3. Світовий порядок в теоріях імперіалізму (в. Леніна), залежного розвитку (а. Г. Франк, ф. Кардозо і й. Фаллето) і світової системи (і. Валерстайна).

Теорія імперіалізму, теорія залежності й теорія світової системи є дуже критичними по відношенню до глобалізації. Вони мають загальну вихідну посилку і схоже ідеологічне навантаження. Кожна з них стосується в основному економічної сфери й націлена на те, щоб розкрити механізми експлуатації і несправедливості.

Зачатки теорії імперіалізму виявляються в працях В. Леніна, що дав критичну характеристику сучасного йому капіталізму початку XX ст. Він визначає імперіалізм як останню стадію розвитку капіталізму, коли надвиробництво й падіння норми прибутку змушують його прибігати до екстрених заходів. Імперіалістична експансія, що проявляється в завоюванні, колонізації, економічному контролі над іншими країнами становить суть стратегії капіталізму, необхідної йому для порятунку від неминучого краху. Імперіалізм, за Леніним, є капіталізм на тій стадії розвитку, коли має місце панування монополій і фінансового капіталу, почався розділ всієї території землі корпораціями найбільших капіталістичних країн.

Експансія переслідує три основні економічні цілі: одержання дешевої робочої сили, придбання дешевої сировини й відкриття нових ринків збуту товарів. У результаті панування імперіалізму світ стає асиметричним: на нього екстраполюється ситуація усередині держави з його класовою боротьбою, експлуатацією меншістю більшості. У світовому масштабі це виражається в тому, що кілька капіталістичних метрополій експлуатують переважну більшість менш розвинених або слаборозвинених суспільств. Як результат – несправедливий однобічний потік ресурсів і прибутків, збільшення розриву між багатими і бідними країнами (багаті стають багатше, бідні - бідніше). Тільки всесвітня революція експлуатованих людей може розірвати це порочне коло.

У середині XX ст. схожа ідея була взята на озброєння теоретиками, що досліджували відносини між країнами першого і третього світу в постколоніальний період, коли прямому політичному правлінню ззовні прийшов кінець, але залишилася економічна залежність. «Теорія залежності» була розроблена в Латинській Америці й відобразила ситуацію в цьому регіоні, але її основні ідеї можуть бути застосовані для пояснення причин відставання від Заходу і багатьох інших країн. Її вихідна посилка полягає в тому, що причина відсталості латиноамериканських країн корениться не тільки у внутрішніх факторах; велику роль мав і зовнішній вплив.

Анрі Гюндер Франк висунув песимістичне пояснення постійного відставання Латинської Америки. На його думку, цьому сприяє, по-перше, та обставина, що між капіталістичними метрополіями (зокрема, США та їх ТНК) і залежними «сателітами» установилися нерівноправні взаємини. У виробництві затрачаються місцеві ресурси, а більша частина прибавочного продукту привласнюється іноземним капіталом, тобто цей продукт із країн-сателітів надходить до метрополії.

По-друге, еліта залежної країни (великі підприємці, менеджери, висококласні фахівці, політики) вивозить свої гроші й шукає можливості їхнього вкладення за межами власної держави. Інакше кажучи місцева еліта переходить на службу іноземному капіталу й неухильно виконує всієї його вимоги. Навіть якщо представники місцевої еліти не їдуть із країни, то у своїх надіях і перевагах вони однаково вже далеко від неї. Це слухняні стражі залежного статусу своєї батьківщини.

У результаті виникає «ланцюг залежності». Місцева еліта, вбудована в механізм зовнішньої експлуатації отримує деяку частку прибутку і не бажає домагатися економічного суверенітету. Єдина соціальна сила, потенційно здатна розірвати цей «ланцюг залежності», – нижчі класи, які не беруть участь у прибутках і несуть тягар експлуатації. Однак, у порівнянні з об'єднаною міццю метрополій і їхніх відданих слуг, можливості цього класу вкрай невеликі. Шансів на те, щоб змінити ситуацію, у них практично не має, за винятком народних повстань «знизу».

Трохи більше оптимістичну картину малюють у теорії «залежного розвитку» Ф. Кардозо і Е. Фалетто. Головна проблема, вважають вони, полягає у відсутності власних самостійних технологій і розвиненого виробництва основних товарів.

