6. Визначення поняття "дипломатія". Роль дипломатії на початку ххі ст. У вирішенні глобальних проблем сучасності.?????(вопрос звучал точно также-а ответ вот такой…хотя это сайт кимо)

Класичне визначення дипломатії міститься в Оксфорд­ському словнику англійської мови: «Дипломатія — це здій­снення міжнародних відносин шляхом переговорів; сукупність засобів, що їх використовують посли й посланники з метою забезпечення переговорного процесу; праця або мистецтво ди­пломата». Англійський дипломат Е. Сатоу уточнює: дипло­матія — це «застосування розуму і такту з метою розвитку офіційних відносин між урядами незалежних держав».

Таким чином, дипломатія безпосередньо належить до сфери зовнішньої політики і по своїй суті є одним із головних і найбільш ефективних засобів ЇЇ здійснення. Дипломатія — це діяльність щодо ведення переговорів, підписання між­народних угод, вивчення основних тенденцій та перспектив розвитку як регіональних, так і глобальних міжнародних відносин…

Третій етап охоплює другу половину XX ст. Даний період разюче відрізняється від усіх попередніх цивілізаційних спіралей розвитку людства. Ця нова якість базується на принципово нових технологіях і нормах економічного та соціально-політичного розвитку суспільства, нових інфор­маційних системах, гігантських змінах (на жаль, негативних) У природному навколишньому середовищі. До того ж якісно нові політичні трансформації відбулися наприкінці 80-х — початку 90-х років, коли світова теорія і практика тота­літаризму зазнали історичної поразки і перед людством надзвичайно гостро постало питання —як жити далі в цих нових умовах, щоб утримати рівновагу, не скотитись у провалля загального хаосу?

Зазначимо, що саме на цьому етапі остаточно формується міжнародно-правовий кодекс дипломатії, «правила гри» ста­ють універсальними і чітко визначеними. З прийняттям Ста­туту ООН у 1945 р.. Конвенції про привілеї та імунітети ООН у 1946 р.. Віденської конвенції про дипломатичні зносини в 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини в 1963 р.. Конвенції про спеціальні місії 1969 р., Конвенції про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру в 1975 р. та цілої низки інших міжнародно-правових актів світова дипломатія отримала цивілізаційний інструментарій для ведення своїх справ у нових історичних умовах.

З огляду на ці обставини професія дипломата в наш час набула ще більшої ваги. Дипломатія стала надзвичайно зна­чущою, впливовою, відповідальною як за двосторонні, так і глобальні міждержавні стосунки. Класичний образ диплома­та, виведений Бомарше, який вклав в уста Фігаро такий наказ дипломату: «Прикидатися, начебто не знаєш того, про що насправді знаєш, і ніби знаєш те, чого не знаєш, вслухову­ватися в те, чого не розумієш, і не чути того, що розумієш, робити великий секрет із того, що не є таємницею, і усаміт­нитися з пером напоготові, щоб зробити глибокодумний вигляд у той час, як у голові нічого немає, удавати з себе важливу персону, насаждати шпигунів та утримувати зрад­ників, відклеювати печатки та перехоплювати листи і нама­гатися виправдати ницість засобів величчю мети»,— не є вже актуальним, хоча деякі «риси» в цій характеристиці професії дипломата, звичайно, якщо сприймати їх з певною долею іронії, залишаються незмінними і в наш час. Безперечно, заувага видатного дипломата XIX ст. Талейрана про те, що мова дана дипломату, аби не виплескувати, а приховувати свою думку, є справедливою і нині. Можна також згадати вислів відомого французького дипломата Альберта Муссе, який у 1926 р. писав: «Здібним є той дипломат, хто з цікавістю слухає малозначні речі й виглядає байдужим, коли йдеться про речі для нього важливі». Все це правильно. Але перетя­гувати ковдру на себе жодна дипломатія світу сьогодні до­зволити собі просто не може. Людство як ніколи щільно сидить в одному човні. І класична перемога, на зразок ХІІІ—ХІХ — початку XX ст., однієї країни над іншою може стати початком кінця благополуччя не тільки її власного, а й загальнолюдського. Адже не зможуть вважати себе щасли­вими економічно благополучні Західна Європа та Північна Америка, коли Південь планети залишатиметься зоною го­лоду, неписьменності, зростаючого тероризму, СНІДу, нар­котиків.

