19. Євразійство як концепція сухопутної могутності.

Еврази́йство — философско-политическое движение, выступающее за отказ от европейской интеграции России в пользу интеграции с центральноазиатскими странами.

Їх націоналістична доктрина була ідейно близька до слов'янофільства. Велике значення в суспільному розвитку «євразійці» надавали релігії, підкреслювали примат духовного над матеріальним, виступали за існування в Росії «Рад без комуністів».

Культурологічним міркуванням багатьох євразійців була властива думка, що західна європейська культура гине, а на її місце має прийти нова культура з Азії, яка об'єднає східні елементи культури з західними. Вони поширили та популяризували назву ЄВРАЗІЯ — яку іноді вживано було в науковій термінології на означення Европи й Азії, як одного суходолу. Але євразійці надали цій назві іншого змісту: під Євразією вони почали розуміти третій суходіл, що ніби лежить між Европою й Азією та охоплює землі, починаючи від Сяну аж до Сибіру й Туркестану, тобто фактично покривається з теренами, які євразійці хотіли б бачити в складі Московської імперії. Першим літературним виявом ідеології евразійства був збірник «Ісход к Востоку», що вийшов 1921 року в Софії (Болгарія).

Євразійство було засадниче недружнє українському національному рухові, бо намагалося створити з усіх народів московської імперії один «євразійський» народ, і український національний рух стояв тому на перешкоді, У цьому відношенні воно однозгідне з червоним московським імперіалізмом

20. Євразія та поняття Великої Шахівниці у концепції з. Бжезинського.

3. Бжезінський, "Велика шахівниця". Євразія головний геополітичний приз Америки, чия глобальна першість безпосередньо залежить, як Америка "керує" Євразією. Така залежність пояснюється факторами:

1) Євразія є геополітично осьовою, тому влада, яка тут домінує, має контроль над Західноєвропейським та Азіатсько-Тихоокеанським регіонами, Африкою та Океанією;

2) у Євразії 75% населення світу, виробляється 60%ВНП, зосереджено 80% світових енергозапасів

3) усі потенційні політичні та економічні суперники американської першості в Євразії, чия сукупна сила значно перевищує американську.

Звідси головні геополітична проблема і висновок сучасного атлантизму: перевага над євразійським континентом становить основу для американського глобального верховенства, бо тут може з'явитися її головний континентальний суперник.

Оскільки Євразія не є сьогодні політично єдиною, вона існує у вигляді шахівниці, на якій розігрується боротьба за глобальну першість. Євразія розпадається на Захід, Середній простір, Південь та Схід. Останні є не лише географічним поняттями, а існують як геостратегічні гравці (держави, спроможні змінити наявний геополітичний стан справ до міри, що зачіпає інтереси Америки: Франція, Німеччина, Росія, Китай та Індія) та геополітичні осі (держави, важливість яких для євразійської геостратегії атлантизму зумовлена географічним розташуванням, яке може мати важливі наслідки чи створювати умови для поведінки геостратегічних гравців: Україна, Азербайджан, Південна Корея, Туреччина та Іран). Євразійська геостратегія США цілеспрямоване управління геостратегічними гравцями та обережна поведінка з геополітичними осями. Лише так можна, з одного боку, зберегти глобальну першість Америки, з іншого, надати їй статусу інституціолізованої міжнародної співпраці. Ця геостратегія передбачає включення Середнього простору Євразії в орбіту Заходу, розширення якої є розширенням сфери впливу Америки, попередження підпорядкування південного регіону домінуванню одного з геостратегічних гравців та об'єднання Сходу, що спровокує вихід Америки з прибережних баз. Це передбачає попередження виникнення євразійських регіональних коаліцій, що могли б загрожувати статусу Америки як глобальної сили: згрупування Китаю, Росії та Ірану; блок Китаю та Японії; німецько-російська чи франко-російська домовленості.

21. Європейська політика України: зміст, основні напрямки, еволюція. ????

