Лекція 1-2

Тема. Теоретичні засади методики навчання української мови як другої, близькоспорідненої

План

1. Лінгвістичні основи методики

2. Психологічні та психолінгвістичні основи методики

3. Принципи навчання української мови як другої, близькоспорідненої

Література

1. Горбунова Т.Ю. Розвиток методики української мови в початкових класах шкіл з російською мовою навчання/ Педагогіка і методика початкової освіти. Вип.. 4 – К. 1967.

2. Коваль Г.П. Методика викладання російської мови в школах з українською мовою навчання: Навчальний посібник для студентів. — К.:Вища школа, 1989 (рос. мовою).

3. Коваль Г. П., Деркач Н. І. Пасічник Я. А. Захарчук 3. О. та інші. Дидактичні структури уроків, їх зміст та методичне забезпечення в початкових класах. Сучасні вимоги до уроків. — Рівне, 1997.

4. Савченко О. Я. Сучасний урок у початкових класах: Посібник для вчителя. — К.: Магістр — 5, 1997

5. Хорошковська О.Н. Лінгводидактична система початкового навчання української мови у школах з російською мовою викладання. – К., 1999.

6. Хорошковська О.Н., Кутенко Л.О. Уроки усного українського мовлення в 1 кл. чотиріч. почат. шк.. з рос. мовою навч.: Посіб. для вчителя. – К.: «Початкова школа», 2002. – 128 с.

7. Хорошковська О.Н.Методика навчання української мови у початкових класах шкіл з російською мовою викладання. – К.: Промінь, 2006.- 256 с

1. Лінгвістичні основи методики

Теоретичні питання лінгводидактики ми розглядаємо як сукупність питань, що співвідносяться насамперед з цілями навчання, його принципами, змістом і методами та організацією навчального процесу на уроках української мови у початкових класах шкіл зазначеного типу.

Розв'язання теоретичних питань навчання української мови як другої передбачає вихід у практику, під якою розу­міється реалізація теорії в процесі побудови методичної системи, пов'язаної з організацією навчального процесу, яка дозволяє домогтися оптимальних результатів навчання.

Методологічною основою лінгводидактики, як і кожної науки є філософія, її закони й закономірності, зокрема, закон про пізнання навколишньої дійсності.

Сучасна філософська наука розглядає пізнання на теоре­тичному і досвідному рівнях, які функціонують у взаємодії.

Досвідне пізнання зумовлене практикою і зберігає з нею найтісніші зв'язки. Методика, аналізуючи практику навчання, вивчає її надбання, теоретично обґрунтовує їх, бере на озброєння і рекомендує до використання.

Виходячи з філософської теорії пізнання як творчого процесу відображення реальної дійсності, методика, аналізуючи процес навчання української мови як другої, застосовуючи досягнення в галузі суміжних наук, безпосередньо пов'язаних з процесом засвоєння других мов, проектує можливості ефективніших методів і прийомів навчання, які б уже на початковому етапі забезпечували високий рівень комунікативних умінь на основі елементарних знань про мову.

Виходячи з філософської теорії пізнання, ми розгля­даємо процес навчання української мови як діалектичний процес пізнання явищ реальної дійсності, пов'язаних з самою мовою і її закономірностями та через мову — пізнання культури й історії українського народу.

Ґрунтуючись на таких положеннях філософії, як категорії загального і часткового, причини і наслідку, лінгводидактика рекомендує кожну мовну одиницю вивчати не окремо, а у взаємозв'язку з іншими. Так, норми вимови існують не самі по собі, а зумовлені фонетичною системою української мови. Правила правопису також тісно пов'язані з фонетикою і є відображенням фонетичних законів.

Методичні прийоми і методи навчання мови і мовлення також мають бути у тісному взаємозв'язку, що й становить певну лінгводидактичну систему. Тільки розуміння взаємообумовленості, взаємозалежності між закономірностями української мови, особливостями її засвоєння як другої та методичними прийомами і засобами забезпечить свідомий підхід учителя до вибору останніх, а отже, й ефективність навчального процесу.

Разом з тим лінгводидактика як наука будується на досягненнях лінгвістики і загальної теорії навчання — дидактики. Оскільки вона має безпосереднє відношення до процесу навчання мови і мовлення, сприяє вихованню дитини в цьому процесі, то повинна враховувати досягнення і таких наук, як психолінгвістика, психологія, педагогіка.

Методика навчання української мови, розробляючи методи та прийоми, бере до уваги насамперед закономірності самої мови. Виходячи з них та враховуючи лінгвістичні особливості мовних фактів, методика пропонує адекватні їм методи і прийоми навчання.

Досягнення української мовознавчої науки завжди мали реальний вияв у змісті та методах навчання мови. Так, розмежування у лінгвістиці двох рівнів— мовного і мовленнєвого -— поставило завдання перед методикою навчання зокрема у початкових класах, визначити правильне відношення між мовними знаннями і мовленнєвими уміннями, що формуються на основі теоретичних знань. Важливе значення для методики навчання мови має врахування положення про два види мовлення — усне й писемне, про усне мовлення як першооснову писемного.

Визначення в мовознавчій науці поняття про текст як зв'язне висловлювання, що має ідейно-смислову заверше­ність і композиційну структуру, дозволило використати міні­мальний текст як одиницю навчання уже в початковій школі.

У процесі навчання української мови як другої текст разом з тим є зразком для наслідування при формувань умінь монологічного мовлення.

Поняття про текст, його структуру, тему й основну дум­ку, типи текстів — знання, що одержують учні початкова класів, — забезпечують принципово новий підхід до пробле­ми розвитку зв'язного мовлення молодших школярів.

