Підручник / 7. Чарлз Діккенс

Чарлз Діккенс (1812 – 1870)

Найбільший англієць з усіх англійців. Діккенс народився 7 лютого 1812 р. в Лендпорті, поблизу Портсмута. Його батько, дрібний чиновник, був людиною доброю, чесною, але безладною. Він надто легко розлучався з грішми і не дуже добре вмів їх заробляти, що спричиняло чимало проблем для досить великої родини (у Чарлза було 2 сестри і 3 братів). У 1814 р. Діккенси оселились у невеличкому місті Чатемі, де для майбутнього романіста розпочались роки навчання. Він багато читав. Його улюбленними героями були Робінзон Крузо, персонажі романів Філдінга, Смолетта, Дон Кіхот і Санчо Панса. Уяву хлопчика також полонили казки «Тисячі і одніієї ночі». У цей час почали в нього виявлятись і риси характеру, які допомагали йому стати професійним письменником. Чарлз був чутливим хлопчиком, який умів підмічати кумедні та сумні деталі життя.

Це дитяче щастя тривало недовго. Коли Діккенсу виповнилось 10 років, його родина, рятуючись від кредиторів, переїхала до Лондона, де незабаром його батько опинився у борговій в’язниці. Мати Діккенса з іншими дітьми пішла за ним, а майбутній письменник почав працювати на фабриці вакси. Це була не тільки важка робота, а й відчутний удар по самолюбству Діккенса. Йому здавалося, що більше ніколи він не відвідуватиме школу і всі його амбіції перекреслено назавжди. Та водночас він знайомився з Лондоном. Звичайно, то були брудні й занедбані квартали для бідних. Тут Чарлз глибше пізнав ціну людських страждань.На перший погляд, такі враження мали виховувати людей похмурих і пригнічених, але парадокс Діккенса полягає в тому, що саме за таких несприятливих обставин сформувався його оптимізм. Дуже влучно витлумачив цей парадокс Гілберт Честертон: «фабричні колеса... виготовляли ваксу і між іншим виготовили найбільшого оптиміста століття... Якщо він став надто щасливим, то саме тут він відкрив щастя... Якщо він бачив світ у рожевому світлі, цей погляд народився на фабриці, де варили чорну ваксу». Отож, випробування тільки загартували дух юнака, сформували в ньому цілеспрямованість – рису, яка зробила з нього найвидатнішого романіста.

Напівдорослим, напівдитиною повернувся Діккенс до навчання. Невеличкі гроші, що залишились батькові у спадщину, дали змогу розрахуватись з боргами. Родина звільнилась із в’язниці, Чарлзові більше не треба було працювати на фабриці, і він міг знову гризти граніт науки. В школі Веллінгтон-Хаус, що в Кемден-Тауні, колишній робітник перетворився на звичайну дитину: читав книжки, грав з друзями, а ще писав віршовані п’єси та прозу, брав участь в аматорських виставах.

У 1827 р. його навчання припинилося, цього разу вже остаточно. Родина потребувала підтримки Чарлза, і він поповнив численну армію клерків. Протягом трьох років юнак служив у судовій конторі, а потім у колегії адвокатів, що займалась церковними, морськими та сімейними справами. Там він ще глибше пізнав життя. Незадоволений своєю посадою, Діккенс вирішив стати парламентським репортером, для чого вивчив стенографію. Починаючи з весни 1832 р. Чарлза можна було регулярно побачити в Палаті громад, в ложі для преси. Його обов’язок полягав у тому, щоб стенографувати промови ораторів, а потім публікувати звіти в газетах. У такий спосіб Діккенс ввійшов у коло лондонських журналістів – ще один крок до професії письменника. Опрацьовуючи виступи членів парламенту, він вигострював свою майстерність, а як кореспондент у містах Бірмінгем, Едінбург, Бат, Ексетер та ін. Потроху знання світу і людей, враження, практичні навички створили ту «критичну масу» для творчого вибуху, який вписав ім’я Діккенса в історію світової романістики. У грудні 1833 р. народження великого письменника відбулося: в газеті «Манслі Мегезін» побачив світ його твір «Обід на Поплар-Уок» – перший з «Нарисів Боза». Окремо нариси вийшли у 1836 р.

