Діаграма 2. Естетичні погляди Стендаля

Разом із психологічним аналізом Стендаль провадить глибоке соціальне дослідження у своїх творах. Для цього він широко використовує замальовки звичаїв французького суспільства. Він також відгукується на всі найважливіші політичні і соціальні проблеми свого часу, нерідко беручи участь у полеміці з окремих питань. У «Червоному і чорному» перед читачем розгортається широка панорама французького життя доби Реставрації, у романі «Люсьєн Левен» ми стаємо свідками швидкого розвитку буржуазії за часів Луї-Філіппа, у «Пармському монастирі» розкрито механізми деспотії. Підкреслюючи новизну своєї реформи жанру роману, Стендаль закликав шукати матеріал для написання художніх творів у газетах, історичних книгах та інших «документальних» джерелах. На таких «запозичених сюжетах» побудовані «Арманс», «Червоне і чорне», «Пармський монастир» та «італійські хроніки». Причину цього слід шукати не в тому, що романістові бракувало уяви, а в його прискіпливому інтересі до внутрішніх стимулів людських вчинків, у прагненні розглядати їх у тісному звязку з конкретно-історичним часом.

І, нарешті, психологізм і соціальний аналіз поєднуються у Стендаля з філософською глибиною постановки таких проблем, як «свобода», «щастя», «успіх», «роль мистецтва» у світі та багато інших. Це все дає змогу схарактеризувати письменника як одного з «вічних супутників» людства на важкому шляху духовних пошуків.

Щастя і держава у «Пармському монастирі». У романі, який з’явився 1839 р., розповідається історія молодого італійського аристократа Фабріціо дель Донго. Багато рис у його характері, поведінці, поглядах на життя свідчать про те, що він є своєрідним ідеалом письменника. Це та сама «природна людина» з енергією, щирістю, любовю до свободи, про які мріяв Стендаль. Ситуацію героя навряд чи можна схарактеризувати як сприятливу. Йому б народитися за часів Наполеона і не в романній Пармі, дрібному князівстві, де процвітає диктатура, адже в ньому волелюбна душа Фабріціо є чимось недоречним. Поривання його духу стикаються із жорсткою системою обмежень, перебувають із ними у гострому конфлікті, який нарешті закінчується трагічно для стендалівського героя.

Життєвий шлях Фабріціо дель Донго складається як постійне порушення правил. Захопившись Бонапартом, він тікає до Франції, аби взяти участь у битві під Ватерлоо, а це – політичний злочин у державі, де слово «революція» промовляють з ненавистю. Крім того, Парма перебуває у складі Австрії і воює з Наполеоном. Одразу ж у кар’єрі Фабріціо з’являються непереборні перешкоди: йому залишається тільки надіти чорну сутану, стати головним вікарієм, а потім й архієпископом. Тут йому допомагають тітка – незрівнянна Джіна Сансеверіна – і закоханий в неї всевладний міністр Пармського князівства граф Моска.

Аби досягти своєї мети, Фабріціо має стримувати свій характер, що для нього дуже важко. Причому він не збирається робити щось погане. Головним чином це звичайні вибрики молодих літ. Але в системі диктатури (хоч і дрібної) людина не належить собі, завжди її життя може стати картою в якійсь політичній грі. За такою логікою, не варто звертати увагу на будь-який неповторний духовний світ індивіда, його почуття, надії, бажання. Це все дурниці, коли йдеться про «вищі інтереси держави» (тобто інтриги політичних партій у боротьбі за вплив на володаря-диктатора). Історія стендалівського героя виразно ілюструє цю істину.

Фабріціо дель Донго фліртує із вродливою акторкою, в якої вже є «захисник» на ім’я Джілетті. котрий палає ненавистю до Фабріціо та хоче вбити його. Дель Донго б’ється з Джілетті на дуелі, і той падає мертвим. Джілетті нападає першим, що доводить невинність Фабріціо, проте істина нікого не цікавить, бо його арешт має на меті усунути графа Моска. Справа молодого маркіза роздмухується до розміру політичного злочину. Спочатку йому загрожує смертна кара, яку потім замінюють дванадцятьма роками увязнення. Але на цьому страждання юнака не закінчуються: вороги графа Моска і герцогині Сансеверіна докладають усіх зусиль, аби отруїти його у в’язниці. Така загроза більш ніж реальна. Усі знають, що то звична практика розправи з тими, чиєї жертви потребують обставини або хто не влаштовує режим.