Функціональний підхід до мови дозволив уже в почат­кових класах розглядати мовні одиниці (фонетичні, лексичні граматичні) у їх взаємозв'язку на основі функціонування у мовленні. Це особливо важливо для методики навчання української мови як другої.

Важливі зміни спостерігаються і в методиці орфографії.

Визнання того, що українська орфографія є переважне фонетичною (а не морфологічною, як це трактувалося рані­ше), дало можливість по-новому підійти до вивчення деяких орфографічних правил, поклавши в основу спостереження над вимовою. Аналіз лінгвістичної природи таких написань, як буквосполучення ьо та йо, засвідчив їх фонетичну приро­ду і зумовив вивчення не за формальним поділом слова на склади, який тривалий час побутував у методиках, а на осно­ві звукового аналізу слова. Це ж стосується і формулювання правила про вживання апострофа, яке орієнтувало учнів на "роздільну" вимову, хоч насправді цей знак вживається на по­значення звука [й] після твердих приголосних перед [а], [у], [є] [і], які позначаються буквами я, ю, є, і (п'ять, б'ю, в'є, з’їзд).

Це мало значення не тільки для вивчення української мови як рідної, але й для методики української мови, що вивчається у школах з російською мовою викладання.

Методика навчання української мови як другої, крім врахування особливостей самої мови, має брати до уваги ще й результати порівняльного аналізу двох мовних систем — рідної (у даному разі російської) й української.

По-перше, результати порівняльного аналізу дають можливість визначити зміст навчального матеріалу з української мови, відповідно репрезентувати його в програмах і підручниках.

По-друге, вони мають вирішальне значення при розробці та виборі методів і прийомів навчання, а також організації навчального процесу.

Так, під час вивчення теми "Ненаголошені голосні" — однієї з найскладніших у початкових класах — береться до уваги, що правило позначення ненаголошених у російській мові має ширше застосування, ніж в українській (перевіряється написання букв о, а, є, и). Оскільки позначення букв о, ганській мові відповідає фонетичному принципу, а не морфологічному, як у російській, то важливе значення тут матиме не застосування правила перевірки, а сформованість літературної вимови. Отже, написання букв о, а має відбуватися з опорою на вимову, а значить у програмі й підручнику повинно бути передбачено її формування,

Правила про буквене позначення ненаголошених є, и в російській і українській мовах збігаються за змістом. Отже, спосіб дії за правилом, сформований на уроках російської може бути перенесений і застосований на українському мовному матеріалі. Враховуючи це, методика має запропонувати відповідні прийоми такої роботи.

На підставі порівняльного аналізу лексики російської й української мов, проведеного попередніми дослідниками (С.М. Канюка, Л. О. Кутенко), можна зробити висновок, що лексичний склад обох мов має багато спільного. Це значно полегшує навчальний процес, з перших уроків забезпечує розуміння, хоч і неповне, української мови, Порівняльний аналіз двох мовних систем, проведений мовознавцями1, так і методистами2, дозволяє зробити висновок, що більшість навчального матеріалу повністю збігається в обох мовах.

Розбіжності спостерігаються у загальній кількості приголосних звуків, наявності в українській мові звуків, не властивих російській мові, вимові деяких звуків та класифі­кації приголосних за твердістю-м'якістю і, в окремих випад­ках, глухістю-дзвінкістю.

Повністю збігаються в обох мовах лексичні поняття: синоніми й антоніми, багатозначність, переносне значення слів.

В обох мовах слова мають однакову морфологічну структуру: основу і закінчення, корінь, префікс, суфікс, хоч у цих структурних елементах наявні й розбіжності.

Повністю збігаються в обох мовах граматичні поняття про частини мови та категорії роду, числа, особи, часу, за певних розбіжностей, наприклад, у приналежності деяких іменників до роду (боль - біль, степь - степ) та числа (листья - листя, дверь - двері).

За спільної граматичної основи наявні розбіжності у ряді відмінкових закінчень іменників та прикметників й особових дієслів.

Спільними для обох мов є синтаксичні поняття: речення, головні члени, однорідні члени речення, та синтаксична будова речень.

Певні розбіжності при цьому наявні у способах керу­вання в деяких словосполученнях: благодарить (кого?) отца, мать — дякувати (кому?) татові, мамі; ходить (по чем?) по улицам — ходити (чим?) вулицями і т. п.

Термінологічна лексика у більшості випадків збігається.

Аналіз орфографічних правил російської й української мов у межах початкової школи дозволив зробити висновок, що більшість з них збігається частково за своїм змістом (72,6%), незначну кількість становлять правила, зміст яких збігається повністю (правило вживання великої букви, написання префіксів і прийменників, частки не з дієсловами) або є специфічними (чергування голосних [о], [є] З [І], приголосних [г], [к]. [х] із [з'], [ц'], [с]).

Зважаючи на дані, одержані в результаті порівняльного аналізу двох мовних систем— російської та української —надзвичайно актуальною в методиці навчання української мови у школах з російською мовою викладання постає проблема врахування спільного та відмінностей на всіх мовних рівнях.

Беручи до уваги той факт, що в обох мовах, які вивчаються паралельно, більшість матеріалу повністю збігається за своїм змістом, можна стверджувати, що знання з російської мови в багатьох випадках є базовими і повинні бути перенесеними в українську мову і застосованими в нових умовах.

Методика має запропонувати ефективні прийоми такого використання. Крім того, навчаючи української мови у школах зазначеного типу, треба особливу увагу звертати на факти, які не збігаються в обох мовах повністю (є протилежними)| чи частково. Адже засвоєння такого матеріалу супроводжується значними труднощами. Методика і в цьому разі має запропонувати такі методи і прийоми навчання, які сприятимуть усвідомленню суті розбіжностей і будуть спрямовані на корекцію знань.