109. Охарактеризуйте основні напрями теоретичних досліджень в українській економічній літературі 20-х років хх ст. (ортодоксальний марксизм та немарксистський напрям).

Формування адміністративно-командної системи й надмірне посилення централізованого управління та планування економіки негативно позначилося на стані економічної думки України. Та й сталінізм поклав край різноманіттю течій у розвитку економічної науки. Монополія Й. Сталіна на розробку найважливіших економічних проблем призвела до ліквідації альтернативи офіційному напряму економічної науки, а радянські учені-економісти, зокрема й українські, перетворилися на коментаторів положень, виказаних Сталіним. У таких умовах багато досягнень економічної науки 20-х років було втрачено. Категорія ринку зникла з науки, а економічні дослідження були пройняті плановим фетишизмом. Перестала існувати концепція поєднання планових і ринкових начал навіть як предмет теоретичного аналізу. Державний план трактувався як економічний закон соціалізму.У 30-50-х роках проблеми народогосподарського планування були в центрі уваги учених-економістів України. Над ними працювали В.Введенський, В. Мишкіс, В. Валуєв, А. Петров, П. Першин. В їхніх працях порушувалися питання про можливість і необхідність планування при соціалізмі, про зв’язок народогосподарського планування із суспільною власністю на засоби вир-ва. Вони розглядали планування як специфічну межу соціалізму, як економічну закономірність, властиву тільки соціалістичній системі господарства.Українські економісти всебічно досліджували принципи, методологію, форми й методи планування. При цьому планування протиставлялося ринковим відносинам. План і ринок розглядалися як антиподи, де ринок властивий капіталізму, який розвивається стихійно, а план є закономірністю соціалізму. Проблема ж державного регулювання ринкових відносин узагалі не досліджувалась, оскільки, на думку економістів, соціалізм і ринок, планові й ринкові начала – поняття несумісні.

110. Розкрийте шляхи і засоби радянської індустріалізації та їх визначення в процесі дискусії щодо її джерел і темпів.

На середину 1920-х років припали найбільші успіхи нової економічної політики. Однак, наприкінці 20-х років відбулося згортання непу, відмова від ринку, повернення до адміністративних методів, що було зумовлене внутрішніми економічними суперечностями. Це передусім зниження темпів розвитку; фінансова криза 1922 р., криза збуту 1923 р., зростання інфляції 1925. Відмови від непу вимагала й державна політика реалізації курсу індустріалізації, прийнятого ХІV з’їздом ВКП(б) у грудні 1925 р. Було висуното завдання перетворення Радянської держави з країни, що ввозить устаткування, в країну, що його виготовляє. Під таким гаслом пройшов ХІV з’їзд партії. Було визнано, що вирішити проблему індустріалізації можна лише завдяки ретельному її плануванню і розробці п’ятирічних планів розвитку народного господарства. У грудні 1927 р. XV з’їзд ВКП(б) затвердив директиви зі складання першого п’ятирічного плану розвитку народного господарства СРСР, розрахованого на 1928/29 – 1932/33 господарські роки. Проект плану мав два варіанти – «відправний» і «оптимальний». Останній був розрахований на більш сприятливі умови і містив дещо вищі показники. В обох варіантах у збалансованій формі передбачався прискорений розвиток промисловості, розгортання колективізації с/г на добровільній основі (з охопленням до кінця п’ятирічки до 30% селянських господарств) та підвищення народного добробуту. Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. Усього за роки першої п’ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 29 % загальносоюзних капіталовкладень. На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загальнодержавне значення. Із 35 ключових промислових об’єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, Запоріжсталь, Азовсталь, Дніпробуд тощо. У січні 1933 р. На об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) Сталін зробив доповідь про підсумки першого п’ятирічного плану. Було заявлено про безумовне виконання головного завдання п’ятирічки – перетворення СРСР з країни аграрної на країну індустріальну.

Варто зазначити, що визначивши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, радянське керівництво одразу ж зіштовхнулося з проблемою коштів для розвитку індустрії. Одним з головних джерел накопичення коштів для індустріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держави: - податки з населення(для села «надподатки» - постійне зростання цін на промислові товари), -внутрішні державні позики, що розміщувались як серед міського, так і сільського населення. Проводилися й заходи, спрямовані на збільшення прибуткової частини державного бюджету й фінансування індустріалізації: -грошова емісія, податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів з легкої про-ті у важку, зерновий експорт, що давав валюту, а також продаж за кордон нафтопродуктів, лісоматеріалів, хутра, льону. Ув’язнені обслуговували своєю примусовою працею цілі галузі про-ті та будівництва. Характеризуючи відмітні риси індустріалізації, слід зазначити, що в першій п’ятирічці змінювалася галузева структура промислового вир-ва – форсований розвиток отримали галузі важкої індустрії й створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п’ятирічках тривала політика «соціалістичної» індустріалізації. Проте народне гос-во, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, відрізняла всі ці роки різко виражена диспропорційність галузевого розвитку.