39. Манiфест українського правозахисного руху (1977 р.). (подано мовою оригіналу) Передмова

Сьогоднi минає рiк з дня створення Української Правозахисної Групи. У цей короткий час вмiстилося багато подiй – грiзних i радiсних, приємних i трагiчних. Були невдачi, були сумнiви, була зневiра, були втрати iлюзiй i жорстокий бiль розлуки з друзями, з побратимами. Засуджено до великих термiнiв ув’язнення голову Групи поета Миколу Руденкаi члена Групи учителяОлексiя Тихого. Перебувають пiд слiдством ще два члени Групи – iнженерМирослав Мариновичта iсторикМикола Матусевич, репресовано мистецтвознавця Василя Барладяну та поета й художника Йосипа Терелю за контакти з Групою: першого засуджено до трьох рокiв таборiв, другого запроторено до сумнозвiсної Днiпропетровської спецпсихолiкарнi. Сотнi й сотнi людей, знайомих з членами Групи, були неодноразово викликанi в органи безпеки, пiдданi тисковi, погрозам, провокацiям, багатьох видворено з Києва, звiльнено з роботи тощо.

Досвiд показав, що органи безпеки та iншi репресивнi органiзацiї нiчого не навчились, нiчого не збагнули. Фальшива честь мундира затьмарила яснi i вiдкритi факти: Українська Правозахисна Група (Гельсiнкi) – це добровiльна асоцiяцiя однодумцiв, яка, у вiдповiдностi з конституцiйними основами, Гельсiнкськими Угодами, Загальною Деклярацiєю Прав Людини та iншими мiжнародними правовими актами, спрямовує свої зусилля до змiцнення права, а, таким чином, до посилення авторитету рiдної країни у свiтi. Жоден з учасникiв нашого руху не вчинив злочину перед народом, перед законом. Це стверджується й тим, що М. Руденка та О. Тихого досi тримають (другий мiсяць пiсля Верховного Суду УРСР) у донецькiй темницi, всiляко домагаючись вiд них каяття, вiдмежування вiд дiяльности Групи, обiцяючи за це звiльнення. Та факти одночасно стверджують, що йдеться не про злочин засуджених, а про страх бюрократичних спотворювачiв права перед наростанням у широких верствах народу волелюбности й безстрашности. Щоб зупинити цей процес, що почався пiсля смерти Й.Сталiна, необхiдно зганьбити лiдерiв духовного розкрiпачення. А зганьблений лiдер – вже не лiдер! Людина, яка вчора дала взiрець смiливости, а нинi зрадила власнi iдеали, – така людина породжує в душах сучасникiв зневiру, сум’яття i деградацiю.

Отож треба суворо засудити методи „викручування рук”, з допомогою яких запопадливi спiвробiтники держбезпеки намагаються умножити легiон вiдступникiв, а, таким чином, принизити духа народу, який їх породив...

Що ж далi? Чого ми досягли? Нiкого не звiльнили, але втратили багато друзiв. Те ж саме очiкує iнших волелюбних людей. Логiка тверезого розуму веде до вiдмови вiд безперспективної, безрезультатної боротьби. „Лобом стiну не проб’єш!” – таку девiзу ми чули не раз.

Проте цей критерiй – досягнення якихось „видимих” результатiв – нiколи ми не ставили в основу своєї дiяльности. Ми одразу обрали критерiй духовний. Не „що я з цього буду мати” – а „як я вестиму себе в грiзнiй iсторичнiй ситуацiї, коли у вихорi Глобальних подiй визначаються долi iндивiдiв та народiв”. Вiддати душу за друзiв своїх – ось шлях, який ми обрали безповоротно!...

...Ось такий критерiй обирає наша Група, закликаючи всiх однодумцiв пiдтримати нас у боротьбi за право: взаєморозумiння, братерство мiж людьми i народами, терпiння у поєднаннi рiзних точок зору, у знаходженнi спiльної основи для величних дiй всеоб'єднання життя на землi. З такими думками, з такими почуттями ми й приступаємо до викладу свого Манiфесту – свiтоглядного документу Групи.

