2.1. Розвиток ораторського мистецтва у Стародавньому світі

Стародавній світ — це, в першу чергу, шумеро-аккадсъка (месопотамська), давньоєгипетська, давньокитайська, греко-римська, давньоіндійська, давньоіранська, цивілізації та своєрідна культура невеличкого Ізраїлю, що дала людству Біблію.

Зародки сучасної цивілізації виникають через сприятливі кліматичні умови саме на Давньому Сході. У IV тисячолітті до н. е. в Межиріччі Тигру та Євфрату (грец. Месопотамія) постало суспільство Шумер. З часом шумерська держава поступається племенам Аккаду і підкоряється їм; утворюється цивілізація синтетичного типу (Вавілон і Ассирія). Паралельно з Шумером складається могутня цивілізація Давнього Єгипту; далі формуються культури стародавніх Китаю, Індії та Ірану, що залишили по собі багатющу літературу.

Ця література була переважно риторичною, оскільки спричинилися до її виникнення не стільки художні завдання, скільки практичні релігійно-філософські та моральні установки. Це не означало, що в цих суспільствах не було художнього слова як такого — навпаки, тут часом складалася навіть теорія красного письменства, зокрема поетика (як, наприклад, в Давній Індії). Але в даному разі ми зустрічаємося з характерним явищем: автори поетичних творів, як правило, вирішували питання релігійного, політичного чи юридичного характеру, які на той час становили основну проблематику літератури взагалі.

Риторика як цілісна наука та риторична практика може гармонійно розвиватися лише в суспільстві, де забезпечено простір для індивідуальності, мовної ініціативи особистості. Давній Схід будував своє життя в особливих політичних, культурних і правових координатах, в яких не було й місця та простору для самовияву "я". Тому риторичний досвід тут формувався стихійно чи в річищі практичного красномовства, чи в річищі красного письменства, а розвинених теорій риторики, подібних до давньогрецької, тут практично не склалося.

І все ж риторична практика Давнього Сходу була яскравою й різноманітною; її досвід був почасти використаний і Давньою Грецією.

У культурних системах стародавніх суспільств риторика посіла значне місце, хоча здебільшого вона формувалася тут в лоні більш широкого духовного пошуку. Винятком була греко-римська античність, що усвідомила самостійне значення риторики як окремої наукової дисципліни.

§ 1. Риторика Стародавньої Месопотамії Красномовство епохи Шумеру

Започаткували месопотамську цивілізацію шумери — народ нез'ясованого походження (подібно — вихідці з Кавказу). Саме шумерам належить винахід найдавнішої писемності: з вогкої глини, що буквально лежала під ногами, ліпили табличку, на якій креслили знаки, що згодом набули характеру клинопису.

Шумер високо підніс професію писця, який мислився носієм мудрості, людиною, цінною для суспільства. Пи-сець, наприклад, повчає свого сина: "Такої майстерної роботи, як справа писця, що я її обрав, не можуть назвати ... Ти не думаєш про справу мою, вже не кажу — про справу батька мого".

Шумери вірили в існування таємничих первісних начал — Me, які були джерелом світової справедливості. З цього виходили при встановленні політичних і юридичних норм.

Тут творилося судочинство й існувало судове красномовство: судових справ, пов'язаних з прагненням раба вирватися на волю, було дуже багато; після смерті рабовласника раби подавали позов, доводячи, що вони не можуть перебувати в рабстві у спадкоємців, а ті ретельно доводили протилежне, широко використовуючи сімейні архіви, що зберігалися в кожному домі з максимальною повнотою.

На шумерських табличках можна прочитати про драматичні ситуації, коли люди судилися з приводу вбивства, розлучення, потреби утримувати старих батьків, володіння садом тощо.

Політичне красномовство Шумеру закарбувалося, насамперед, у царських історичних написах. Царі Шумеру полюбляли лишати їх по собі; найчастіше це було одне лаконічне речення: "Коли такий-то переміг такого-то, то оцю споруду він побудував" (написи царів місту Ура, Ла-гаша, Умми та ін.).