Отже, роль дипломатії, а відтак й дипломата, з огляду на об'єктивні обставини, в наш час незмірно зросла. Саме він — Дипломат — у складних умовах сьогодення покликаний знаходити ефективні формули компромісу, розблоковувати конфлікти, попереджати негативний розвиток подій, давати урядам і президентам бездоганно зважені пропозиції та слуш­ні поради. Це надзвичайно цікава і відповідальна професія.

7. Виникнення й основні історичні типи дипломатії.(извините, но тут как раз все этапы развития,и потому много..)

Из истории таких древних государств, как Китай, Ва­вилон, Египет, известно, что дипломатическая деятель­ность имела довольно сложную и вполне определенную форму; не только посылались представители государства для переговоров, но и заключались соответствующие до­говоры, соглашения, имевшие ту же силу дипломатичес­ких документов, какую они имеют и сейчас. Характер и формы дипломатии были тесно связаны с характером и формами государств данной эпохи. В теократических го­сударствах Востока дипломатические сношения велись от лица царей и руководились ими.

В рабовладельческих демократиях Древней Греции послы, посылавшиеся со специальными миссиями в от­дельные страны, избирались на народных собраниях, а по выполнении своих миссий отчитывались перед ними. В Древнем Риме народные собрания решали общие вопро­сы войны и мира, а сенат — орган римской знати — яв­лялся повседневным руководителем внешней политики и дипломатии. В императорском Риме дела внешней поли­тики и дипломатии вершили императоры.

Во внешней политике греческих государств-городов (полисов) преобладала борьба за расширение террито­рий, за приобретение рабов, за новые рынки. Дипломатия греческих полисов стремилась к заключению оборонительных и наступательных союзов.

В последние века Римской республики и первые века Римской империи во внешней политике и дипломатии преобладали цели захвата новых земель и создания цен­трализованной мировой державы.

В результате общего кризиса рабовладельческого способа производства и нашествий «варварских» племен распа­лась Западная Римская империя и в Европе образовался ряд «варварских» государств, где преобладали интересы военно-землевладельческой знати, стремившейся к новым захватам земель и обложению порабощенных народов данью.

В раннем средневековье не было прочных, устойчи­вых границ, государства создавались и распадались.

Ди­пломатия этого периода целиком была связана с интере­сами господствовавших в то время крупных феодалов — государей и князей, имевших в подчинении вассалов на многочисленных подвластных территориях. Каждая круп­ная «сеньория» имела свою внешнюю политику, и право «частной войны» преобладало.

Первые попытки политического сплочения раздроб­ленной феодальной Европы имели место в виде создания Священной Римской империи германской нации.

Одновременно началась борьба централизованной ка­толической церкви за свое политическое господство в Ев­ропе и за ее пределами, что привело к длительным и упорным дипломатическим и военным столкновениям, включая такие, как «крестовые походы».

Внешняя политика и дипломатия феодальных монар­хий были направлены на скорейшее преодоление полити­ческой раздробленности, объединение, военное и торго­вое преобладание над своими соперниками.

Итальянские города, где раньше других стали разви­ваться капиталистические отношения, вели интенсивную борьбу за внешние рынки и использовали различные при­емы тонкой дипломатии, заимствуя лучшие образцы из опыта Византии и крупных государств Востока.

Один из видных политических деятелей и дипломатов феодальной Италии — Макиавелли (1469—1527 гг.) из­вестен как искуснейший дипломат своего времени, прав­да, дипломат со всеми отрицательными чертами, свойст­венными дипломатии феодального строя.

