4.Німецький міннезанг як культурне явище епохи Середньовіччя

На загальному тлі європейської куртуазної поезії особливе місце посідає надзвичайно багата і різноманітна німецька поезія - міннезанг (пісня кохання). Міннезанг пройшов у своєму розвитку складний шлях, в якому виразно спостерігаються чотири найважливіші етапи: ранній міннезанг, що сформувався порівняно незалежно від мистецтва трубадурів (1150-1180 pp.); міннезанг, позначений сильним впливом романської, у тому числі й провансальської поезії (1190-1200 рр); період розквіту (1200-1230 pp.); період кризи лицарської культури (1240-XIV ст.) Найвидатнішими міннезінгерами вважаються Кюренберг, Дітмар фон Айст, Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хаузен, Тангейзер. Найбільш відомий з міннезингерів - Вальтер фон дер Фогельвейде (1170 - 1230). Пісні його виразні, мелодично рельєфні і багато в чому родинні фольклору. Вперше в лицарській ліриці він оспівав любов до дівчини з народу. Одному із самих обдарованих міннезингерів - Вольфраму фон Ешенбаху (XIII ст.) належать художні обробки древніх кельтських і німецьких сказань, зокрема - про лицарів Грааля і про Парсифаля (згодом мотиви цих легенд використовує у своїх операх Р.Вагнер).Мистецтво німецького міннезанга, широко розповсюджене в XII-XIV ст., зародилося під впливом пісень трубадурів, але особливо сильний вплив зробила на нього народна культура. Основні вогнища цього мистецтва - Ейзенах, Відень, Вартбург (у 1207 р. у Вартбурзі відбувалося знамените змагання міннезингерів). Крім любовної лірики (яка поступалася в яскравості і безпосередності ліриці труверів), у середовищі міннезингерів існували релігійно-моральні притчі, сатиричні пісні, військові балади і т.п. Будучи прихильниками світського мистецтва, міннезингери в Німеччині знаходилися все-таки під більш сильним впливом церкви, ніж трубадури і трувери у Франції.

6. Ульріх фон Гуттен) ( 21 квітня 1488, замок Штекельберг - 29 серпня 1523, острів Уфенау) - німецький лицар - гуманіст, один з головних авторів " Листів темних людей ".Він був одним з перших гуманістів, які усвідомили необхідність об'єднання сил опозиції для рішучої боротьби проти Рима за незалежність Німеччини і вільний розвиток культури. Всупереч сталим забобонам своєї спільноти, він блискуче освоїв досягнення європейського гуманізму і став видатним майстром сатири, риторики, політичної публіцистики, самої світської за своїми поглядами фігурою серед гуманістів Німеччини. Політичні та культурні інтереси домінували в його творчості. Схоластичне богослов'я Гуттен сприймав як лженауку "якихось незаперечних", притулок невігласів. Не відмовляючись від дворянської гордості свого родоводу, він поділяв гуманістичні уявлення про роль особистих заслуг людини в набутті справжнього шляхетності. Хоча кінцеві цілі його політичної програми відображали безпідставні надії лицарства на контроль над суспільством, головне місце в творчості Гуттена зайняло те, що він вважав першочерговим завданням - виступи за єдину німецьку централізовану державу, незалежну від Риму церква, розвиток культури на гуманістичній основі. За Гуттену в результаті закріпилася слава патріота, борця "за волю Німеччині". Листи темних людей— сатиричний епістолярний твір епохи німецького Відродження.«Листи темних людей» були опубліковані в двох частинах у проміжку між 1515 та 1517 роками. Перша частина вийшла друком у 1515 році й містила 41 лист. Друге перевидання містило вже 48 листів. У 1517 з'явилася друга частина із 62 листів. У наступному виданні кількість листів зросла до 70. Авторство листів достеменно невідоме. Вважається, що вони були написані гуртком гуманістів із Ерфуртського університету, на чолі якого стояв правознавець і теолог Муціан Руф. Більшість листів, мабуть, написали Крот Рубеан і Ульріх фон Гуттен.Листи адресовані кельнському богослову Ортуїну Грацію, який і був основною мішенню сатири. Вони написані начебто від імені невідомих людей низького статусу, які висловлюють своє захоплення адресатом та підтримують його в боротьбі проти Йогана Рейхліна. Тоді як вигадані автори листів розсипаються похвалою адресату, але водночас змістом своїх листів розкривають непривабливу картину занепаду моралі, пиятики й тупості серед магістрів та докторів офіційного богослов'я.Листи темних людей були частиною гарячої полеміки між двома групами німецьких теологів, одна з яких стояла на позиціях гуманізму, а інша войовниче відстоювала традиційні середньовічні погляди. Темою полеміки була доля єврейських релігійних книг. «Листи темних людей» стали визначною подією в цій полеміці. 15 березня 1517 року папа римський Лев X засудив «Листи» заборонив читати їх під загрозою відлучення від церкви і наказав спалити їх.

