2.3. Паразитизм, патогенність і вірулентність мікроорганізмів

Майже всі патогенні мікроорганізми, які здатні викликати захворювання, є паразитами. За локалізацією в організмі хазяїна паразити можуть бути розділені на три групи:

1) позаклітинні паразити;

2) облігатні внутрішньоклітинні паразити;

3) факультативні внутрішньоклітинні паразити.

До позаклітинних паразитів слід віднести ті мікроорганізми, які розмножуються і живуть у рідинах та у міжклітинному просторі хазяїна. Це – стафілококи, стрептококи, пневмококи, збудник сибірки та інші. Облігатними внутрішньоклітинними паразитами є ті, що переважно розвиваються всередині клітин (віруси, рикетсії, хламідії, найпростіші). До факультативних внутрішньоклітинних паразитів, які здатні розмножуватися як усередині, так і ззовні клітин, належать сальмонели, гонококи, туляремійна, бруцельозна, туберкульозна палички тощо.

Патогенність – це генетично детермінована здатність мікроорганізмів викликати захворювання. Вона обумовлена наявністю в геномі мікроба кластера (групи) генів, кодуючих утворення факторів патогенності (капсули, адгезинів, здатності до колонізації, синтеза ферментів інвазії, токсинів, інтегринів та ін.). Прояви патогенності у кожному конкретному випадку залежать також від дози збудника, шляху передачі інфекції, швидкості розмноження мікроорганізму.

Залежно від здатності мікробів викликати захворювання їх поділяють на патогенні, умовно-патогенні і непатогенні (сапрофіти).

До патогенних мікроорганізмів відносять збудників чуми, холери, віспи, черевного і висипного тифів, сказу, кору, паротиту та інших, які при проникненні у макроорганім і відсутності специфічного імунітету у більшості випадків викликають захворювання.

До умовно-патогенних мікробів слід віднести тих, що викликають інфекційний процес лише за певних умов, наприклад при пораненнях, пошкодженнях тканин, зниженні імунного статусу макроорганізма, при розвитку дисбіоза, при хворобах імуної системи тощо. Це такі мікроорганізми, як Staphylococcus aureus, Streptococcus faecalis, Escherichia coli, Pseudomonas aeruginosa, Proteus vulgaris, Candida albicans, аденовіруси, вірус герпеса та інші.

Непатогенними є більшість видів Micrococcus, Bacillus, Sarcinа, Streptomyces.

Серед патогенних мікроорганізмів виділяють ще особливу проміжну групу. Це – так звані сапрофітні патогени, а саме ті мікроорганізми, для яких природною екологічною нишею є грунт або стічні води і лише при потраплянні у макроорганізм вони перебудовують свій метаболізм, легко адаптуючись до більш сприятливих умов в організмі хазяїна. До сапрофітних патогенів відносять йерсинії, легіонели, клостридії (Clostridium tetani, C. botulinum, C. perfringens). Вони викликають так звані сапронозні інфекції.

Патогенність – це якісна характеристика патогенного генотипа мікроба. Вона не є абсолютною чи постійною і може розрізнятися навіть у представників одного виду мікроорганізмів. Для кількісної оцінки патогенності була введена додаткова характеристика – вірулентність.

Вірулентність – це кількісна міра або ступінь патогенності. Вона залежить від багатьох факторів: середовища існування мікроорганізма, комбінації генів патогенності та рівня їх експресії, наявності плазмід та інших позахромосомних генетичних факторів, взаємодії з макроорганізмом тощо. Для вимірювання вірулентності мікроорганізмів використовують такі одиниці: DLM, LD50, DCL.

DLM (від лат. Dosis letalis minima) – це така найменша кількість збудника, що при певному способі зараження чутливих тварин стандартної ваги та певного віку викликає загибель приблизно 95% тварин.

LD50 – це така найменша кількість збудника, що при стандартних умовах викликає загибель 50% тварин. При визначенні вірулентності саме ця доза є найбільш показовою.

DCL (від лат. Dosis certa letalis) – це, безумовно, летальна доза збудника, що може викликати загибель будь-якого виду тварин.

Слід відмітити, що різні штами одного й того ж виду, виділені з різних джерел, можуть суттєво відрізнятися рівнем вірулентності.