Виділяється пізній напис царя Гудеа, що записав свій пророчий сон: божество велить Гудеа побудувати даний храм. Опис божества зроблено суто риторичними прийомами, але інколи вони переростають у справжню поезію: "Великий він, як небо, як земля, великий ... буря внизу біля його ніг, справа і зліва леви лежать".

Того часу існували й усілякі сказання, які втілювали настрої будівників отих храмів: "На берег річки він народ жене, Вдень і вночі він стіни мурує; Сльози каміння начисто відмивають, Вдень і вночі він стіни мурує; Піт камені добіла відмиває".

Шумери мали також царські списки та хроніки, зафіксувавши в них як легендарних, так і реальних властителів ("до потопу" та "після потопу").

У шумерів існувало розвинене релігійне красномовство. Особливе місце посідали в шумерській літературі релігійні міфи, гімни та плачі, в яких відбилися найдавніші уявлення про створення світу, про спілкування людей з богами, про великий потоп, знайшла свій вираз також і психологія каяття і т. ін. Це переважно поезія, але й риторичне начало тут вимальовується цілком виразно: Гільгамеш йому відповідає:

"Уту, слово тобі скажу, до мого слова слух прихили!

Про свої задуми мовлю, до надій моїх слух зверни!

Люди вмирають у місті, сумує серце!

Люди відходять, і серце в тузі!

Через мур міський похилився я,

Трупи в річці побачив я,

Чи не так само і я відійду? Воістину так, воістину так!

Найвищий з людей не досягне небес,

Найбільший з людей не вкриє землі,

Ворожіння на цеглі не віщує життя!

В гори піду, здобуду славу!

Серед славних імен себе прославлю,

Де імен не славлять — богів прославлю!".

Окрім власне релігійних текстів існувала дидактика (повчання), яка часом трансформувалася у філософські діалоги, байки, афоризми. Дуже цікава рефлексія "інтелігента", незадоволеного існуючим світоустроєм:

"Я — мудрець, чому ж я мушу мати справу з невігласа-ми-молодиками? Я — той, хто знає, чому ж мене зараховують до невігласів? їжі навколо тьма, а моя їжа — го-лод"("Людина та її особистий бог").

Побутове красномовство Шумеру знайшло свій вираз у прислів'ях, приказках, анекдотах, в яких відбилися такі риси народної психології, як гумор та лукавство, метка спостережливість":

"Лисиця помочилася у море і сказала: "Все це море зробила я!"

"Мій бик тобі молока принесе!";

"Як слон в напівзатопленому човні!";

"Глянеш збоку — він чоловік, рукою доторкнешся — сира глина".

Красномовство епохи Аккаду

Після захоплення Шумеру Аккадом (південними семітськими племенами), шумерська мова та література, традиції письменства були перейняті новою спільнотою.

Література Аккаду (ассирійсько-вавилонська) виникає на шумерському грунті спершу як література ділових документів, але згодом перетворюється на багату словесність, зі складною жанровою системою та глибоким ідейно-філософським змістом. Хоча Вавилонія була спадкоємницею Шумеру, однак вавилоняни, особливо з розвитком можливостей власної (арамейської) мови, енергійно поривали з архаїкою шумерських зразків. Якщо шумерські тексти насичені одноманітними повторами — вавілонські відзначаються лаконізмом, стилістичною різноманітністю, чіткими описами, художніми тропами.

* * *

Особливо відзначилися вавилоняни у сфері юридичної риторики, найвидатнішою пам'яткою якої вважають Закони Хаммурабі: великий цар Вавилону багатослівно доводить необхідність обороняти сироту та вдовицю перед сильними світу цього. Розгляд численних випадків судочинства яскраво змальовує картину тодішнього життя, а закони зводяться до ідеї "око за око, зуб за зуб".

"Якщо лікар виправить людині зламану кістку або вилікує уражений м'яз, пацієнт повинен заплатити йому п'ять шекелів срібла".