12. Г.Я.К. Гримельсгаузен Самым значительным нем. прозаиком XVII ст.есть Ганс Якоб КристофГриммельсгаузен (1621 или 1622—1676). Благодаря силе реалистического изображения и народности, благодаря наполненности жизнью, юмору, мудрости и глубокой человечности его творчество принадлежит к явлениям мировой культуры. Его творческое наследие, включающее в себя сказания и короткие рассказы, политические трактаты и листовки, шванки, но прежде всего рассказы и романы, основывается на народной повествовательной традиции XVI века. Но он испытал также воздействие плутовского романа, героико-галантного романа, современной морализирующей сатиры и Библии. В прозе Гриммельсгаузена «соединяются полнота увиденного, пережитого, приобретенного опытом (элементами как бы документального характера) с прочитанным, обдуманным и познанным (элементами образованности, которые основываются на предполагаемом, уже до негосуществовавшем в той или инойформе). До нас дошло произведение, которое ...и сегодня остается живым, вследствие широты воспроизведенной в нем действительности, а также постановки насущных вопросов о смысле человеческой жизни и перспективах общественного бытия...»"Симплициссимус" далеко не сразу стал достоянием мировой литературы. Пройдя период полного забвения и непонимания , роман был "воскрешен" в эпоху романтизма, в 19 веке. В 1882 году французский филолог Фердинанд Антуан выпустил книжку о "Симплициссимусе", в которой содержался пересказ романа и очерки о немецкой прозе 17 века. В конце 19 века вокруг романа разгорелся политический скандал. Было разрешено награждать лучших учеников школ среди прочих книг и "Симплициссимусом" в обработке для юношества.Но сторонники католицизма объявили роман "безнравственным" и потребовали его запрещения. Этот шум обусловил повышение внимания к произаедению Гриммельсгаузена. В Германии даже начал выходить сатирический журнал "Симплициссимус". Немецкие писатели 19 - начала 20 века знали роман Гриммельсгаузена и испытали на себе его влияние. Если до первой мировой войны на Западе появился только один перевод романа - в Англии, то посленее - в 20-е годы "Симплициссимус" был переведен на французский, голландский, итальянский, чешский, шведский. А в период в 1951 по 1980 появились переводыеще на 18 языков мира. Роман Гриммельсгаузена явился в свое время новаторским произведением, поэтому на него обратили свой взор многие исследователи. С середины 19 века на различных языках, кроме немецкого, появилось более 80 статей и исследований о Гриммельсгаузене и его творчестве.

