26. Зовнішня політика Індії на сучасному етапі. Індо-пакистанське протистояння.

І́ндо-пакиста́нський конфлі́кт — тривале військове та політичне протистояння між Індією та Пакистаном, починаючи із 1947 року — часу утворення обох держав.

Історичні передумови

Передумови до конфлікту були закладені ще під час британського колоніального правління. До 1947 року Індія та Пакистан входили до складу Британської Індії — колоніального державного утворення, в якому англійські колонізатори об'єднали велику кількість різних національних та релігійних груп. На початку XX століття антиколоніальна боротьба об'єднувала представників різних народів, всі вони себе вважали індійцями, незалежно від релігії та мови. Але у 1930-х роках відбувся глибокий розкол у національному русі між індуїстами та мусульманами, які не могли домовитися про політичний устрій майбутньої держави та місце кожної нації у ній. Мусульмани на чолі з Мухамедом Алі Джинною вважали, що вони будуть дискриміновані індуїстами. В результаті, Мусульманська ліга почала вимагати з 1940 року утворення особливої, мусульманської «нації» в Індії. Англійці їх підтримали, Індію було розділено на дві частини — власне Індію та Пакистан. Але ситуація ускладнювалася тим, що чіткого географічного кордону між мусульманами та індуїстами не було — представники обох конфесій у великій кількості проживали у всіх провінціях та князівствах країни. Демаркація кордону викликала численні суперечки. Так, через відсутність компромісу, провінція Пенджаб була розділена майже порівну, а князівство Кашмір мало саме визначити до якої держави приєднуватись.

Початок протистояння

Після Другої світової війни британський уряд зобов'язався надати незалежність своїм індійським колоніям, що й було зроблено у 1947 році. Одразу ж почалися міжрелігійні сутички всередині цих країн. Це лише посилювало напругу між новими державами. Біженцями стали близько 15 мільйонів чоловік із обох сторін.

Початком до відкритого протистояння стало питання про політичну приналежність князівства Кашмір. Більшість населення було мусульманами, але політична верхівка — індуїсти. Махараджа Кашміру Харі Сінгх вирішив приєднатися до Індії, що не влаштовувало пакистанський уряд. В результаті військового конфлікту 1947—1949 років, князівство було розділене. 60% території відійшло до Індії, 40% — до Пакистану. Перемир'я не вирішило конфлікт, лише його заморозивши — Індія та Пакистан досі не відмовились від своїх територіальних зазіхань.

Конфронтація між двома державами пізніше призвела ще до двох війн (1965 та 1971 років). З 1984 року тривав малоінтенсивний прикордонний конфлікт на льодовику Сиачен, характерною особливістю якого було те, що основну частину втрат обидві сторони несли не в результаті дій супротивника, а від важких кліматичних умов. З 2003 року на Сиачені діє перемир'я.

У 1999 році Пакистаном була спровокована Каргільська війна, проте на відміну від трьох попередніх збройних конфліктів вона не носила широкомасштабного характеру. Пакистан офіційно заперечує участь своєї регулярної армії в ній.

Сучасність

Індо-пакистанський конфлікт на початку XXI століття загострився тим, що обидві держава розробили (або отримали від своїх покровителів) ядерну зброю і активно нарощують свою військову міць. Сьогодні військові постачання до Пакистана здійснює США, а поставки зброї до Індії здійснює Росія, але при цьому Пакистан проявляє підвищений інтерес до можливого військово-технічного співробітництва з Росією, а США роблять спроби витіснити Росію з індійського ринку озброєнь.

27. Зовнішня політика країн Бенілюксу: спільне та відмінне.

Бенілю́кс — регіон Європи створений в 1944, що включає в себе Європейські країни митно-економічного союзу: Бельгію, Нідерланди та Люксембург.

Начало «холодной войны», включение стран Бенилюкса в план Маршалла и антикоммунистическая волна, охватившая Западную Европу, предопределили выбор политики «атлантизма». В апреле 1949 г. страны Бенилюкса вошли в Организацию Североатлантического договора. Интересно, что с этой целью из конституции Люксембурга была изъята статья о нейтралитете.

Страны Бенилюкса всеми силами продолжали поддерживать все проекты углубления западноевропейской интеграции. Они вошли в Европейское объединение угля и стали (ЕОУС) с момента его основания в 1951 г. В 1955 г. конференция министров иностранных дел стран ЕОУС приняла «Меморандум Бенилюкса» о принципах экономической интеграции, который был составлен по проекту голландского министра Бейена. В 1957 г. было образовано Европейское экономическое сообщество (ЕЭС). Брюссель и Люксембург стали столицами Единой Европы, разместив ряд ее учреждений и организаций. В этом же году три страны создали Экономический союз для согласования своей сельскохозяйственной политики. Необходимо отметить, что «европеизм» означал не только экономическую интеграцию, но и укрепление военно-политического союза стран Бенилюкса.

Однако наряду со стремлением к укреплению своих позиций в Европе путем интеграции, страны Бенилюкса оставались верными принципам «атлантизма».

«Атлантическая» ориентация наиболее четко прослеживается в Бельгии, в столице которой располагаются военные штабы НАТО. Верная принципам НАТО, она отправила в Корею свои войска. В июле 1962 г. правительство Бельгии заключило с правительством США соглашение о сотрудничестве в области атомного оружия и так называемой «совместной обороны». Безусловно, одним из факторов, позволившим Бельгии провести военную интервенцию в Конго, была «дружба» с США. Однако война 1960—1963 гг. закончилась для Бельгии безрезультатно.

1960-е гг. стали свидетелями борьбы между сторонниками «атлантизма» и «европеизма», наиболее острые формы которой проявились в Голландии и Люксембурге. Никогда ранее вопросы войны и мира не приобретали такой актуальности. Проамериканская внешняя политика привела к участию Голландии в «холодной войне». После выхода Франции из военной организации и отказа Люксембурга от размещения у себя в стране штаб-квартиры командования вооруженными силами НАТО в Европе, она «поселилась» в Бельгии. В 1968г. под нажимом общественности Нидерланды и Люксембург подписали Договор о нераспространении ядерного оружия.