Безсумнівно, смерть – надто висока ціна за вчинок Фабріціо, але саме така абсурдність вироку найкраще демонструє головний закон існування за умов деспотії: людина – лише беззахисна іграшка в руках тиранів. Цю істину доводить і доля ще однієї волелюбної героїні – тітки Фабріціо Джіни Сансеверіна. Обох персонажів об’єднує багато спільного: зовнішня і внутрішня краса, рішучість, сила почуттів. У них немає того рабства, яке вирізняє усіх підданих Ранунція Ернесто IV і V, навіть і такого розумного, як граф Моска. Доказів сміливості цієї жінки Стендаль наводить чимало: вона поводиться незалежно, організує втечу Фабріціо з в’язниці та вбивство принца. Відчувається, що письменник захоплений своєю героїнею.

Як свідчить історія, доля таких жінок при дворах деспотів складалася дуже важко, бо надто часто тирани бажають їх бачити своїми коханками. Це майже безнадійна боротьба, бо на боці володаря вязниці, таємна поліція, гроші. Що цьому може протиставити жінка? Тільки мистецтво дипломатії. Але рано чи пізно тиран виявляє яке-небудь її слабке місце (наприклад, обмін життя близької людини на її честь) і користується цим. Саме так сталось із Джіною Сансеверіною. Завдяки своєму розуму і допомозі графа Моска тривалий час вона залишається неприступною для Ранунція Ернеста IV, але те, чого не зумів досягти батько, досягає його син, Ранунцій Ернест V. Такою ціною Джіна купила Фабріціо свободу і високу посаду. Неможливо жити за умов деспотії і якось від неї порятуватись, доходить висновку Стендаль у своєму геніальному романі. Слушність його висновків підтвердила історія ХХ ст.

Стендаль також розкриває таку типову рису будь-якої деспотії, як рабський дух тих, хто оточує володаря. Головний фіскал Рассі, комендант в’язниці Фабіо Конті та ін. постають обмеженими істотами, здатними терпіти будь-які приниження, аби тільки наблизитися до монарха. Психологія раба стає другою природою придворних. Навіть мудрий і глибокий політик граф Моска іноді страждає на таку хворобу. Це виявляється на підсвідомому рівні в епізоді, коли Сансеверіна погрозами залишити двір назавжди змушує принца вжити заходів, аби звільнити Фабріціо з в’язниці, але Моска, підкоряючись інстинкту царедворця, автоматично пропускає в указі слова «несправедливий вирок», і, таким чином, перемога Джіни перетворюється на поразку. Монарх та його піддані варті одне одного. Система істотно не змінюється після вбиства спадкоємного тирана Ранунція Ернеста IV. Його син, на відміну від батька, людина слабка і навіть добра, але ситуація погіршується: замість Моска прем’єром стає Рассі.

«Пармський монастир» у художній формі підсумовує багаторічні роздуми Стендаля над такими важливими проблемами, як «свобода і влада», «щастя і держава» . Це філософський роман, в якому на прикладі Пармського князівства описується деспотія, що набула поширення після поразки Наполеона в різних країнах Європи. Це добре розумів вже О. де Бальзак. «Парма допомагає вам ... зрозуміти інтриги великих дворів», – писав він. Ця фраза у світлі досвіду ХХ ст. не втратила своєї актуальності. Те, що «Пармський монастир» пропонує читачеві філософську модель деспотії, є ознакою новаторства Стендаля.

Письменник зробив у романі й інші художні відкриття, які значно вплинули на розвиток мистецтва літератури. Найвідоміше з них – новий підхід до зображення війни. У романі битва під Ватрелоо описується не з погляду історика, полководця або досвідченого військового, а побачена очима Фабріціо дель Донго, звичайної людини, яка вперше потрапляє до бойовища. Він здивовано розглядається довкола себе й розуміє, що війна зовсім не така в реальності, яку він собі уявляв. З його погляду, в пересуванні військ немає логіки: хтось кудись стріляє, хтось кудись тікає, і до того ж це усе виглядає доволі прозаїчно.

Такий спосіб показу бойових дій був оригінальним для світової літератури. Стендаль зумів краще за інших відтворити вірогідний образ війни, схопити шалений ритм історії, показати велике в малому. Цілком зрозуміло, що саме цей епізод роману багато коментували письменники майбутнього. «Я більш, ніж кому іншому зобов’язаний Стендалю,– писав Лев Толстой. – Він навчив мене розуміти війну. Хто до нього описав війну такою, якою вона є?» На щось подібне звернув увагу Ернест Міллер Хемінгуей: «Стендаль бачив війну, і Наполеон навчив його писати. Він учив тоді усіх, але більше ніхто не навчився».

Водночас із політичними та історичними подіями уяву письменника бентежать любовні пристрасті його героїв, і тут Стендаль виявляє себе неперевершеним майстром психологічного аналізу. Він уміло фіксує мотиви поведінки, які відіграють роль вирішальних чинників у долях персонажів і навіть спричиняють їх загибель. Аби проілюструвати останню думку, розглянемо обставини смерті Клелії Конті і Фабріціо дель Донго.