7. ЕРАЗМ РОТТЕРДАМСЬКИЙ (1469—1536) — нідерландський гуманіст доби Відродження, талановитий письменник, видатний вчений-філолог, автор філологічних, теологічних і педагогічних праць, лідер гуманістичного руху в Європі. Він мав великий вплив на сучасників, який порівнювали з впливом Вольтера. З його думкою рахувалися передові люди того часу..Дезідерій Еразм Роттердамський (справжнє ім’я і прізвище — Герхард Герхарде) народився 28 жовтня 1469 року в Роттердамі (звідси його літературний псевдонім). Багато подорожував: побував в Англії, Швейцарії, Австрії, Італії, Німеччині. Особистість гуманіста почала формуватися переважно у Парижі, в Англії зародилася його етико-теологічна система. Найбільш значні роки життя письменника пройшли у двох німецьких містах — Базелі і Фрейбурзі. Він переклав грецькою мовою текст Нового Заповіту (1516 р.), перекладав праці перших отців церкви.Свою письменницьку місію Роттердамський вбачав у служінні людству, прагнучи своєю творчістю сприяти його досконалості. «Похвала Глупоті» (1509) — головна праця Е. Роттердамського. Задум її виник під час його подорожі з Риму до Англії, де він гостював у свого друга — англійського гуманіста Томаса Мора, якому й присвячено твір. Сатира була написана протягом кількох днів і видана у Парижі в 1511 році. Вона мала великий успіх: була надрукована у декількох тисячах примірників і перекладена багатьма європейськими мовами.За жанром — це пародійний панегірик, спрямований проти середньовічного устрою життя. Жанр «похвала» належав до літературних традицій античності. («Похвала Бусиріду» — міфічному царю-лиходію, «Похвала смерті», «Похвала миші», «Похвала лисині» тощо). Тема глупоти проходила крізь усю поезію, мистецтво і народний театр XV—XVI ст. Твір мав чітку архітектоніку. Він складався з передмови, в якій автор з’ясовував свій намір — висміяти все потворне й кумедне в людському житті; вступу, де Глупота за кафедрою в позі вченого з блазнівським ковпаком на голові, оголосила тему, представила аудиторію і познайомила слухачів зі своїм родоводом та оточенням; 2-х частин і висновку. У першій частині розкривалася загальнолюдська влада Глупоти в житті і природі людини, яка стала основою радощів, всілякого процвітання й щастя; у другій описувалися різні її види і форми у суспільстві — від нижчих прошарків до вищих кіл, а також містилась нищівна критика всього укладу середньовічного життя. Оповідь велася від імені Глупоти, яка у хвалебному слові називала себе найбільшою добродійкою роду людського.Головна героїня носила ім’я Морія, що з грецької перекладається як «глупота». Вона ображена на те, що люди не змогли гідно вшанувати її, тому вирішила зробити це сама. Морія представлена у двох образах — як нерозуміння і як природний чуттєвий початок.. Автор виступив проти світу буржуазного поборництва, який не менш ворожий народу, ніж світ феодального свавілля.Морія для автора — синонім мудрості, бо «Похвала Глупоті» — це похвала розуму життя.

8. СЕБАСТЬЯН БРАНТ (1457—1521) — німецький гуманіст, сатирик, вчений, юрист, доктор канонічного і цивільного права, професор Базельського університету, канцлер Страсбурга, адвокат, перекладач поезії Петрарки німецькою мовою.Народився 1457 року в Страсбурзі. Спочатку жив у Базелі, де й надрукував свою поему «Корабель дурнів». У 1500 році через те, що Б. не належав до Німецької імперії, переїхав до рідного міста Страсбурга, отримав посаду міського секретаря і залишався на ній до кінця свого життя.«Корабель дурнів» (1447). Зміст твору у прямому розумінні підслухано на міських ярмарках і майданах, у тавернах і ремісничих майстернях, — скрізь, де лунало народне гострослів’я. Сатира мала антикатолицький і антибуржуазний характер.Сатирик у своєму творі вивів сто одинадцять образів дурнів, кожен з яких втілював якусь одну слабкість, що виникла через природну людську дурість. Причому всі вони позбавлені індивідуальності (імен, біографій, характерів). Усі персонажі зібрані на одному кораблі, який відпливав у Наррагонію (країна дурості). На голові у них були чудернацькі ковпаки з дзвіночками. Автор критикував соціальний устрій, в якому все купувалося і продавалося за гроші, саме тому перевага надавалася пану Пфеннігу (богу багатства, грошей), який панував над світом. У такому суспільстві людину цінували не за її гідність, а за достаток. Перше місце відводилося багачу, бо гідність людини вимірювалася кількістю монет у кишені. Тому перед багатим відчинялися усюди двері, за гроші продавалося і правосуддя. Німеччина вважалася країною просвітництва. В ній з’явилося багато книг, розвивалися науки. Усі занадто захопилися модою, особливо чоловіки. Ці вади автор вважав не гріхом, а безглуздістю, що не відповідала здоровому глузду.Брант вважав знаною лише ту людину, яка мала добрий характер, честь і гідність. Він намагався повчати, моралізувати, насаджувати правила вихованості. Поема сатирика позбавлена поетичної довершеності, однак знайшла прихильність читачів і мала багато наслідувань.Ні мотив дурнів, ні образ корабля не були чимось новим. Дурість — це не омана, а гріх, відхід від заповідей Бога. Новизна книги полягала у тому, що автор був сповнений оптимізму і переконаності у доцільності гуманістичних ідей для покращання світу.