Макиавеллизм — это непостоянство, коварство, кото­рые характерны для самой худшей дипломатии, это по­литика, не останавливающаяся ни перед какими средст­вами для достижения успеха. Тем не менее имя Макиа­велли связано с известным этапом истории дипломатии.

В средние века, в период большой раздробленности государств, в их политической жизни огромную роль ста­ла играть церковь. Римские папы посылали своих пред­ставителей — нунциев в другие государства. Нунции существуют и сейчас в большинстве капиталистических стран и играют немалую роль в дипломатическом корпу­се таких государств, как Франция, Италия, ФРГ и др.

Но, как правило, представители папы в средние века были временными представителями, то есть выезжав­шими на время с определенной миссией. Появление про­фессиональных кадров дипломатов относится к XV— XVI векам, когда постепенно стали назначаться постоян­ные представители государств, выезжавшие за границу на постоянную работу, когда стали учреждаться посоль­ства или миссии для постоянной деятельности в других странах. В этом смысле известное значение имеет трак­тат 1520 года между Англией и Священной Римской им­перией, в котором впервые было зафиксировано назначе­ние постоянных посольств; а затем Вестфальский мир­ный договор 1648 года, заключенный по окончании Трид­цатилетней войны, который оформил посольства и уста­новил некоторые принципы постоянных сношений между государствами.

В России уже в XVI веке существовал так называе­мый Посольский приказ, который занимался приемом послов и внешними сношениями. Однако только в 1802 в России было учреждено министерство иностранных дел.

Если говорить о международно-правовой регламента­ции дипломатической практики и об определении функ­ций и прав дипломатических представителей, то регла­мент, принятый на Венском конгрессе в 1815 году, впер­вые точно и ясно определил старшинство дипломатиче­ских представителей и порядок их работы, а последовав­ший за ним в 1818 году Аахенский международный протокол уточнил права и функции дипломатических пред­ставителей. Эти два документа, по существу, остаются и по настоящее время основой для установления единых рангов дипломатических представителей, которые суще­ствуют во всех странах мира. Этими документами впер­вые было установлено, что старшинство послов определя­ется временем их аккредитования, временем их пребыва­ния в том или другом государстве. С тех пор ста­ло правилом положение о том, что если данный посол вручил свои верительные грамоты позднее такого-то пос­ла, то и место его на обедах, приемах и прочие привиле­гии будут соответствовать положению этого посла, неза­висимо от величины и значения его страны.

Хотя постоянные дипломатические представители иностранных государств стали появляться в XVI веке, однако, по существу, только в XVIII—XIX веках начал складываться постоянный квалифицированный дипломатический аппарат. До этого были обычно статс-секретари по внешним делам при главе государства, ведавшие внешними делами, но не имевшие постоянного аппарата. В XIX веке такой постоянный аппарат был создан во всех государствах, а в XX веке этот аппарат стал довольно мощным, квалифицированным и представляющим важ­ную часть всей системы государственного управления.

8. Віденська конвенція 1961 року про дипломатичні зносини: загальна характеристика.

Венская конвенция о дипломатических сношениях — один из основных международных договоров в области дипломатического права. Она была принята на международной конференции в Вене, которая проходила в период со 2 марта по 14 апреля 1961 года.^[1] В конференции приняло участие 81 государство (СССР был также представлен БССР и УССР), около 40 из них подписали конвенцию. Конвенция регламентирует все основные вопросы дипломатического права: регламентируются виды и функции дипломатических миссий, процедура назначения главы дипломатического представительства, классы глав таких представительств, раскрывается понятие дипломатического иммунитета.

Согласно ст. 51 Конвенции, она вступала в силу на тридцатый день после сдачи на хранение двадцать второй ратификационной грамоты или акта о присоединении Генеральному секретарю Организации Объединённых Наций. Это произошло 24 апреля 1964 года.

Конвенция состоит из 53 статей и включает также два факультативных протокола: о приобретении гражданства сотрудниками дипломатических представительств и членами семей этих сотрудников, живущими вместе с ними, и об обязательном разрешении споров относительно толкования или применения Конвенции Международным Судом.

