2.2. Діяльність х.М. Ареільси як посла і дипломата в 1947-1964 рр.

У роки Другої світової війни франкістська Іспанія підтримувала фашистську Німеччину. Вона поставляла своїй союзниці стратегічну сировину, іспанська "блакитна дивізія" добровольців воювала на радянсько-німецькому фронті. Вкладення коштів у важку та військову промисловість обернулося у повоєнні роки труднощами у виробництві предметів першої необхідності та продовольчих товарів. Ситуацію ускладнювала міжнародна ізоляція фашистського режиму. Лише на початку 50-х років іспанська економіка досягла рівня 1935 р.

Режим Франко шукав вихід в обережній та поступовій лібералізації суспільного життя. 17 липня 1945 р. була проголошена Хартія іспанців — основний закон про права та обов'язки громадян. Щоправда, вона містила цілий ряд застережень. Так, право на створення громадських організацій обумовлювалося збереженням "основних устоїв держави", тобто йшлося про незмінність існуючої диктатури. Все ж до складу іспанського уряду поряд з "Іспанською фалангою" - фашистською партією генерала Франко - були введені представники організації "Католицька дія", яку очолював А. Мартін Артахо [15;c.14].

На тлі загальної відрази у світі до фашизму ставлення демократичних країн Заходу до режиму Франко було негативним.

У грудні 1946 р. ГА ООН ухвалила резолюцію, в якій рекомендувала країнам - членам цієї міжнародної організації відкликати з Іспанії своїх послів. Лише Португалія та Аргентина зберегли з Іспанією дипломатичні стосунки.

Міжнародна ізоляція змусила Франко вдатися до пом'якшення існуючого режиму. У квітні 1947 р. була створена Вища королівська рада, а 6 липня 1947 р. було проведено референдум про державний устрій Іспанії. Більше як 14 млн. іспанців висловилися за відновлення монархії, убачаючи в ній символ єдності нації та можливість покінчити з фашистською диктатурою. Іспанія формально стала вважатися монархією. І хоча Франко залишив за собою посаду довічного глави держави, Захід розцінив цей крок як намір рухатися шляхом демократії. З іншого боку, західні політики дійшли висновку, що впливати на іспанське керівництво набагато легше й ефективніше, не розриваючи з ним зв'язків. І в 1949 р. західні посли повернулися до Іспанії. Згідно з договором від 26 вересня 1953 р. про оборону, економічну допомогу та взаємну безпеку США дістали право на будівництво військових баз на території Іспанії, а наприкінці 1955 р. Іспанія стала членом ООН.

У відповідь на звернення М. Хрущова Мадрид вирішив передати вже 27 січня 1964 рок, а й не Нью-Йорку, в Парижі через того ж графа де Мотріко. Тепер іспанський посол опинився в кабінеті С. Виноградова вже за офіційним дорученням своєї столиці. Все, що стосувалося проблем роззброєння, було викладено Франко письмово в посланні М. Хрущову та обговорення не вимагало: документ слід було просто переслати в Москву. Зустріч з С. Виноградовим граф де Мотріко використовував для того, щоб повернутися до питання про дипломатичні відносини між СРСР та Іспанією. На цей раз він заявив, що можливість для цього відкрита, і повідомив, що Франко готовий почати переговори, якщо ми зі свого боку вважаємо це можливим і вважаємо, що обстановка для цього дозріла [14;c.9].

Тепер вже від імені Франка граф де Мотріко підкреслював, що почати бажано з головного, тобто з дипломатичних відносин, з тим щоб потім були відносини в галузі торгівлі, культури, спорту і т.д.

Це було щось більше, ніж просто глибокий зондаж наших намірів з боку Мадрида. Де Мотріко заяви, що при позитивному сигналі з нашого боку Іспанія готова негайно зробити офіційну пропозицію про встановлення дипвідносин, а в результаті переговорів між двома послами в Парижі міг би бути підписаний протокол про встановлення і дипломатичних відносин між СРСР і Іспанією.

Про все, зрозуміло, було детально повідомлено в Москву.

С.Виноградов ідеєю встановлення дипломатичних відносин з Іспанією загорівся. Він не приховував від мене, що сам мріє першим першим послом Радянського Союзу в Мадриді. Це дозволяло С. Виноградову особисто викласти проблему швидко набирав силу лідеру іспанської комуністичного руху [11;p.8].