Отже, формування особистості Діккенса завершилося дуже рано. Він змушений був виховувати себе у боротьбі з життям. Багато особливостей світогляду та естетики Діккенса пояснюється обставинами його духовного росту. Насамперед, це той органічний демократизм, якого годі шукати у будь-кого з великих європейських письменників. На відміну від Стендаля, Флобера і навіть Бальзака, «Діккенс ніколи не розмовляв з народом з гори вниз. Він розмовляв з ним знизу вгору. Він наближався до нього благоговійно, як до божества і віддавав йому всі свої багатства, ціле серце. Це і зв’язало його з народом навік» (Честертон). Проте, віра Діккенса в народ не означає, що він ідеалізував його. Письменник бачив цей світ очима пересічних англійців, та вмів робити те, чего не вміли вони: перетворювати їхні радощі, болі, страждання на першокласне мистецтво, яке говорить від серця до серця, незалежно від того, хто читає романи письменника – король, шляхтич, професор або представник середнього класу. Інші риси діккенсівського світогляду: християнське милосердя, культ затишку, вміння тішитися малим, оптимізм, стійкість, навіть жахи і упередження – також тісно пов’язані з його демократизмом. Це забезпечує йому осібне місце серед класиків літератури ХІХ ст. Чарлз Діккенс, роблячи його справжнім національним генієм і водночас найуніверсальнішим світовим письменником.

На вершинах популярності. Умінням жити на одній хвилі зі своїм читачем пояснюється колосальна популярність Діккенса, яку приніс йому вже його перший роман «Посмертні записки Піквікського клубу» (1836-1837). Спочатку Діккенсу замовили писати текст для «історії з малюнками» Роберта Сеймура, який вигадав клуб мисливців і спортсменів-аматорів. Але письменник підніс цей звичайний для тих часів проект до рівня одного з найвидатніших комічних романів в англійській літературі. У творі розповідається про пригоди джентльмена похилого віку, «вченого» містера Піквіка, який подорожує по Англії разом зі своїми друзями і слугою Семом Уеллером. Деякі сторінки книги мають сатиричне звучання, але в цілому там панує веселий, світлий гумор. Читача охоплює безхмарна радість буття, особливо в епізодах, де описуються сільські краєвиди. Такій атмосфері повністю відповідає й трактування теми Добра та Зла. Містер Піквік – зовсім непрактична людина, яка через своє нерозуміння реального життя постійно потрапляє до комічних ситуацій. Але, на думку письменника, така «обмеженість» героя не є вадою. Навпаки, це ознака справжньої мудрості, бо його реакціях на світ домінують доброта, щирість почуттів, стійкість. Піквік – типовий діккенсівський дивак, істота, далека від розрахунку і матеріалізму цього світу. Письменник завжди виступає на боці таких персонажів. Доповнює хазяїна є його слуга Сем Уеллер. Йому властиві якості, яких бракує Піквіку: винахідливість, діловитість, здоровий глузд. Незважаючи на таку різницю, він віддано служить свому «нерозумному» панові. Не випадково Пікніка і Сема Уеллера порівнюють з Дон-Кіхотом і Санчо Пансою.

Таблиця 1. Періодизація творчості Ч. Діккенса

Перший період	Другий період	Третій період
«Нариси Боза» (1836) «Посмертні записки Піквікського клубу» (1836 – 1837) «Пригоди Олівера Твіста» (1837 – 1839) «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі» (1838 – 1839) «Крамниця старожитностей» (1840 – 1841) «Барнебі Радж» (1840 – 1841)	«Американські нотатки» (1842) «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1843 – 1845) «Різдвяні повісті» (1843 – 1845) «Домбі і син» (1846 – 1848) «Девід Копперфілд» (1849 – 1850)	«Холодний дім» (1852 – 1853) «Важкі часи» (1854) «Крихітка Дорріт» (1855 – 1857) «Повість про два міста» (1859) «Великі сподівання» (1860 – 1861) «Наш спільний друг» (1864 – 1865) «Таємниця Едвіна Друда» (1870

