Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Адегова_Курсовая.doc
Скачиваний:
43
Добавлен:
23.03.2015
Размер:
130.56 Кб
Скачать

ЗМІСТ

У сучасній лінгвістиці дискурсу приділяють велику увагу. Саме слово «дискурс» часто використовується в промовах відомих особистостей, політиків. Вивчення дискурсу набуває все більшої популярності, що підтверджує велика кількість робіт, спрямована на його вивчення.

Актуальністю даної роботи є необхідність визначення мультилінгвального характеру сучасного публічного політичного дискурсу, так як в даний час велика увага прикута до політичних промов, які використовуються як засіб впливу на свідомість людей у всьому світі.

Об'єктом даного дослідження служить англомовні та іспаномовні промови публічних політичних дискурсів.

Предмет роботи становлять лінгвостилістичні параметри англомовного та іспаномовного публічних дискурсів.

Метою дослідження є проведення порівняльного аналізу виступів англомовних та іспаномовних діячів в рамках мультилінгвального аспекту політичного дискурсу.

До завдань можна віднести

1) визначення самого лінгвістичного терміна «дискурс»;

2) визначення типологічної класифікації дискурсу;

3) позначення особливостей політичного дискурсу, його жанрів та основних функцій;

4) Порівняльного аналізу виступів англомовних та іспаномовних діячів в рамках мультилінгвального аспекту політичного дискурсу.

Глава 1. Теоретична частина Загальні поняття дискурсу

Процес комунікації є невід’ємною частиною сучасного життя. Складне комунікативне явище, що містить у собі і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (і їх характеристики), так і про процеси  виробництва і поняття повідомлень, прийнято називати дискурсом. Дискурc – це зв’язаний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними та іншими факторами, мовлення, розглянуте як цілеспрямована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і в механізмах їхньої свідомості.

Саме поняття дискурсу має досить недовгу історію, воно є багатостороннім, однак розпливчастим і неясним, оскільки єдиного його визначення ще не сформульовано.

Природа терміну “дискурс” настільки багатогранна, що незважаючи на досить довгу історію його дослідження й численні праці в сфері дискурсивного аналізу, говорити про однозначне розуміння дискурсу вважається передчасним. Лінгвісти визначають дискурс, як своєрідний текст чи його парадигму, побудований на міркуваннях, що складається з послідовного ряду логічних мовних ланок, усних або письмових, діалогічних або монологічних, різножанрової категорії, у якому є корелятивні  зв’язки лінгвістичного або екстралінгвістичного змісту, і як наслідок, логічність і змістовність структурної будови, здатної реалізувати прагматику аргументації, полеміки та наукової доказовості [3, с.84].

Лінгвістичний енциклопедичний словник має наступне визначення дискурсу: «зв'язний текст у сукупності з екстралінгвістичними — прагматичними, соціокультурними, психологічними та ін. факторами текст, взятий в подієвому аспекті; мова, розглянута як цілеспрямована, соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії людей і механізмах їхньої свідомості (когнітивних процесах)». Але так як дискурс має надзвичайно широке тлумачення, ми вирішили звернутися до філософського словника, що пропонує наступне визначення поняття дискурсивний: «розумовий, опосередкований, на відміну від чуттєвого, безпосереднього, інтуїтивного» [ФС].

Відомий лінгвіст П. Серіо виділяє вісім визначень терміну "дискурс":

1) еквівалент поняття "мова", тобто будь-яке конкретне висловлювання;

2) одиниця, за розмірами більша за фразу;

3) вплив висловлювання на його одержувача з урахуванням ситуації висловлювання;

4) бесіда як основний тип висловлювання;

5) мова з позицій мовця в протилежність оповіданню, яке не враховує такий позицію;

6) вживання одиниць мови, їх мовна актуалізація;

7) соціально або ідеологічно обмежений тип висловлювань, наприклад, феміністський дискурс;

8) теоретичний конструкт, призначений для досліджень умов виробництва тексту [Серіо 1999: 26-27].

Ю. С. Степанов дає наступну розгорнуту характеристику цьому поняттю: «дискурс — це «мова в мові», але представлений у вигляді особливого соціального явища. Дискурс реально існує не у вигляді своєї «граматики» і свого «лексикону», як мова просто. Дискурс існує, насамперед, і головним чином у текстах, але таких, за якими постає особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання і синтаксису, особлива семантика, в кінцевому рахунку — особливий світ. У світі всякого дискурсу діють свої правила синонімічних замін, свої правила істинності, свій етикет. Це — «можливий (альтернативний) світ» в повному розумінні цього логіко-філософського терміна. Кожен дискурс — це один з «можливих світів». Саме явище дискypcу, його можливість, і є доказом тези «Мова — оселя духу» і, певною мірою, тези «Мова — дім буття» [Степанов: 1995: 35]