"Якщо лікар зробить пацієнтові великий розріз бронзовим ланцетом і той помре або якщо лікар розітне пацієнтові брову і той осліпне, лікареві слід відтяти руку".

Згодом ця модель запанує на всьому Сході, навіть проникне до Біблії — у сферу так званих приписів, людського (тобто юридичного) права.

За панування в Месопотамії асирійців певною мірою розвивається і політична думка, втілена у систему двірського політесу, покликаного возвеличити особистість ца-ря-самодержця. Згодом це переростає у різноманітні міркування щодо політики, права, військової справи. Щоправда, політичне красномовство Ассиро-Вавилонії зводиться переважно до уславлення царів, написи яких часом свідчать про неймовірну кровожерність. Ось правитель "п'ять тисяч сімсот воїнів вивів... з шумерських міст і стратив їх"; "Клянусь богами Шамашем і Амалом, що це не брехня, а чиста правда".

Царі хизуються числом людських жертв — такий, наприклад, напис найбільш інтелігентного з ассирійських царів Ашшурбаніпала:

Я відрубав голову Теуммана, царя їхнього, Бунтівника, що замислив лихе. Без рахунку воїнів його погубив я. В руки живцем захопив бійців його і Тілами їхніми, мов колючкою й бур'яном, Я заповнив околиці Суз2.

Слід гадати, що це красномовство таки переконувало слухача в моральному авторитеті царя.

Але у Вавілоні, що кінець кінцем переміг Ассирію, традиція царського напису занепадає: тут панувало жрецтво, що не прагнуло занадто підносити авторитет царської влади.

Проте релігійне красномовство вавілонян часто набуває характеру панегірика богові, однотипного уславленню царя. Хоча їхні молитви й багаті на поетичні прийоми, все ж таки в них переважають елементи, властиві елоквенції, як, наприклад, в заклинальній молитві до Іштар, володарки неба:

Тобі — моління мої, володарів володарко, богинь богине! Іштар, ти царюєш повновладно, ти заступниця людська! Ірніні, володарко обрядів, ти найбільша поміж Ігігів! Ти могутня, ти державна, ім'я твоє — над усіма! Ти світоч землі і неба, ти несхитна дочка бога Сіна! Ти вкладаєш у руки зброю, ти скликаєш на битву! Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіарою влади!.

Наведений уривок містить, по суті, лише два поетичних образи ("Ти пожинаєш все суще, мов колосся, тебе вінчано тіарою влади"); все інше — з царини риторики. Перед нами — теургія, "зв'язування волі" божества шляхом риторичної похвали, що прирівнювалася до жертвоприношення.

Особливий інтерес породжує пізньовавілонська філософська дидактика — "Напучення" [Сінахерібу], "Повість про невинного страждальця", так звана "Вавілонська тео-дицея"(тобто "захист богів"), "Розмова пана і раба" тощо. У цих творах ораторський монолог сполучається інколи з діалогом, в якому представлені різноманітні точки зору. Серед багатьох дослідників побутує думка, що саме ці твори стали одним із джерел біблійних Екклезіаста та Книги Іова, які згодом помітно вплинули на розвиток і особливості європейської риторики.

Очевидно, що й побутове красномовство було поширене серед вавілонян досить широко — свідчення тому "Розмова пана зі своїм рабом", цікавий зразок невимушеної віршованої елоквенції, в якій відбилися відносини між різними соціальними верствами: психологія резиньяції та вередування аристократа, що стомився як від розваг, так і від непевності життя:

Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"

"Ну, поспішай! Колісницю готуй! До палацу я їду!"

"Поспішай, о мій пане, скоріш — на тебе чекає успіх!"

"Ні, рабе, ні! Я не піду до палацу!"

"Не треба, мій пане, не треба!

Може, що цар відправить далеко тебе,

В путь-дорогу незнаную примусить тебе вирушати,

Денно і нощно страждання на шлях тобі ляжуть!"

Рабе, корися мені!". "Так, о мій пане, так!"

"Що ж зараз добре є?

Голови стяти тобі й мені,

В річку їх кинути, ось що чудово!".