«Нариси Боза» та «Посмертні записки Піквікського клубу» відкривають перший етап творчості Діккенса, який триває до початку 40-х рр. Протягом цього періоду письменник створив романи як «Пригоди Олівера Твіста» (1837 – 1839), «Життя і пригоди Ніколаса Ніклбі» (1838 – 1839), «Крамниця старожитностей» (1840 – 1841), «Барнебі Радж» (1840 – 1841). Згадані твори критики характеризують як реалістичні, адже в них виражено критичне ставлення романіста до соціальної дійності, реалізовано панорамний принцип показу суспільного життя, розкрито негативні наслідки індустріалізації та урбанізації. Водночас водночас стиль Діккенса вирізняє наявність таких елементів, як мелодраматичні ефекти, спрощеність внутрішнього світу героїв (його позитивні персонажі надто добрі, а негативні – надто злі), прагнення письменника влаштувати їхню долю (штучність сюжетів, коли невмотивовано з’являються багаті родичі або спадщина ) тощо.

«Американські нотатки» (1842), роман «Життя і пригоди Мартіна Чезлвіта» (1843 – 1845), «Різдвяні повісті» (1843 – 1845), романи «Домбі і син» (1846 – 1848) і «Девід Копперфілд» (1849 – 1850) відносяться до другого періоду творчості письменника. Надзвичайною популярністю у світовій культурі користується цикл «Різдвяні повісті». У цьому немає нічого несподіваного, адже, за висловом Алена, ці твори «несуть впевненість в тому, що бути англійцем – велике щастя». Вони оспівують такі священні для мешканців Альбіону поняття, як культ рідної домівки, затишку, маленьких сімейних радощів. Фантазії Діккенса відповідають їхнім сподіванням дива, їхній вірі в те, що душевне тепло перемагає самотність, а любов – егоїзм.

Одна з цих казочок – «Різдвяна пісня в прозі» розповідає про те, як напередодні Різдва безжалісний скнара Скрудж бачить тінь свого померлого компаньйона Джейкоба Марлі, а згодом зустрічається з Духами Минулого, Сучасного і Майбутнього. Вони показують Скрджу його життя. Він знову бачить своє дитинство, молоді й зрілі роки. Чому служив він тоді? Лише золоту. Чому він служить тепер? Золоту. Разом з Духом Сучасного Скрудж літає над Лондоном і стає свідком того, як святкують Різдво в домі Боба Кретчіта, в родині його племінника. Усі раді й щасливі, і лише він покинутий та самотній. Це жадоба до грошей зробила його таким. Дух Майбутнього показує йому, чим завершиться його земний шлях – на нього чекає самотня смерть. Це видіння настільки жахливе, що Скрудж прокидається зовсім новою людиною – щедрою і доброю, такою, «що наше славетне старовинне місто може ним тільки пишатися».

Звичайно, це лише казка, але вона проливає світло на щось таке, без чого уявлення про художній світ Діккенса було б неповним. Письменник, як і в його співвітчизники, жив непереможним бажанням Різдва. Це стосується не тільки його ранніх, а й подальших творів. Вони можуть бути серйозними і навіть трагічними, але в них завжди жевріє надія на те, що Добро зуміє перемогти Зло.

Особливе місце серед романів письменника посідає «Домбі і син» (1846 – 1848). Саме з нього розпочинається другий етап його творчості. Цей твір – свідчення зрілої майстерності Діккенса-романіста. Тут він відмовляється від яскравих імпровізацій ранніх творів і приділяє пильну увагу чітко виваженій композиції, яка підкоряється одному завданю – послідовно, без різких стрибків і штучно підсилюваного напруження провести через обидві частини ідею згубності людської пихи. Змінюється і сам принцип побудови оповіді: від роману пригод і мандрів письменник переходить до роману з чіткою фабулою, що визначає інші сюжетні лінії. Хоча тут залишають такі типові риси стилю Діккенса, як збігу обставин, автор стежить за тим, щоб внутрішній світ і вчинки героїв були психологічно вірогідними.

