Діаграма 1. «Бейлізм»

Мистецтво – це обіцянка щастя. Естетичні погляди письменника невідривні від його життєвої філософії. Цікаво згадати його визначення мистецтва – «обіцянка щастя». Це означає, що мистецтво, на його погляд, має відображати наші внутрішні потреби, задовольняти наше інстинктивне прагнення бачити втілення бажаної свободи хоча б на ідеальному рівні.

Безпосереднім наслідком такого підходу до мистецтва є той факт, що головні герої Стендаля є ідеалізованими образами його «я». Незважаючи на те, що він їх гостро критикує, його чоловічі і жіночі персонажі надзвичайно близькі йому духовно. У Жульєні Сорелі, Фабріціо дель Донго, Люсьєні Левені легко помітити риси, властиві молодому Анрі Бейлю: «гонитва за щастям», бажання знайти вихід своїй енергії у визначних справах, активні пошуки шляхів реформування суспільства. Граф Моска і Левен – це вже двійники зрілого Стендаля, у якого ентузіазм юних років стримується ліберально-толерантним скептицизмом та іронією. Щодо образів жінок, одні з них є своєрідним жіночим перевтіленням самого письменника (Матильда де ла Моль і Джіна Сансеверіна) або є його ідеальними уявленнями про жіночу вроду (пані де Реналь і Клелія Конті).

Окремо слід спинитись на такій рисі письменницького стилю Стендаля, як психологізм. Його витоки знову слід шукати в «я» Анрі Бейля, який поєднував у собі такі протилежні риси, як надзвичайну (навіть жіночу) чутливість і розвинений інтелектуалізм. Власна рухлива, складна психічна сфера була для нього предметом постійної рефлексії. Свою поривчасту пристрасну натуру він завжди намагався тримати під контролем з боку розуму. Його завжди цікавили складні з психологічного погляду ситуації і моделі поведінки. За приклад цього може правити його інтерес до лицемірства, яке, з одного боку, він гостро критикував як прояв нещирості, а, з іншого, навіть виховував у собі, дивлячись на нього як на засіб формування культури почуттів. Одне слово, надзвичайно емоційно й інтелектуально обдарований, скептичний та іронічний офіцер Анрі Бейль мав усі підстави для того, щоб перетворитися на непересічного письменника-психолога Стендаля, який в умінні розкривати діалектику внутрішнього життя людини випередив час на багато десятиріч. Особливої уваги він надає поясненню психіки персонажів за допомогою фізіології і вивчення оточення, що їх сформувало – принципи, які набули значного поширення серед письменників подальших поколінь. За багато років до З.Фройда він розпочав дослідження сфери підсвідомого (хоча такого терміну тоді ще не було). Доказом цього, наприклад, є епізод роману «Червоне і чорне», коли Матильда де ла Моль, не контролюючи себе, автоматично, щось малює. Вона здивовано бачить, що намалювала профіль Жульєна Сореля. Свідомі ж спроби відтворити малюнок зазнають невдачі.

Ще одне ключове поняття Стендаля-психолога – «кристалізація почуття». Воно зявляється в його трактаті «Про кохання». Значення цієї книги для європейської культури влучно висловив відомий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. «Трактат «Про кохання» – одна з найпопулярніших книжок. Уявіть собі, що ви входите до будуару маркізи, акторки або звичайної світської пані. Ви дивитесь навкруги, чекаючи на хазяйку. Першими, звичайно, вашу увагу привертають картини … А потім погляд пробігає по меблях, книгах, розкиданих скрізь. І зупиняється на обкладинці – і що ви читаєте там? «Про кохання». Думаючи, що їм слід розумітися на питаннях кохання, маркіза, акторка і світська пані вважають за необхідне придбати для себе відповідне першоджерело, так само як людина купує нове авто разом із посібником з двигунів внутрішнього згоряння».

Ось як викладає суть «теорії кристалізації почуттів» французький письменник ХХ ст. Андре Моруа: «На думку Стендаля, кохання – почуття суб’єктивне і воно більшою мірою залежить від того, хто кохає, ніж від самого предмета кохання. Ми не дивимось тверезими очима на кохану жінку, ми прикрашаємо її рисами, яких в неї немає. У соляних копальнях Зальцбурга залишають суху гілку; це чорна і потворна гілка, але, коли наступного дня за нею повертаються, вона вже уся вкрита кристаликами солі. Жінка, в яку ми закохані, нагадує цю гілку. Сама по собі вона не становить нічого особливого, але сила кохання, яку пришпорюють розлука і сумніви, прикрашає предмет нашої пристрасті, виблискуючи кристалами, і жінка постає зовсім не такою, якою вона є в реальності». Це солодке божевілля і надає життю певного сенсу, твердить Стендаль. Можна цілком погодитись з А. Моруа, що така витонченість психологічного аналізу готує грунт для таких визнаних майстрів французької психологічної прози ХХ ст., як М. Пруст і Ален.