створені за романом Стендаля. В якому з них розкриття характеру персонажа найповніше відповідає авторському задуму?

Провінційна пані та паризька красуня. Суперечливі почуття визначають внутрішнє життя не тільки Жульєна Сореля, а жіночих персонажів – пані де Реналь та Матильди де ла Моль. Знову ми спостерігаємо основний конфлікт стендалівської творчості – «природної людини» і «цивілізації», хоча виявляється він щоразу інакше.

Для пані де Реналь найважчою проблемою є вибір між пристрастю, з одного боку, і її обов’язком дружини, матері, християнки, з другого. Закохавшись у Жульєна Сореля, вона відчуває себе злочинницею, яка порушує внутрішні заборони, прищеплені їй церквою та мораллю. На рівні інстинкту пані де Реналь прагне щастя. На рівні свідомості вона всіляко стримує вільний розвиток почуття, що вона визначає як «жахливе наслання». Аби ускладнити собі спілкування з юнаком, пані де Реналь влаштовує таким чином, щоб хто-небудь з її синів був завжди з нею.

Цілком закономірно, що пані де Реналь постійно вдається до крайнощів. Коли захворів її син Станіслав-Ксав’є, вона сприймає хворобу як покарання Бога за подружню невірність. І майже одразу після цього, як тільки загроза здоров’ю хлопчика минула, підробляє анонімні листи, аби захистити своє кохання і Жульєна. Мабуть, в одну з таких хвилин лютого каяття вона з намови абата Кастанеда і відсилає маркізові де ла Моль відгук про поведінку Сореля, що відіграє таку фатальну роль у його долі. За цим знову відбувається повернення до коханого, тепер вже остаточне. Як і Жульєн Сорель, пані де Реналь знаходить рівновагу тільки тоді, коли починає жити так, як диктує їй інстинктивне жадання щастя (тобто коли повертається до стану «природності»). Відтоді вона зовсім не зважає на обов’язок перед чоловіком або моральний осуд. Тепер вони для неї просто не існують.

Матильда де ла Моль – жіночий персонаж зовсім іншого типу. Ця дочка маркіза має багато спільного з вер’єрським плебеєм. Доказом цього може бути хоча б її ставлення до сучасності. Обидва персонажі вважають, що все найкраще вже відбулось у минулому. Тільки, на відміну від Жульєна, який обожнює Наполеона, Матильда мріє про ХVІ ст., про часи Карла ІХ , Генріха IV і Маргарити Наварської, коли жили справжні герої, такі як її родич Боніфас де ла Моль. Матильда інстинктивно шукає навколо себе таких сильних людей і не знаходить їх. «Високе походження, – каже вона, – дає людині безліч якостей, брак яких ображає мене,... але воно знищує ті якості душі, якими заробляють смертний вирок». Ці думки слід тлумачити насамперед як доказ її розчарування в сучасному суспільстві, в тих аристократах, які її оточують. Їм бракує енергії та рішучості, що вирізняють людей доби Відродження, саму дівчину і Жульєна. І вона віддає своє серце йому – синові власника лісопильні. Свідченням її сили й сміливості є те, що вона першою зізнається в коханні. Проте Матильда не може поводитись просто як жінка, а зажди залишається дочкою маркіза. Мабуть, у цьому її трагедія, але вона не може поступитися власною гордістю, і Жульєнові доводиться її підкоряти. В її пристрасті, до того ж, є своєрідний виклик власному суспільному станові. Одне слово, аристократичні упередження, властиві їй на інстинктивному рівні, як наслідок багатовікового впливу цивілізації на її предків, псують щирість почуттів Матильди.

Різну природу пристрасті обох жінок яскраво описує останній абзац роману: «Матильда подбала про те, щоб цей дикий грот був оздоблений мармуровою скульптурою, замовленою за величезні гроші в Італії. Пані де Реналь виконала свою обіцянку. Вона не робила замаху на своє життя, але через три дні після страти Жульєна вона померла, обнімаючи своїх дітей».

Кримінальна хроніка чи філософський роман? «Червоне і чорне» – переконливе свідчення новаторства Стендаля-романіста. У творі ще наявні деякі риси романтизму, зокрема, Жульєн Сорель ще надто піднесений «кар’єрист». Його непересічна особистість різко протиставлена оточенню. Проте наявність романтичних ознак не заважає бути «Червоному і чороному» бути новаторським твором, який оновлює світову літературу. Тут органічно поєднані елементи соціального і психологічного роману. Це виражається, зокрема, в тому, що головну тему твору: зіткнення різних історичних часів (духу Великої революції, інстинктивним носієм якого є Жюльєн, і нудної повсякденності Реставрації) письменник розглядає саме як психологічну проблему і внутрішній конфлікт головного героя, який «вмонтований» у широку панораму французького суспільства. З простої кримінальної хроніки Стендаль зробив справжню «хроніку ХІХ ст.» У романі змальовуються всі основні групи французького суспільства тих часів: провінційні міста Вер’єр і Безансон, столиця Франції Париж; нова буржуазія (Вально) і стара аристократія (де Реналь), великий світ і політика (де ла Моль), боротьба між єзуїтами та янсеністами, ультрароялістські кола. Жульєн має можливість побачити короля, зустрічається з революціонерами (граф Альтаміра) і бере участь у політичній змові.

Ще одним внеском Стендаля у розробку реалістичного роману нового типу є його розуміння цього жанру як «дзеркала, з яким ідеш по великій дорозі. То воно відбиває голубе небо, то брудні калюжі і вибоїни. Іде людина і несе те дзеркало, а ви цю людину звинувачуєте в неморальності! Її дзеркало відбиває багно, а ви звинувачуєте дзеркало! Логічніше звинувачувати велику дорогу з її калюжами, а ще певніше – шляхового глядача, що допускає, щоб на дорозі стояли калюжі та скупчувалось багно». У цій цитаті міститься ціла програма обєктивного і критичного зображення звичаїв, яку Стендаль майстерно запроваджував на практиці.

Окрім того, «Червоне і чорне» має риси й суто філософського роману, бо персонажі, які діють у ньому, постійно зачіпають найскладніші філософські, ідеологічні, естетичні теми свого часу. Наприклад, на балу Жульєн обговорює з графом Альтамірою припустимість застосування насильства заради досягнення благородної мети. В іншому місці один з персонажів так висловлюється з приводу можливості поєднання політики і мистецтва. «Політика, – каже він, в – то камінь, привязаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж за півроку. Політика серед витворів уяви – те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом». Філософічність роману полягає не тільки і не стільки у висловах і темах розмов героїв, але й у тих головних проблемах, які вони намагаються розвязати на власному досвіді. Отже, і з формальної точки зору «Червоне і чорне» – надзвичайно оригінальний витвір красного письменства, який прокладає шлях у майбутнє.