В «Домбі і синові» якісно нових змін зазнає реалізм Діккенса: вплив романтизму, сентиментальності і мелодрами зменшується, а панорамність показу соціальних явищ, а також глибина їх осмислення значно зростають. Назва твору має подвійне тлумачення, бо йдеться і про родину Домбі, і про їхній сімейний бізнес. Містер Домбі – багатий англійський комерсант, суворий і жорстокий, для якого існує лише одна свята річ – процвітання його фірми. Він дивиться на людей і насамперед на своїх дітей і дружину як на засіб забезпечення її безсмертя. З цих причин він нехтує своєю дочкою Флоренс, бо мріє мати сина-спадкоємця, який би продовжував його справу. Хлопчик Поль народжується, але виявляється надто слабким для умов виховання, яке нав’язує його батько, і малим помирає. Ця смерть тяжко вражає Домбі. Він ще більше відштовхує Флоренс, ніби звинувачуючи її в тому, що вона живе, а його син і спадкоємець лежить у могилі. Невдачею закінчується другий шлюб Домбі. Він переконаний, що на гроші можна придбати все: кохання, відданість, щастя, але його нова дружина – збідніла аристократка Едіт – тікає з Каркером, управителем фірми Домбі. На останніх сторінках роману містер Домбі – це вже не той суворий хазяїн фірми, яким його змальовано на початку. Це бідна покинута людина у стані розумового і фізичного занепаду. До того ж, його фінансові справи дуже кепські. Під тягарем років і страждань Домбі перероджується, і його серце відкривається на зустріч любові Флоренс.

Надмірна чванливість, пиха – головна риса характеру містера Домбі. Це та пиха бізнесмена, що змушує його жертвувати іншими людьми, не добирати засобів, аби хоч трохи посилити свої позиції. З погляду романіста, це своєрідна хвороба. Її симптом – байдужість Домбі, яка є нічим іншим, як наслідком змертвілості його особистості. Якщо суспільство йтиме таким шляхом, твердить великий мораліст Діккенс, на його членів чекає лише фізична і моральна деградація. Ніколи ще викривальнийв пафос і широта узагальнень не набували у письменника такої сили.

Але різдвяні настрої в цьому романі маємо також. Є в образі Домбі багато такого, що нагадує Скруджа з відомої нам казки. Це не тільки його байдужість до людських страждань, а й здатність до духовного відродження. Є в творі і дорогі серцю письменника чисті, піднесені диваки (Тутс). Відбувається і неминуче покарання негідників (загибель під колесами експресу підступного Каркера, фізична і моральна руйнація, а також фінансові проблеми Домбі). Противагою сюжетної лінії містера Домбі є історія юнака Уолтера Гея, який дуже молодим вимушений працювати у далеких морях. Його вихователями є капітан Каталь і Соломон Джілс, типові Дікнесівські персонажі, уособлення братського взаєморозуміння і чоловічої дружби, яку перебуває вище за матеріальне. Уолтер Гей повертається зі своїх мандрівок сформованою особистістю, справжнім джентльменом, який збудував власний світ, затишний, веселий, добре захищений. Він стає чоловіком Флоренс.

Після «Домбі і сина» Діккенс створює ще один шедевр – «Девід Копперфілд», який закріплює досягення романіста та є прологом до останнього двадцятиліття його творчості. Особливості стилю письменника, накреслені в цих двох романах, зазнають подальшого розвитку. Книги Діккенса згаданого періоду – оригінальна сторінка європейського і світового роману ХІХ ст. Вони вирізняються соціальною масштабністю і психологічною глибиною, більшою, порівняно з творами першого періоду, вірогідністю і чіткістю композиції. Взагалі настрій діккенсівських творів стає сумнішим, а часом і похмурим. Змінюється і характер сміху Діккенса: більше немає його веселого гумору. Критики пояснюють таку еволюцію поглядів митця чинниками суспільного характеру, а також сімейними проблемами письменника: непрості взаємини з дружиною, які закінчились розлученням, і його роман з акторкою Еллен Тернан підривали його віру в те, що подружнє життя – затишна гавань, де людина може мати спокій після важкої праці. Три великі соціальні романи Діккенса 50-х рр.: «Холодний дім» (1852 – 1853), «Важкі часи» (1854) «Крихітка Дорріт» (1855 – 1857), «Повість про два міста» (1859), «Великі сподівання» (1860 – 1861), «Наш спільний друг» (1864 – 1865), «Таємниця Едвіна Друда» (1870, роботу над цим романом перервала смерть) – віддзеркалюють названі зміни у світогляді, естетиці й поетиці письменника.