На 2010 год в ней участвуют 186 государств,^[2] в факультативном протоколе о приобретении гражданства участвуют 51 государство,^[3] об обязательном разрешении споров — 66 государств.^[4]

9. Відносини України з провідними державами Європи: проблеми і перспективи.

Спрямовуючи поступ в Європу, Україна намагається зміцнити відносини з провідними європейськими державами, а саме з Великобританією, Францією, Німеччиною. Встановлюючи дипломатичні відносини, Великобританія розглядає Україну як державу, покликану відігравати ключову роль у підтриманні стабільності не лише в регіоні Центральної і Східної Європи, а й на європейському континенті. Поступове розширення співробітництва між двома країнами - Україною і Великобританією - пояснюється обміном візитами на найвищому рівні. Співробітництво з найбільш впливовими британськими кампаніями з метою залучення стратегічних британських інвестицій в економіку України та ін. Поява суверенної України стала непередбаченою для французької державно-політичної еліти. На початку 90-х років ХХ ст. міністр оборони Франції Франсуа Леотар відмічав, що на карті Європи палають пожежі, які вважалися згаслими. Україна і Росія є незалежні. Чи спаде на думку, що Україна - привид Європи - у 20-х роках ХХ ст. мала парламент, козаків та відвагу? Ризик ще якийсь період полягатиме в наявності ядерних армій у обох сторін. Отже, Франція тоді не готова до сприйняття України, яка раптово стала в Європі, тому і реакція Парижу на появу української держави досить стримана. З визначенням чіткої політичної лінії до України виникли певні труднощі. Те, що спочатку Париж демонстрував певну холодність у ставленні до Києва. Це пояснювалося впливом істо-рико-культурного фактору: недостатньою обізнаністю Франції з культурними надбаннями України. Проте певне пояснення обережного ставлення до становлення української держави можна шукати у загальноєвропейському вимірі. Франція є рушійною силою об' єднаної Європи, хоча незаперечно має вдалий досвід захисту і своїх національних інтересів. Франція йде шляхом посилення інтеграції з іншими державами Європи. Зокрема, у Франції актуальність економічного виміру інтегрування Європи вже поступається політико-стратегічному та проблемам спільної безпеки. Навпаки, державне керівництво України завжди надавало великого значення встановленню плідних відносин з Францією як одним з лідерів європейського будівництва. Діалог на найвищому рівні між незалежною Україною і Францією почався ще на початку 90-х років ХХ ст. і поступово створюється міцна договірно-правова основа двосторонніх відносин. Між країнами уже підписано 36 двосторонніх документів, 26 з них - про співробітництво в економічній, науково-технічній, культурній та військовій галузях.

Однією з перших серед країн "Великої сімки" Україну визнала Німеччина. Дипломатичні відносини між Україною і Федеративною Республікою Німеччиною встановлено 17 січня 1992 року. Згодом відбувся візит до Києва Федерального канцлера Німеччини, в ході якого підписано Спільну декларацію про основи відносин між Україною і ФРН, а також ряд двосторонніх угод. Пізніше обмін двосторонніми візитами сприяв розширенню та зміцненню відносин. Німеччина визнавала важливу роль України у зміцнені безпеки на сході Європейського континенту. Між Україною і Німеччиною встановлюються регулярні консультації на вищому рівні. В кінці 90-х років ХХ ст. відбулися другі українсько-німецькі міжурядові консультації на вищому рівні - найбільш представницька зустріч політичного керівництва двох держав за всю історію українсько-німецьких двосторонніх відносин. До участі в консультаціях залучено керівників семи німецьких федеральних міністерств та десяти українських. Головний політичний результат полягає в тому, що консультації підтвердили життєздатність і ефективність двосторонніх відносин і засвідчили зростаючу взаємну довіру та практичну готовність сторін до поглиблення співробітництва у різних сферах. На початку ХХІ ст. відбулись треті українсько-німецькі міжурядові консультації на вищому рівні. Активно розвивається співпробітництво обох країн на міжпарламентському рівні.