22. Європейський вектор у зовнішній політиці України: загальна характеристика та перспективи

Інтеграція України в Європу – це об’єктивний процес сучасності. Він підготовлений всім ходом історичного розвитку нашої країни. Український етнос завжди був органічною складовою європейської спільноти. В процесі європейської інтеграції Україна все більше набуває рис впливової європейської держави, дедалі більше перетворюється в реального та активного суб’єкта міжнародних відносин, в справжнього "гравця" на великій геополітичній шахівниці Євразії. Інтеграція України до загальноєвропейського процесу відбувається повільно, але основні причини такого явища треба шукати, насамперед, не в зовнішніх, а у внутрішніх чинниках. Європейський вектор української геополітики визначає саму сутність не тільки зовнішнього, але і внутрішнього життя України.

Безумовно, для входження до Європи Україна має вирішити цілу низку політичних, економічних, соціальних і правових проблем. Здійснити політичні і економічні реформи, підвищити життєвий рівень населення, без чого неможлива інтеграція України в європейські і євроатлантичні структури, регіональне самоутвердження нашої держави в Центрально-Східній Європі.

Європейській інтеграції України немає жодної альтернативи, а наближення до західних стандартів демократії, права та соціально-економічного розвитку буде головною гарантією подальшого прогресивного розвитку української держави. Відтак європейський вектор української геополітики цілком природно починає відігравати для України на сучасному етапі винятково важливу, без перебільшення визначальну роль в розвитку українського суспільства.

23. Загострення суперечностей між провідними європейськими державами у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Утворення військово-політичних блоків.

4 квітня 1949 р., після тривалих переговорів, у Великій залі Державного департаменту США у Вашингтоні відбулася церемонія підписання Статуту Організації Північноатлантичного Договору (НАТО).4 квітня 1949 р. Північноатлантичний пакт підписали у Вашингтоні представники Бельгії, Великобританії, Данії, Ісландії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, США та Франції. З серпня того ж року договір набрав чинності. З метою підтримки атлантичної інтеграції в жовтні 1949 р. сенат США затвердив закон «Про взаємну військову допомогу».

Наступним кроком у посиленні співпраці в межах НАТО стало підписання членами альянсу 19липня 1951 р. конвенції «Про статус збройних сил країн—учасниць НАТО». Згідно з її положеннями США одержували право Утримувати в Європі військові бази, збройні сили альянсу могли розташовуватися на території інших країн—членів НАТО, в обох випадках іноземні збройні сили фактично користувалися правом екстериторіальності. Але йшлося не лише про формальне об'єднання держав Західної Європи, а й про перетворення нових атлантичних зв'язків на справжню запоруку недоторкашюсті, тобто формування ефективного військового утворення. А досягти цього було неможливо без участі Західної Німеччини. Проте перспектива ремілітаризації ФРН викликала занепоєння не лише на Сході, але й на Заході континенту, продовженням курсу Заходу на реінтегрування ФРН у європейські структури стало приєднання 18 квітня 1951 р. до Договору про створення Європейського об’єднання вугілля та сталі згідно з «планом Шумана». Водночас Франція запропонувала ідею створення «європейської армії», до складу якої мали входити й німецькі військові контингенти, Втілюючи в життя курс на відновлення військової моці Німеччини, західні держави вже В 1950 р дали згоду на створення збройних сил ФРН, зняли обмеження військового виробництва, амністували значну кількість воєнних злочинців з числа кадрових військових. Останнім кроком на шляху консолідації Західної Європи стало включення ФРН до Західного союзу та НАТО.

Цей крок викликав жорстку негативну реакцію СРСР. Радянський Союз розірвав союзницькі, угоди часів війни з Англією та Францією. У відповідь на відбудову військової машини Німеччини, що сприймалася Москвою як складова підготовки Заходу до наступу на СРСР, Радянський Союз удався до створення військового блоку, що мав об'єднати східноєвропейські країни народної демократії навколо СРСР та сформувати ефективні механізми єдиного управління збройними силами всього блоку. У травні 1955 р. у Варшаві СРСР, Польща, Болгарія, НДР, Румунія, Угорщина та Чехословаччина, підписали договір про створення Організації Варшавського договору (ОВД).

24. Закони функціонування та трансформації міжнародних систем.

М. Ніколсон виділив п'ять типів міжнародних систем.

1. Чистий ієрархічний тип -- існує один-єдиний центр влади, з яким взаємодіють усі останні члени системи.