Показовим твором для цього етапу є роман «Великі сподівання». Сирота Піп, якого виховує сестра, приносить їжу та терпуг злочинцю-втікачу Мегвічу. Згодом хлопчик потрапляє до незвичайного будинку міс Хевішем, чиє серце розбите втечею її нареченого. Ця подія сталася вже багато років тому, але вона, аби не забувати про неї, завжди ходить у весільному вбранні. У міс Хевішем є вихованка вродлива дівчина Естелла. Піп мріє бути джентльменом, і раптом його надії починають справджуватися. Якийсь невідомий благодійник допомагає йому. Піп подається до Лондона, де починає жити відповідно до «джентльменського кодексу»: відвідує вечірки, витрачає гроші, задовольняє своє марнославство. його манери набувають належної вишуканості. Він вважає, що цим добрим ангелом є міс Хевішем. Йому здається, що вона готує його до шлюбу з Естеллою. Наївний юнак не розуміє, що план міс Хевішем зовсім інший: вона взяла дівчину, аби прищепити ій ненависть до чоловіків і потім використати її як зброю помсти.

Автора цікавить в цьому романі процес розлучення з ілюзіями, а точніше переосмислення Піпом природи джентльменства. Перебування в столиці, нові знайомства і розваги не роблять Піпа кращим морально. Вони спричиняють борги, розчарування та почуття нікчемності існування. Гроші, за які він стає джентльменом, брудні, тому що їх дає злочинець Мегвіч, який ненавидить усе суспільство, за винятком Піпа. Ідеали Піпа зазнають краху. Та не тільки його. Прекрасна і горда Естелла свято вірить у своє високе походження, а насправді виявляється дочкою Мегвіча. Її шлюб з багатим світським негідником призводить до страждань. У творі «джентльмени» загалом мало чим відрізняються від злочинців, та й самих злочинців на його сторінках надто багато. Така сумна атмосфера в романі є доказом авторського песимізму.

Але для Піпа усе ж таки є вихід, треба тільки добре працювати і вміти бачити під зовні непривабливою оболонкою справжню, тобто моральну, красу людей. Це і є програма справжнього джентльмена, якої Піпа навчає життя. Смерть Мегвіча у в’язниці позбавляє його статку, і він змушений сам прокладати собі шлях. Він більше не соромиться свого родича Джо Гарджері, як це він робив раніше. Навпаки, він цінує цього кумедного і доброго сільського коваля за його щирість, внутрішню незалежність і гордість. Змінюється і ставлення Піпа до Мегвіча. Тепер він не дивиться на нього тільки як на злочинця, а як на людину, трудівника, що заробила гроші власною працею. Саме таким повертається Піп до Англії, де одружується з Естеллою.

Діаграма 1. Художній світ Чарлза Діккенса

Діккенс і вікторіанство. Чарлз Діккенс є чи найдосконалішим утіленням своєї епохи. Створені ним романи позначені християнським моралізаторським пафосом. В цьому сенсі його поважні за духом, адже за їхньої допомогою письменник намагається врятувати світ від тих негативних наслідків, які спричиняє розвиток капіталізму. Реалістичний роман, створений Діккенсом, з одного боку, вирізняється соціальним критицизмом, а, з другого, пропонує легко впізнаванні читачем картини побуту, заглиблення в який надає насолоду. Діккенс оспівує такі вікторіанські цінності, як міцну сім’ю, оптимістичну віру в людську чесність і порядність, в той комплекс справжнього джентльменства, яке тримається не на вищості крові, а на визнанні людських талантів і загального рівня особистості індивіда. Основа цього комплексу чеснот – ті якості, що забезпечують тривалий і міцний успіх: підприємливість, працелюбство, стійкість, цілеспрямованість. Діккенс обережно і навіть цнотливо розкриває приватну сферу життя людини: відчувається, що він чітко дотримується заборон, встановлених суспільством відносно показу сексуальних стосунків. Жінки в його романах, як і у Вікторіанській Англії загалом, замкнені в стінах домівки, адже їхнє призначення бути «янголами хатнього вогнища», тобто виховувати дітей і бути опертям чоловіка.