10. Війна і мир як категорії світової політики.

С завершением «холодной войны» проблемы войны и мира приобрели новое звучание. Надежды на то, что XXI век будет более безопасным для человечества, чем XX, пока не оправдываются. Наблюдается рост числа неядерных, локальных, межгосударственных и внутригосударственных конфликтов. В условиях роста разрушительной силы обычного оружия, последствия этих конфликтов становятся все более опасными. Увеличивается число ядерных держав, так ядерным стало военное противостояние Индии и Пакистана. Сохраняются разногласия по многим вопросам, в том числе и относящимся к сфере военной безопасности, между Российской Федерацией и Соединенными Штатами, которые остаются наиболее мощными в военном отношении державами современного мира. Человечество пришло к пониманию, что дальнейшее развитие технического прогресса невозможно без оценки влияния новых технологий на экологическую ситуацию. Новые связи, создаваемые человеком, должны быть замкнуты, чтобы обеспечить неизменность тех основных параметров системы планеты Земля, которые влияют на её экологическую стабильность. Несмотря на то, что глобальные проблемы существуют и даже продолжают углубляться, следует отметить, что в последние годы практически все страны подошли к осознанию необходимости международного сотрудничества в деле их решения. Этому в немалой степени способствует и изменение политического климата в мире. Кроме того, широкое международное сотрудничество в деле решения глобальных проблем можно считать той основой, которая позволила бы, решая эти проблемы, значительно улучшить взаимоотношения различных стран в политической области.

11. Внутрішні причини і зовнішні чинники розпаду СРСР.

Внаслідок цих та багатьох інших проблем неминуче по­роджувалася ціла низка внутрішніх і зовнішніх чинників, що сприяли розпадові Радянського Союзу. До внутрішніх слід віднести насамперед однопартійність, яка самим своїм зміс­том заперечувала можливість існування альтернативних інс­титуцій, поглядів, думок.

Серед економічних чинників віддавалася перевага по­літичним, командним, а не ринковим методам управління народним господарством. Критичної межі досягли диспро­порції економічного розвитку республік, регіонів, областей.

У соціальній сфері посилювався процес відчуження наро­ду від влади та власності. Панівна ідеологія дедалі більше перетворювалася на догму, не відповідала вимогам часу, сучасній ситуації у світі.

Зовнішні чинники:

На міжнародній арені посилився накал «холодної війни». Захід намагався послабити СРСР, насамперед економічно.

Війна в Афганістані. Втрутившись до справ суверенної дер­жави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові. Не користувалася ця агресія популярністю й усередині країни.

Корінним чином підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись весь час триматися на висоті ста­новища у цій сфері, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну, застійну господарську систему.

Всередині країни діяльно заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте політична ситуація в кожній з них складалася по-різному. Найрішучіше були на­лаштовані народи Балти. Порівняно недавно, не з власної волі опинившись у складі СРСР, вони постійно нагадували про своє непереборне бажання вийти з нього. А Литва загалом стала лідером визвольного руху в Радянському Союзі.

Зростаюча слабкість центру викликала етнічні конфлікти на території СРСР(Першим виник вірмено-азербай­джанський конфлікт, що спалах­нув через спірність проблеми Нагірного Карабаху.)

Центральна влада втрачала позицію за позицією. Навесні 1990 р. вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили свої позиції національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним стало явище, котре отримало назву «парад суверенітетів». Піонером у ньому стала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 р. проголосила віднов­лення повного державного суверенітету. А потім упродовж 1990 р. майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет.

Такий основоположний документ 16 липня 1990 р. прий­няла й Верховна Рада Української РСР.

12. Встановлення та принципи Ялтинсько-Потсдамської системи міжнародних відносин.