Згідно до афористичного вислову Арутюнової, «дискурс — це мова,

«занурена в життя» [Арутюнова:1998:137]. Дем’янков В. З. у своїй монографії, на думку багатьох сучасних вчених, дає одне з найбільш повних визначень дискурсу: «Discours — дискурс, довільний фрагмент тексту, що складається більш ніж з одного речення або незалежної частини речення. Часто, але не завжди, концентрується навколо деякого опорного концепту, створює загальний контекст, який описує дійові особи, об'єкти, обставини, часи, вчинки і т.п., визначаючись не стільки послідовністю речень, скільки тим загальним для утворюючого дискурс і його інтерпретатора світом, який "будується" по ходу розгортання дискурсу, — це точка зору "етнографії мовлення" ... "Вихідна структура для дискурсу має вигляд послідовності елементарних пропозицій, пов'язаних між собою логічними відносинами кон'юнкції, диз'юнкції і т.п. Елементи дискурсу: викладаються події, їх учасники, перформативна інформація і "неподії", тобто:

  • а) обставини, що супроводжують події;

  • б) фон, що пояснює події;

  • в) оцінка учасників події;

  • г) інформація, що співвідносяться дискурс із подіями" [Дем’янков 1982: 7].

В. Г. Костомаров і Н. Д. Бурвикова виділяють протиставлення: дискурсія (процес розгортання тексту у свідомості одержувача інформації) і дискурс (результат сприйняття тексту, коли сприймається сенс збігається із задумом відправника тексту) [Костомаров, Бурвикова, 1999: 10].

М. Л. Макаров визначає основні компоненти дискурсу: формальна, функціональна і ситуативна інтерпретації. Формальна інтерпретація — це розуміння дискурсу як освіти вище рівня пропозиції; функціональна — це, в широкому сенсі, розуміння дискурсу як використання мови, мови у всіх її різновидах; ситуативна інтерпретація дискурсу — це інтерпретація з урахуванням соціально, психологічно і культурно значущих умов спілкування [Mакаров: 1998: 68-75].

В даний час класифікації дискурсів різноманітні і вельми неоднорідні, причиною чого можна назвати багатогранність і багатозначність самого терміну «дискурс». В. Є. Чернявська, приміром, зводить типи дискурсу до двох:

1) «конкретне комунікативне подія, що фіксується в писемних текстах і усному мовленні, здійснюване в певному когнітивно і типологічно обумовленому комунікативному просторі»;

2) «сукупність тематично співвіднесених текстів» [Чернявська: 2001: 14,16].

Карасик В. І. виділяє два типи дискурсу з позиції соціолінгвістики: «персональний (особистісно-орієнтований) і інституціональний. У першому випадку мовець виступає як особистість у всьому багатстві свого внутрішнього світу, у другому випадку — як представник певного соціального інституту». Персональний дискурс представлений як побутове та буттєве спілкування, а буттєвий дискурс, в свою чергу, поділяє на прямий і опосередкованість.

Проблеми дискурсу є ключовими у дослідженнях таких зарубіжних науковців, як Тойн ван Дейк, Е. Бенвеніст, Ю. Габермас, М. Фуко, Г. Кук та інших. Серед вітчизняних дослідників дискурсом цікавились Г. А. Орлова, В. Г. Борботько, Ю. Степанов та інші.

Еволюцію в інтерпретації даного поняття у латинській мові простежують В. І. Герасимов та М. В. Ільїн. Вони спочатку трактують його, як "розмова", "бесіда", а згодом "пояснення", "аргумент" та "логічне міркування" [3, с. 62]. Загалом у своїй статті "Политический дискурс-анализ" згадувані науковці окреслюють його найважливіші параметри. В свою чергу, В. З. Дем'янков визначає дискурс передусім як текст у його становленні передінтерпретатором [4, с. 32]. Дискурс у сучасній його інтерпретації, стверджує Л. П. Нагорна, є явищем дійсності зі знаковою природою та певною структурованістю [6, с. 33]. Отже, вітчизняні лінгвісти зробили значний внесок у дослідження дискурсу, давши своє визначення поняттю, простеживши його розвиток у рамках різних галузей та дослідницьких підходів.

Проте, на нашу думку, найвлучніша гіпотеза належить Т. А. ван Дейку

стосовно того, що дискурс є комунікативним явищем, складовою якого є ще й соціальний контекст, тобто надання інформації про учасників комунікації та процеси сприйняття повідомлень [3, с. 62]. Не можемо не погодитися з Г. Куком, який охарактеризував дискурс як "єдність і взаємодію тексту й контексту" [6, с. 33].