Проте поряд з незаперечною «вікторіанськістю» Діккенс одним з найсуворіших суддів свого часу, адже на прикладах своїх негативних персонажів він викриває лицемірство і жорстокість вікторіанської моралі. Змальовані ним картини болю (насамперед дитячого і жіночого), образи відчуження, яким протистоять радість возз’єднання і різдвяний дух, мають загальнолюдський смисл: в них розкривається драма самотньої сучасної людини, яка попри все хоче тепла і любові. Ось чому всесвітня слава Чарлза Діккенса не згасає. Англійський романіст посідає гідне місце в пантеоні літератури поряд із Теккереєм, Стендалем, Бальзаком, Флобером, Толстим, Достоєвським. Це закономірно, бо в його творах є щось таке, що змушує читачів знову і знову сміятись з містера Піквіка, співчувати Оліверу Твісту, йти шляхами графства Кент і вулицями Лондона разом із Девідом Копперфілдом. Діккенс різноманітний, як сама природа (недарма кажуть, що своєю енергією та життєлюбством письменник нагадує титанів Відродження). На початку творчого шляху добрий і веселий, наприкінці письменницької кар’єри – сумний, іронічний і навіть трагічний, він скрізь зберігає уміння розуміти людське страждання і виявляє глибоке знання світу. Усе це разом і робить його одним з «вічних супутників» людства.

Завдання і запитання

1. Розкажіть про дитинство та молоді роки .Діккенса. Яким чином вони вплинули на формування світогляду і естетичні погляди великого письменника?

2. На які етапи розподіляється творча біографія Діккенса (таблиця 1)? Стисло схарактеризуйте кожний етап.

3. Схарактеризуйте своєрідність головних рис світогляду Діккенса, відображені на діаграмі 2. Яких змін вони зазнають протягом життя?

4. В чому полягає “вікторіанство” Діккенса? В чому він вивищується над своїм часом?

«Пригоди Олівера Твіста»

Шедевр соціальної романістики. Вихід у світ роману Чарлза Діккенса «Пригоди Олівера Твіста» наприкінці 1830-х рр. (твір друкувався у часописі в 1837-39 рр.) спричинив гостру критику з боку священиків і видавців, які звинувачували письменника в тому, що він написав неморальну книгу. Їх дратувало надто відверте зображення вад англійського суспільного життя, зокрема, системи робітних домів, кримінального світу й найбідніших районів Лондона. Ніхто до Діккенса не наважувався так глибоко розглядати ці неприємні явища англійської дійсності. У передмові до роману письменник, захищаючи свій творчий задум, виголосив, що мав на меті бути правдивим і показати злочин і столицю Великої Британії такими, якими він їх знав з власного досвіду, без романтичних прикрашень і пафосу.

Коли Діккенс розпочав роботу над твором, серед англійських читачів особливою популярністю користувалися так звані «Ньюгейтські романи», які змальовували в’язничний побут і розповідали про пригоди злодіїв, вбивць, шахраїв, які врешті-решт опинялися на лаві підсудних. Проте це були більше швидше сенсаційні романи, які привертали до себе увагу незвичністю тематики. Діккенс художньо переосмислив цю традиції. Відмовишись від зовнішніх ефектів, він написав проблемний соціальний твір.

Вже на перших його сторінках нас оточує атмосфера страждання, морального і фізичного. Зловісними і потворними постають вулиці великих і маленьких міст, столиця імперії Лондон. Для Діккенса ніби не існує палаців, чудових парків та розкішних магазинів. Дія твору відбувається в нетрях, де мешкають бідняки. Стіни тут облуплені, дошки на дверях та вікнах нетесані або і зовсім відірвані. У канавах стоїть «брудна, смердюча вода. Навіть дохлі пацюки, що гниють в цих нечистотах, … гидотно кощаві»”¹.