Ялтинско-Потсдамская система международных отношений^[1] — принятое в геополитике обозначение системы международных отношений, закрепленной договорами и соглашениями Ялтинской и Потсдамской конференции^[2]

Впервые вопрос послевоенного урегулирования на высшем уровне был поставлен в ходе Тегеранской конференции 1943 г., где уже тогда достаточно отчетливо проявилось усиление позиции двух держав — СССР и США, к которым все больше переходит решающая роль в определении параметров послевоенного мира. То есть, еще в ходе войны зарождаются предпосылки формирования основ будущего биполярного мира. В полной мере эта тенденция проявилась уже на Ялтинской и Потсдамской конференциях, когда главную роль в решении ключевых проблем, связанных с формированием новой модели МО играли две, теперь уже сверхдержавы СССР и США.

Особенности

Была ликвидирована многополярная организация структуры международных отношений, возникла биполярная структура послевоенных МО, в которых ведущую роль играли два сверхгосударства — СССР и США. Значительный отрыв военно-силовых, политических, экономических и культурно-идеологических возможностей этих двух держав от других стран мира, привел к формированию двух основных, доминирующих «центров силы», которые оказывали системообразующее влияние на структуру и характер всей международной системы.

Конфронтационный характер — системное, комплексное противостояние в экономической, политической, военной идеологической и других сферах, противостояние, которое время от времени приобретало характер острого конфликтного, кризисного взаимодействия. Такой вид противостояния в формате взаимных угроз использования силы, балансирования на грани реальной войны, получил название «холодной войны».

Послевоенная биполярность складывалась в эпоху ядерного оружия, что привело к революции, как в военных, так и в политических стратегиях.

Распределение мира на сферу влияния двух сверхгосударств как в Европе, так и на периферии, возникновения «разделенных» стран (Германия, Корея, Вьетнам, Китай) и становления военно-политических блоков, под руководством СССР и США привело к глобализации и углубленной геополитической структуризации системного противостояния и конфронтации.

ООН, один из центральных элементов Ялтинско-Потсдамской системы, становилась главным механизмом координации усилий с целью исключения из международной жизни войн и конфликтов путем гармонизации отношений между государствами и создания глобальной системы коллективной безопасности.

13. Геостратегія України на сучасному етапі. Основні вектори зовнішньої політики України

14. Глобалізація інформації та її критерії як актуальна проблема міжнародних відносин.

Інфрмація набула статусу глобальної проблеми, оскільки сучасні засоби зв'язку глобалізували можливості передачі великих масивів інформації за неймовірно короткий час, мультимедійні системи здійснюють миттєву передачу інформації на будь-яку відстань, що впливає на суспільні процеси в світі.

Кожна держава розглядає глобальні проблеми через призму своїх національних інтересів. Наприклад, для країн Латинської Америки та Карибського регіону проблема розвитку інфраструктури комунікацій є важливою і актуальною, в той же час в країнах Північної Америки, Західної та Північної Європи ця проблема є завершеною. Таким чином на міжнародних форумах, в міжнародних організаціях та інших міжнародних інституціях розробляються лише загальні принципи сприйняття глобальних проблем. Тобто держави узгоджують свої інтереси: одні надають можливості для розвитку цієї галузі, а інші просто розвивають цю галузь у себе. Таким чином забезпечується рівномірний розвиток комунікацій у всьому суспільстві, у всіх країнах.

4) Ще один аспект інформації як глобальної проблеми полягає у тому, що глобальні проблеми міжнародного співтовариства мають завжди як складову і проблему комунікацій. До таких глобальних проблем відносять на сьогодні врегулювання міжнародних конфліктів, підтримання миру і безпеки у світі, проблему голоду, проблема захисту навколишнього середовища, проблема біжинців, проблема стихійних лих та епідемій. І звичайно інформація є складовою таких глобальних проблем, як розподіл сировинних, продовольчих, енергетичних ресурсів та розподіл інформаційних ресурсів, проблеми демографії. Жодна з цих проблем не може бути вирішена без збору та аналізу інформації по цій проблемі, а це є прерогативою процесу комунікацій.