9. Мейстерзанг в Нім. XIV-XVI століть - музично-поетична творчість мейстерзінгерів ( «майстерний співак»), членів професійних цехових об'єднань поетів-співаків, з-поміж середнього і дрібного бюргерства. Називали себе мейстерзінгерами на відміну від мінезінгерів - «старих майстрів» носіїв куртуазної лірики, творчість яких вважали взірцем для наслідування. Найзнаменитіший мейстерзінгер Ганс Сакс. Типологія творчості Г. Сакса виглядає в такий спосіб:1. Дидактична лірика - духовні пісні, мейстерзанг; 2. Сміхова поезія - комічні байки, шпрухи, шванки, 3. Драматургія - історії (легенди), полемічні (прозаїчні) діалоги, мейстерзингерська драма ("трагедії" і "комедії").У творчості Г. Сакса знаходять місце усі форми впливу фольклору, що насамперед помітно на поетичних жанрах: трансформувалися численні види пісні: любовна, хвалебна, духовна, мейстерзингерська пісня, причому особливе місце належить духовній пісні, яка виникла в Німеччині з метою доведення релігійних ідей до свідомості народних мас. Сакс складав чи обробляв псалми і перекладав Старий і Новий Завіт у духовні вірші і протестантські пісні.Випливаючи традиції дотримання 32-х правил написання віршованого тексту до мейстерзингерської пісні, Сакс вніс істотні зміни в її зміст і жанр: ще на зорі своєї поетичної діяльності, він виступав у захист творчих прав поета, ратуючи за розширення тематики мейстерзингерських пісень, він додав їм світський зміст, поряд з релігійним; розширив канонічну тематику, послабив регламентацію вимог до форми.Мейстерзанг. Сакс розширив тематику мейстерзанга за рахунок античних, середньовічних і сучасних літературних джерел. Він не був строгий у відношенні правил поетики і мелодії пісень: уводив колоритні життєво правдиві деталі, використовував усю гаму відомих мелодій ("тонів") і створював свої. Комедійно-естетичне відношення автора (суб'єкта) до зображуваного (об'єкту) у Сакса завжди відповідає двом основним типам: сатирі і гумору, що сприяє класичної типології комічного. Справжня заслуга Г. Сакса перед драматургією і театром безперечна: він першим у німецькій літературі ужив терміни "трагедія" і "акт", установив більш тісний зв'язок між дією, прологом і епілогом, віддаючи перевагу світським темам. Сакс першим драматизував "Трістана" і "Пісня про Нібелунгів".

10. Народна книга «Історія доктора Фауста» та її роль в історії німецької літератури. История Фауста — одна из самых популярных городских легенд Европы. И, как у всех городских легенд, у неё есть «подтверждения» в реальности. На одном из домов немецкого города Виттенберга висит табличка с надписью: «Иоганн Фауст (ок. 1480 — ок. 1540), астролог, алхимик, жил здесь между 1525 и 1532 годами». Его имя есть в списках учащихся Гейдельбергского университета за 1509 год, а также в списках представленных к учёной степени бакалавра теологии. К биографии этого средневекового учёного как будто даже не приписали ничего лишнего. Кроме договора с дьяволом. Легенды о том, что знаменитый астролог и алхимик продал душу дьяволу, начали складываться ещё при жизни исторического Иоганна Фауста. Очень похоже на то, что смекалистый маг был на самом деле гением пиара: он мог не только поддерживать легенды о себе, но и сам их сочинять, а ещё иметь неплохую «агентурную сеть» по всей Германии и сопредельным областям. А то, что среди этих историй встречались совершенно ни в какие ворота не лезущие, — так ещё Геббельс говорил о том, что чем более чудовищна ложь, тем легче люди в неё верят.