Не менш ретельно і зовсім неромантично Діккенс змальовує злочинне середовище. Шокує набір соціальних типів, виведених письменником – виплодів лондонського дна: проститутка Ненсі, вбивець Білл, ватажок групи кишенькових злодіїв Фейгін. В них вже нічого не залишилося від того культу «благородних» злочинців, який створили письменники-романтики. «Тут ніхто не скаче учвал по осяяних місяцем верескових просторах, – характеризує свій твір англійський романіст, – ніхто не бенкетує в затишній печері, немає ні розкішних убрань, ні гаптованих золотом камзолів, ні мережів, ні ботфортів, ні малинових курток з гофрованими манжетами, немає ніякого полиску, ніякої принади роздольного привілля, якими з давних-давен наділяли розбишацтво. Холодні мокрі нічні лондонські вулиці, якими блукають, не знаходячи притулку, злодії; брудні, смердючі кишла, вщерть заповнені всіма можливими пороками; вертепи голоду і хвороб; подертий одяг, який ледве тримається на плечах, – що тут спокусливого?» Персонажі англійського письменника огидні, їхня психологія цілком сформована способом їхнього життя. Вони, за власними словами, «вурки», і ця їхня самооцінка є абсолютно правильною. Награбувавши гроші, вони здібні тільки пиячити аби битися одне з одним. Вони боягузи і в будь-яку мить згодні зрадити своїх товаришів, аби тільки врятуватися від правосуддя. Їхній побут, кімнати з павуками і мишами, з трухлявими віконницями, хаосом і занедбаністю найкраще характеризують примітивізм їхнього духовного світу.

Діккенс не обмежується вірними замальовками життя злочинних кіл, а й подає картину страждань усіх нижчих верств населення раньовікторіанської Англії: знедолені помирають з голоду, невинність потерпає від несправедливості закону, а лиходії натомість процвітають. Не менш злочинними від Фейгіна чи Монкса постають в романі і представники офіційних англійських інституцій, покликаних допомагати бідарям: парафіяльний бідл містер Бамбл, господиня ферми для дітей сиріт місіс Менн, поліційний суддя Фенг та багато інших. Замість того, щоб захищати права знеможених, вони дбають тільки про себе, і без вагання забирають у них останнє, навіть не замислюючись про їхні потреби. Не випадково, містер Бамбл і злочинці швидко знаходять спільну мову і об’єднуються проти Олівера Твіста. У них однаково погана моральна основа, чи, краще сказати, що її у них немає взагалі. Логіку їхніх вчинків визначає виключно гонитва за грішми.

Найбільше від соціальних проблем потерпають діти. Недосвідчені і кинуті напризволяще, вони слабкі, аби опиратися злигодням, хворобам і підступності дорослих. Символом загальнолюдського страждання є сторінки роману, які розповідають про перебування хлопців у робітному домі. Із гіркою сатирою зображує Діккенс «церемонію» обіду, за яким подавали таку мізерну порцію каши, яку хлопці з’їдали із швидкістю думки. «…Упоравшись з цією процедурою (яка ніколи не тривала довго, бо ложки були завбільшки майже такі самі, як мисочки), вони сиділи, втупившись у казан такими пожадливими очима, наче ладні були з’їсти навіть цеглу, якою його було обкладено; водночас вони ретельно обсмоктували собі пальці, сподіваючись, що до них пристала бодай купинка каші. … Олівер Твіст і його товариші протягом трьох місяців терпіли дедалі страшніші муки голоду; врешті вони зовсім здичавіли з відчаю, і один хлопець, рослявий як на свій вік і не звиклий до такий мізерних порцій (його батько тримав колись невелику харчевню), похмуро натякнув товаришам, що, коли йому не даватимуть щодня додаткової миски каші, він, чого доброго, з’їсть уночі сусіда – кволого й ще зовсім малого хлопчика». Навряд чи ще в якомусь творі світової літератури можна знайти таку вражаючу картину дітячого голоду. Увесь гіркий досвід маленьких волоцюг увібрала в себе розповідь про те, як Олівер Твіст пішки йде до Лондона. Самотній, голодний, брудний і нещасний, із скривавленими, побитими ногами, він іде англійськими містечками, і ніхто не звертає на нього увагу, і ніхто не підтримує його.