5) Інформація за останній час сприяла тому, що нагальні проблеми стають у центрі уваги міжнародного співтовариства у зв'язку з миттєвим обігом інформації. Таким чином з'являється можливість швидше мобілізувати ресурси усього міжнародного співтовариства і допомогти постраждалим.

6) Інформаційна криза.

Виявляється у таких моментах:

а) існує протиріччя між обмеженими можливостями людини по переробці інформації і світовими інформаційними потоками;

б) виробництво значної кількості надлишкової інформації, що обмежує доступ до корисної інформації;

в) порушення цілісності інформаційної системи внаслідок приватних, відомчих і регіональних інтересів.

Інформаційна криза супроводжується інформаційним голодом, що став характерним для усієї світової спільноти. Інформаційна криза може розглядатися тільки у контексті міжнародних, соціальних і економічних відносин.

Серед нормативних документів, за якими здійснюються міжнародні інформаційні відносини можна визначити документи, які забороняють розповсюдження інформації (вони є обов'язковими до виконання усіма країнами-членами ООН і вони входять до національного законодавства кожної держави). До таких документів належать:

· Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 110 частина 2 від 3.11.1947 – засудження пропаганди агресивних війн;

· Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року, ст.20 – заборона законом пропаганди агресії та насильства;

· Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1972 року – заборона пропаганди расової вищості;

· Загальна декларація прав людини (1948 р.), ст.19 (законспектувати частини 1 і 2)

· Конвенція про авторське право (Україна приєдналася до неї у 1995 році).

15. Головні напрямки зовнішньої політики Російської Федерації на сучасному етапі.

Официально:

Эволюция международных отношений в начале XXI века и укрепление России потребовали по-новому взглянуть на общую ситуацию вокруг нее, переосмыслить приоритеты российской внешней политики с учетом возросшей роли страны в международных делах, повышения ее ответственности за происходящее в мире и открывшихся в связи с этим возможностей участвовать не только в реализации международной повестки дня, но и в ее формировании. В международной обстановке, наряду с позитивной тенденцией - укреплением позиций Российской Федерации на международной арене, проявились и негативные тенденции, которые необходимо учитывать при проведении внешнеполитического курса России на конкретных направлениях.

В соответствии с высшим приоритетом национальной безопасности - защитой интересов личности, общества и государства - главные внешнеполитические усилия должны быть сосредоточены на достижении следующих основных целей:

обеспечение безопасности страны, сохранение и укрепление ее суверенитета и территориальной целостности, прочных и авторитетных позиций в мировом сообществе, в наибольшей мере отвечающих интересам Российской Федерации как одного из влиятельных центров современного мира и необходимых для роста ее политического, экономического, интеллектуального и духовного потенциала;

создание благоприятных внешних условий для модернизации России, перевода ее экономики на инновационный путь развития, повышения уровня жизни населения, консолидации общества, укрепления основ конституционного строя, правового государства и демократических институтов, реализации прав и свобод человека и, как следствие, обеспечение конкурентоспособности страны в глобализирующемся мире;

воздействие на общемировые процессы в целях установления справедливого и демократического миропорядка, основанного на коллективных началах в решении международных проблем и на верховенстве международного права, прежде всего на положениях Устава ООН, а также на равноправных и партнерских отношениях между государствами при центральной и координирующей роли ООН как основной организации, регулирующей международные отношения и обладающей уникальной легитимностью;

формирование отношений добрососедства с сопредельными государствами, содействие устранению имеющихся и предотвращению возникновения новых очагов напряженности и конфликтов в прилегающих к Российской Федерации регионах и других районах мира;

поиск согласия и совпадающих интересов с другими государствами и межгосударственными объединениями в процессе решения задач, определяемых национальными приоритетами России, создание на этой основе системы двусторонних и многосторонних партнерских отношений, призванной обеспечить устойчивость международного положения страны к колебаниям внешнеполитической конъюнктуры;

всесторонняя защита прав и законных интересов российских граждан и соотечественников, проживающих за рубежом;

содействие объективному восприятию Российской Федерации в мире как демократического государства с социально ориентированной рыночной экономикой и независимой внешней политикой;

поддержка и популяризация в иностранных государствах русского языка и культуры народов России, вносящих уникальный вклад в культурно-цивилизационное многообразие современного мира и в развитие партнерства цивилизаций.

