117.З доповіді заступника голови ради міністрів урср п. Розенка “про сільськогосподарське переселення в райони далекого сходу та читинську область з української рср на 1971-1975 роки”.

14 серпня 1970 рік “Рада Міністрів Української РСР, розглянувши пропозицію Ради Міністрів РФСР про переселення в колгоспи та радгоспи Далекосхідного економічного району та Читинську область у 1971-1975 роках з Української РСР 12,5 тис. родин, не може погодитись з нею. За низького природного приросту населення в республіці, який в повоєнний період з року в рік знижується, в майбутньому п’ятиріччі можливості по направленню робочої сили за межі Української РСР різко скоротились. Уже зараз приріст трудових ресурсів не забезпечує додаткову потребу в них народного господарства республіки. В поточному п’ятилітті середньорічний приріст потреби суспільного виробництва Українській РСР в робочій силі становив 470 тис. чол., тоді як приріст трудових ресурсів досягає лише 260 тис. чол. < ...> Вичерпано мобільні резерви трудових ресурсів і в західних областях Української РСР < ...> В цих умовах виконання завдання по переселенню на Далекий Схід і в Читинську область, встановленого постановою ЦК КПРС та РМ СРСР від 8.07.1967 р. № 638, більше ніж на половину здійснювались за рахунок високоіндустріальних областей, в т.ч. Донецької, Дніпропетровської, Харківської та Ворошиловоградської < ...> Враховуючи викладене, РМ УРСР вважає за можливе направити з республіки у 1971-1975 рр. 2500 родин, по 500 родин щорічно”.

Винниченко І.І. Українці в державах колишнього СРСР: історико-географічний нарис. - Житомир: “Льонок”, 1992. - С.25.

118 Із спогадів колишнього першого секретаря цк кп україни п.Шелеста про одне засідання політбюро цк кпрс

Секретар ЦК КПРС Суслов: “А взагалі, я повинен сказати вам, що на Україні далеко не все гаразд - уся Україна говорить українською мовою!” Я аж оторопів: “А що, вона має турецькою розмовляти, чи як?” Тут підключився Демічев, секретар ЦК КПРС: “А взагалі, там у Шелеста українською займаються!” Знову не витримаю: “Де в Шелеста? Як українською? Ніякою українською не займаються. Є і російські школи, є і українські школи на великий жаль українських шкіл менше”. Демічев: “А Шевченко в них - кумир”. І на Суслова дивиться. Тут мене прорвало: “Так, Шевченко у нас кумир. Його і в нашій країні, і за кордоном вважають великим демократом, геніальним поетом.” Демічев почав заперечувати: “Так, але ж він у нас кумир молоді. У Шевченка там квіти завжди, щорічно вінки приносить”. Я, відчуваючи, що остаточно страчено самоконтроль: “Ну так це добре. А як ти помреш, хто тебе згадає, квіти віднесе?” Суслов втручається: “І потім у вас всі вивіски українською мовою. Що таке?” “Ну, а якою мовою вони мають бути? Якою? Є українською, є і російською”. Суслов тоді використав свій найголовніший козир: “Узагалі у вас в Україні багато проявів націоналізму”. Я оторопів, тримався, але голос підвищив мабуть гаряче: “У чому, Михайле Андрійович, проявив націоналізм? Це ж звичайні сталінські ярлики”. А Демічев так незворушно: “А в тому, що багато говорять українською мовою, і тому, що Шевченка надмірно шанують”. І Суслов його підтримав... А тут ще підключився Рашидов: “У нас руський язик в бальшом почьоте, мі руський язик уважаєм, любім, ізучаєм. Мі его на первій место ставім, мі знаєм, не так, как на Україны...” Я не витримав: “Та хоча ти замовкни, ти його не знаєш: коли виступаєш, нічого зрозуміти не можна...” Леонід Ілліч вирішив змінити трохи тему, пожартувати: “Ось у нас при Скрипникові українізацію проводили. Так це скрипниківщина. При Скрипнику, ви знаєте, я працював на заводі, коли українізацію проводили - що це було, це був абсурд, сміх. Та й взагалі українська мова - це ж... суржик російської мови...” Я аж зуби зціпив, та мовчу, лише думаю: “І це керівник держави! Це людина, яка народилася, виросла і більше половини життя прожила на Україні...”

Київ. - 1989. № 10. - С. 96-97.