Клелія, дочка коменданта в’язниці, дівчина рідкісної вроди, і Фабріціо закохались одне в одного, коли умови для їхньої пристрасті були найгіршими: юнак вважався політичним злочинцем, був ворогом Фабіо Конті, батька дівчини. Кохання Клелії стикається з почуттям обов’язку перед батьком. Цей внутрішній конфлікт набуває особливої гостроти після втечі Фабріціо з в’язниці. По-перше, Фабіо Конті ледь не позбувся своєї посади. По-друге, напередодні втечі слуги Сансеверіни і Фабріціо підмішали лауданум (наркотик) в їжу комендантові. Клелія дуже злякалась, коли побачила, що з батьком сталося щось незвичайне. Вона вирішила, що його отруїли. Аби покарати себе за порушення обов’язку, а також аби загладити свою провину перед батьком, вона вдається до двох заходів, які матимуть трагічні наслідки: присягається ніколи не бачити коханого і вийти заміж за маркіза Крешенці. Клелія вихована таким чином, що відступитись від обіцянок їй дуже важко. Вона й справді робитиме усе, аби уникати зустрічей з Фабріціо. До того ж, цьому заважатиме духовний сан Фабріціо.

Джіна Сансеверіна також претендує на юнака. З одного боку, її почуття до Фабріціо надто егоїстичне для того, аби бути простою любов’ю родички. З другого боку, в ньому немає нічого такого, щоб могло б перетворитись на злочинне кохання. Проте Джіна не може навіть припустити думки, що Фабріціо належатиме Клелії, а тому сприяє одруженню суперниці з маркізом Крешенці. Джіна не розуміє (точніше, не хоче тому вірити), що Фабріціо жити без Клелії не може. Таким чином, рятуючи його з в’язниці однією рукою, вона готує йому загибель другою.

Після одруження з маркізом Крешенці, душа Клелії й далі залишається ареною війни протилежних почуттів: бажання бути разом з Фабріціо наштовхується на жах перед порушенням обітниці. Вона ховається від нього. Фабріціо вигадує оригінальну тактику, аби побачити Клелію: він стає модним проповідником, сподіваючись, що кохана коли-небудь прийде його послухати. Після чотирнадцяти місяців боротьби з собою Клелія іде до церкви, де проповідує Фабріціо. Кохані воз’єднуються, хоча перемога Фабріціо не є повною. Клелія знаходить компромісний варіант, який дає їй змогу і бачити коханого, і не бачити його: вони зустрічаються вночі. Страждання Фабріціо посилює й те, що він не може зустрічатися зі своїм сином Сандріно, який народився у Клелії. Фабріціо охоплює бажання викрасти дитину, і щоб допомогти йому, Клелія говорить чоловікові, що хлопчик хворий. Це робиться навмисне, аби згодом сказати маркізові, що Сандріно помер, коли того не буде в Пармі. У такому разі Фабріціо міг би спокійно забрати сина до себе. Але трапляється найжахливіше: хлопчик насправді занедужує й помирає, а за ним полишає цей світ і Клелія. Фабріціо живе рік у монастирі і також помирає.

Загибель героїв, на думку письменника, є наслідком вже відомого нам конфлікту між «природною людиною» і «цивілізацією»”, який автор розглядає на рівні психології персонажів. Фабріціо і цього разу вірний собі. Для нього головне – власне щастя, а його ставлення до загальноприйнятих норм можна схарактеризувати як зневажливе: увесь цей маскарад з проповідями – лише привід ще раз побачити кохану. Досягнувши мети, він далі не хоче бути проповідником. Така поведінка зовсім нехристиянська. Клелія Конті натомість не може звільнитись від влади тих штучних правил суспільної моралі, які їй прищепили в дитинстві, і сприймає їх надто серйозно. Ось чому вона кохає і водночас боїться своєї пристрасті. Це штовхає її на шлях компромісів. Вихід з такого становища трагічний – смерть.

Отже, «Пармський монастир» Стендаля є одним з найоригінальніших романів ХІХ ст. У ньому поєднуються соціальні узагальнення, глибокі роздуми над політичними проблемами і витончений психологічний аналіз. Це якісно новий крок у розвитку світової художньої прози взагалі.

Завдання і запитання.

1. Які епізоди в житті Стендаля вплинули на формування його світогляду?

2. Подивіться на діаграму 1, яка узагальнює складові елементи «бейлізму». Що таке «природна людина»? Яке значення для творчості Стендаля має ця ідея? Наведіть приклади з творів письменника. Розкрийте ключові поняття стендалівської філософії: «енергія», «свобода», «щастя».

3. Які теми, що цікавили Стендаля, відображені на діаграмі 1? Розкрийте їхня значення для творчості письменника?

4. Попрацюйте з діаграмою 2. Які елементи естетики Стендаля відображені на ній. Прокоментуйте їх.

5. У чому полягає новаторство роману “Пармський монастир”?