16. Дипломатія у роки Першої світової війни.

Так, найвизначнішим актом дипломатії останнього періоду стало послання американського президента до Конгресу від 8 січня 1918 р., відомого в історії як 14 пунктів В. Вільсона. Серед головних ідей цього документа були:

"відкриті мирні угоди" й відмова від таємної дипломатії (п. 1);

"абсолютна свобода мореплавання" (п. 2);

"зняття всіх економічних бар’єрів і встановлення рівних торговельних умов для всіх держав, схильних до миру й співробітництва" (п. 3);

скорочення озброєнь (п. 4);

"безстороннє врегулювання колоніальних претензій" (п. 5);

отримання Росією "безперешкодних і нічим не обмежених можливостей для незалежного визначення власного політичного розвитку..." (п. 6);

"евакуація Бельгії та повне відновлення її суверенітету" (п. 7);

звільнення захоплених німцями французьких територій (п. 8);

справедливе уточнення італійських кордонів (п. 9.);

найвільніші можливості для автономного розвитку народів Австро-Угорщини (п. 10);

евакуація й відродження Румунії, Сербії, Чорногорії (п. 11);

гарантія автономного розвитку не турецьким національностям Османської імперії при збереженні її турецьких частин;

відкриття Дарданелл для всіх держав (п. 12);

утворення незалежної Польщі (п. 13);

формування "загальної асоціації народів на основі окремих угод з метою надання взаємних гарантій політичної незалежності й територіальної цілісності як великим, так і малим державам" (п. 14).

Поява цього документу була зустрінута ліберально-буржуазними, пацифістськими і навіть соціал-демократичними колами Заходу як "нова Біблія", "нова хартія для всього людства", що дало підставу як тодішнім, так і сучасним історикам стверджувати, що 14 пунктів Вільсон за своєю суттю претендували на дійсно демократичну ідеологію, розроблену керівництвом великої держави для зовнішнього користування. * Акцентування водночас на виключно демократичній сутності 14 пунктів маскує й його прагматичні орієнтації.

Йдеться, по перше, про відверто пропагандистську спрямованість документу. Так, бувши протиставленим Декрету про мир радянської Росії із проголошеними в ньому принципами миру без анексій і контрибуції, він мав нейтралізувати вплив революційної дипломатії на систему міжнародних відносин. По-друге, визнаючи необхідність евакуації ряду європейських територій, як і відновлення суверенітету малих і середніх держав, він наголошував на німецькі і австро-угорські загарбання, залишаючи поза увагою і, тим самим, стверджуючи територіальні захоплення Антанти.

По-третє, захищаючи позиції членів і союзників Антанти, він (документ Вільсона) по суті стверджував на лідерство США, що, здобувши особливої могутності під час війни, не могли не посісти провідної ролі у світі за умов "свободи мореплавання" чи рівних торговельних можливостей "схильних до миру" країн.

Отже, 14 пунктів В. Вільсона можна вважати тим дипломатичним маневром Сполучених Штатів, що мав не тільки прискорити завершення війни (висуваючи достатньо прийнятні для всіх сторін умови мирних договорів), а й забезпечити за США ініціативу міжнародних переговорів наприкінці війни, визначити особливий статус країни в системі міжнародних відносин у повоєнні роки.

****

Германия была вынуждена подписать Версальский договор (28 июня 1919), составленный государствами-победителями на Парижской мирной конференции, официально завершивший Первую мировую войну.

Мирные договоры с

• Германией (Версальский договор)

• Австрией (Сен-Жерменский договор)

• Болгарией (Нёйиский договор)

• Венгрией (Трианонский договор)

• Турцией (Севрский мирный договор).