2. Тип чистої взаємодії -- кожний учасник взаємодіє з рештою на паритетних засадах: жоден з них не користується будь-яким пріоритетом.

3. Проста реалістична система -- два центральних учасники, якими є домінуючі держави, напряму взаємодіють між собою. При кожній з них існують держави-сателіти, які можуть контактувати один з одним лише через свою державу-патрона, оскільки не мають прямих зв'язків ні між собою, ні з іншим центральним учасником, ні з сателітами цього іншого центрального учасника.

4. Змішана реалістична система -- поєднує в собі домінування і взаємодію, коли є чотири і більше домінуючих учасників, кожен з яких має своїх caтeлiтів. Відносини між центральними учасниками і їх сателітами у цьому випадку співпадають із простою моделлю реалізму, однак відносини між самими головними учасниками є типом чистої взаємодії.

5. Комплексна система -- домінуючими учасниками є держави подібно до змішаної реалістичної системи, а другорядними -- складові елементи держав (підприємства, організації, індивіди тощо). Згідно концепції реалізму, держави в панівними учасниками міжнародних відносин, здатними контролювати взаємодію між недержавними одиницями. Однак в умовах, коли уряди поступово втрачають здатність здійснювати посередництво у взаємодіях між своїми та чужими недержавними одиницями-учасниками, відбувається розширення і зміцнення зв'язків між такими внутрішньодержавними учасниками.

Ж. -П. Дерріенік називає шість типів примусів (тобто структурних характеристик) міжнародних систем:

1) число акторів;

2) розподіл сили між ними;

3) співвідношення між конфліктом і співробітництвом. Система може бути більш конфліктною, ніж кооперативною, або навпаки - більш кооперативної, ніж конфліктною. Якщо другий тип системи інституалізується, то вона може трансформуватися в "організовану міжнародну систему", і тим самим виправдається гіпотеза Арона про досягнення "світу через закон". З іншого боку, тип "ієрархічної системи" Каплана, де найбільш потужний актор нав'язує межі конфліктів, також може трансформуватися в організовану міжнародну систему, виправдавши на цей раз гіпотезу Р. Арона про можливість добитися "світу через імперію";

4) можливості використання тих чи інших засобів (сили, обміну або переконання), що допускаються даною системою;

5) ступінь зовнішньої централізації акторів, тобто впливу характеру даної міжнародної системи на їх поведінку;

6) відмінність статусів між самими акторами.

25. Зміст понять “суб’єкт”, “агент”, “актор”, “учасник” міжнародних відносин. Співвідношення і взаємозв’язок основних учасників міжнародних відносин.

Суб'єкт міжнародних відносин розуміється як певна суспільна одиниця, що є джерелом активної діяльності щодо їй подібних в інших державах світу. Вона не мусить мати формальних ознак правосуб'єктності, а єдиним критерієм її визначення є ствердження факту її діяльності у міжнародному середовищі. Тобто, суб'єктом міжнародних відносин є будь-який діяльний їх учасник, що впливає на когось у міжнародному середовищі. З огляду на нечіткість понять, що окреслюють участь у міжнародних відносинах, багато дослідників схильні ототожнювати поняття "суб'єкт" і "учасник" чи "актор". Таке ототожнення доречне за умови, якщо йдеться про учасника (актора), який діє стосовно іншого учасника міжнародних відносин. Визначення природи суб'єктів міжнародних відносин, найчастіше за допомогою понять "учасник" чи "актор", надзвичайно складне. У сучасній теорії міжнародних відносин спостерігається досить гостра полеміка, пов'язана зі специфікою суб'єктів та ви-значальністю їхнього впливу на міжнародні відносини.

Поняття "учасник" є одним із найважливіших у теорії міжнародних відносин, оскільки воно виражає узагальнену характеристику суспільних одиниць, що їх практично здійснюють. У міжнародні відносини вступають та взаємодіють між собою певні одиниці, які характеризуються тим, що: —їхня діяльність у сфері міжнародних відносин зумовлена власними практичними потребами та інтересами, що випливають із них; —вони є джерелом функціональної активності, спрямованої на інших, їм подібних; —аналогічно вони самі стають об'єктом діяльності інших суспільних одиниць. Керуючись власними інтересами, учасники вступають у взаємодію між собою, тобто у міжнародні відносини.