Іноземні інвестиції забезпечують появу високотехнологічних, сучасних підприємств, на яких навчається кваліфікований робітничий клас, формується й накопичує досвід місцева еліта менеджерів, мотивація, що спонукує до підприємництва, економічного успіху, поступово формується середній клас, починається нагромадження місцевого капіталу. На певній стадії ці кількісні зміни можуть привести до якісного стрибку, економічному «прориву» і тим самим зменшити залежність. «Нові індустріальні країни» (наприклад, Бразилія або Мексика), так звані азіатські тигри (Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Гонконг), країни колишнього комуністичного блоку демонструють розвиток подій саме по такому сценарію.

Найбільше поширення серед теорій світової економічної залежності одержала теорія «світової системи» І. Валерстайна. Світова система являє собою капіталістичне світове господарство, і це означає, що нею управляє прагнення до безмежного нагромадження капіталу.

Глобалізація, на думку Валерстайна, спричиняється позитивні зміни в одних державах і негативні наслідки для інших. Світова система підрозділяється на ядро, напівпериферію й периферію. Домінуюче положення у світової економіки займають держави ядра (багаті держави), які експлуатують країни світової системи. Це високорозвинені держави Західної Європи, США, Канада, Японія й Австралія. Периферія (бідні держави) – забезпечує сировинними матеріалами держави ядра й експлуатуються ними. До держав периферії відносяться найбільш бідні, слабкі й відсталі держави, розташовані головним чином в Африці на південь від Сахари, Азії й Латинської Америки.

Напівпериферія (держави із середнім доходом) займає проміжне положення. Найбільш провідними серед них є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг.

Теорія виходить із того, що ТНК зацікавлені в експлуатації світових ресурсів і дешевої робочої сили за межами ядра. Без цієї держави ядра не змогли б зберегти досягнутий комфортабельний рівень життя.

Однак, І. Валлерстайн вказує на тенденції, які свідчать про кризу, що наближається, світової капіталістичної системи. Перша тенденція – руйнування сільського укладу життя. Протягом п'ятисот років капіталісти залучали людей з сільської місцевості на роботу, які, не маючи політичного впливу, погоджувалися працювати за більш низьку з/п. Його руйнування підриває здатність капіталістів зберігати колишні масштаби прибутків. Друга тенденція – екологічна криза. Величина прибутку завжди визначалася тим, що капіталісти не відшкодовували повних витрат виробництва. Наприклад, скидання заводом хімічних відходів у річку й економія витрат на її очищення. Але зараз екологи все частіше відзначають скорочення територій, які ще можна забруднити, дерев, які можна зрубати і т.д. Світ знаходиться перед вибором між екологічною катастрофою або збільшенням витрат на охорону навколишнього середовища, що загрожує можливостям нагромадження капіталу. Третьою небезпечною тенденцією для капіталістів є демократизація світу. Для збереження стабільності у своїх державах ще в XIX ст. капіталісти збільшили витрати на соціальні потреби: дітей і людей похилого віку, освіту і медичне обслуговування. Сьогодні ж аналогічних благ очікують робітники в різних регіонах, а рівень їхніх вимог значно підвищився. Природно, що витрати на соціальні потреби припускають зменшення нагромадження капіталів.

Тому вже незабаром світ опиниться перед альтернативою власного шляху розвитку. У противному випадку його очікує хаос і руйнування.

У культурній сфері передбачається два основних можливих сценарію. Перший – сценарій «глобальної гомогенізації», у якому передбачається повне домінування західної культури. Увесь інший світ стає зліпком західного способу життя, західних моделей споживання, цінностей і норм, ідей і вірувань. Ті ж самі товари в магазинах, ті ж самі постановки в театрах, фільми в кіно, бестселери в книгарнях і новині в газетах, мильні опери і хіти на дисках. Будь-яка місцева специфіка зникне під уніфікуючим тиском Заходу.

Другий сценарій – «гібридизація культури». Це припускає не просто сліпе сприйняття, а рівний діалог й обмін, коли проникаюча культура метрополії збагачується деякими цінностями периферії. Представники периферійної культури відбирають імпортовану продукцію у відповідності зі своїми культурними смаками й потребами. Місцеві культурні цінності можуть розширюватися й збагачуватися на цій новій основі. У підсумку утвориться «гібридизація культури».

Не виключається й досягнення планетарного консенсусу в питаннях, що стосуються цінностей та ідей. Можлива й уніфікація національних держав під егідою наднаціонального (світового) уряду.

Даний тип світового порядку перебуває в центрі політичних дебатів.