Не прошло и полувека со дня предполагаемой смерти Иоганна Фауста, как он стал персонажем популярной «Истории о докторе Фаусте, знаменитом волшебнике и чернокнижнике» («Народная книга»), изданной в 1587 году в Германии. В ней герою приписывают легенды, которые рассказывали о самых разных знаменитых чернокнижниках. Безымянный автор «Истории о докторе Фаусте» убеждён, что героя погубило не стремление к знаниям как таковое, а гордыня, желание уподобиться богу, познав все тайны неба и земли, и неразборчивость в средствах — вместо того чтобы кропотливо трудиться самостоятель- но, как велит христианская мораль, учёный прибег к помощи врага рода человеческого. За это герой жестоко наказан: в финале бесы утаскивают его в ад. «История о докторе Фаусте» с большим успехом прогулялась по всей Европе, охваченной примерно одними и теми же настроениями. «История о докторе Фаусте» с большим успехом прогулялась по всей Европе, охваченной примерно одними и теми же настроениями. Пришёлся ко двору легендарный чернокнижник и в Англии, на родине знаменитых «учёных магов» Роджера Бэкона и Джона Ди. Кристофер Марло (тот самый, которому приписывается авторство всех или некоторых пьес Шекспира) на том же материале написал пьесу «Трагическая история доктора Фауста» (1604). Он осуждает героя и в то же время им любуется: талантливый и увлечённый Фауст — настоящий человек Возрождения, поплатившийся за «присвоение полномочий» бога. Его история напоминает о судьбе античного богоборца Прометея. Кстати, именно Марло первым назвал демона, с которым общался Фауст, Мефистофелем.

11. Місце творчості Андреаса Грфіфуса у німецькій літературі епохи бароко Андреас Грифиус (1616—1664) — выдающийся поэт немецкого барокко, с необыкновенной проникновенностью запечатлевший трагическое мироощущение человека эпохи Тридцатилетней войны. Не случайно именно его поэзия оказалась глубоко созвучной трагическому XX в., нашла живой отклик в сердцах наших современников. Поэт родился в маленьком силезском городке Глогау, в семье пастора протестантской общины. В детстве он стал свидетелем ужасов войны, потерял родителей. Грифиус учился в академической гимназии в Данциге, затем в Лейденском университете. Он великолепно знал математику, астрономию, изучил десять языков.Никто из поэтов немецкого барокко не выразил с такой силой трагизм человеческого существования, идею непрочности, бренности бытия. Излюбленные сравнения Грифиуса: человеческая жизнь-огонь свечи, колеблющийся на ветру; человек — догорающая свеча; человек — лишь краткий гость в этом мире. При всей скорбности тона лирика Грифиуса исполнена гордого достоинства, стоического пафоса.Он чаще говорит «мы», а не «я»: «Мы все еще в беде, нам горше, чем доселе...» В 1636 г. он пишет свой знаменитый сонет «Слезы отечества» (это выражение становится своеобразной формулой времени). В этом и других своих стихотворениях («Гибель города Фрейштадта», «Плач в дни великого голода», «На завершение года 1650») выражены чувства подлинного поэта-гражданина, терзающегося муками родной земли и больше всего тем что «сокровища души разграблены навеки».Поэзия Грифиуса напряженна и страстна, лаконична и неистова. Она перенасыщена эмоциональными зрительными образами, символами, эмблемами. Излюбленные приемы Грифиуса — перечисление, намеренное нагромождение образов и резко контрастное их противопоставление. Контрастность, мощные антитезы — типичные и яркие приметы барочной поэтики.Грифиус — также основатель немецкой драмы, создатель трагедий барокко. Как и лирика Грифиуса, его трагедии отражают глубокий кризис, вызванный трагическими противоречиями современной ему действительности. Величие трагического героя Грифиус видит в нравственном противостоянии злу, в пассивном мужестве, духовном стоицизме. Хотя герои Грифиуса — герои долга, хотя драматург внешне часто соблюдает правила трех единств, его трагедия — не классицистическая, а типичная трагедия барокко с запутанностью интриги, внешнего действия, с резкими контрастами и антитезами, с вмешательством сверхъестественных сил. Но именно в лирике Грифиус преодолевает идею обреченности, бессмысленности человеческого существования. Смысл жизни — в высоте человеческого духа, в приобщении к вечности своими деяниями.