 1. Наше кредо

Ми – українцi – пройшли тяжкi iсторичнi шляхи в минулому. Джерела прихованi туманом вiкiв або волею ворожих сил, – проте, нашi культурно-духовнi набутки, наша наука, фiлософiя, нашi прагнення, наша волелюбнiсть та працелюбнiсть, нашi творчi дерзання, наша одвiчна воля до суверенности стверджують, що ми – достойнi брати в єдинiй сiм’ї народiв i племен свiту.

Висловлюючи своє кредо, нiкого не принижуємо, нi перед ким не возвеличуємось, а вiдкриваємо щирi обiйми всiм нацiям землi.

Така щирiсть має право на вiдстоювання своєї унiкальности i непiдлеглости. Народ Сковороди, Шевченка, Українки повинен розiрвати кiльце iсторичного iгнорування i вийти до вселенських обрiїв дiяння, мислення й творчости. Як Громадська Група Сприяння виконанню Гельсiнкських Угод та iнших мiжнародних правових документiв, ми стверджуємо своє кредо на узгодженiй всiма державами основi: мир i безнека в Европi. А вiдтак – у цiлому свiтi!

Проте це – лише основа! А що буде на нiй збудоване? I для кого? На мiцнiй основi можна збудувати i оселю для радости i величезну в’язницю.

Український народ каже: „Мiцна в’язниця – та чорт їй рад!”.

Отже мир i безпека для радости, для щастя, для єдности народiв землi, для суверенности кожного iндивiда й кожного народу, для всебiчного творчого самовияву. Так ми приходимо до висновку, що в основi кожної мiжнародної правової дiї стоїть людина, її право, i всi теперiшнi i грядущi герцi будуть точитися довкола цього поняття.

Кому адресуємо ми нашi документи, нашi листи i послання? На кого сподiваємось? Чого жадаємо досягти своєю архiутопiчною дiяльнiстю?

Органи безпеки обвинувачують нас у зв’язку з iноземними розвiдками, дiячами, посольствами. Не варто заперечувати цi iнсинуацiї: нашi обвинувачi самi добре знають, що це не так! Ми лише дорослi дiти, якi все ще вiрять у законнiсть, у право, у людянiсть тощо. Ми все ще сподіваємось, що техногенна, iндустрiяльна ера не повнiстю перемолола душi людей i серед грому нерозумiння й байдужости де-не-де можна почути голос любови й мужности.

Нашi листи адресованi кожному, хто в океанськiй течiї жорстокого життя помiтить пляшку з клаптиком паперу, де написано заклик про допомогу. Проте, йдеться не про допомогу конкретно нам, учасникам правозахисту, а нашому народовi зокрема, i всiм народам плянети взагалi, – бо нехтування i руйнування права, як основи стосункiв мiж мислячими iстотами, дiйшла до апогею.

Тi чи iншi бюрократи в нашiй країнi дивуються: яке порушення права? Де воно? Звiдки цi вiдщепенцi, цi агенти iмперiялiзму, цi буржуазнi переродженцi взяли свої твердження про правопорушення? Прийнята, стверджена нова конституцiя, там все гарантовано, там все обiцяно. Там навiть є слова про неприпустимiсть переслiдування за критику!

Суть же в тiм, що маштаби правопорушень так зросли, що це стало звичним, це стало своєрiдним законом. Тепер, навпаки, дивуються i турбуються, коли десь, хтось дотримуєтся закону. Це вважається дивацтвом або злочином.

Саме так: вимога змiнити ситуацiю у вiдповiдностi з правом, здається, безумною або злочинною. Яскравою iлюстрацiєю до цього твердження є суди над тими людьми, котрi, повiривши в конституцiйнi Гарантiї, пiднiмали питання про iдею виходу України з Союзу РСР. Лише за висловлення iдеї „виходу”, який Гарантується законом, людей засуджували до розстрiлу.

Де причина такого вражаючого парадоксу? Чому гарантiї права не здiйснюються?

Суть у тiм, що ще в часи панування клiки Сталiна-Берiї право було бюрократизовано i вiдчужено вiд людини, вiд народу. Це вiдчуження не подолано досi.

Ми стверджуємо природнiсть права людини. Право неможливо абстрагувати вiд людини, вiдчуживши його у формi конституцiйних прерогатив. Право належить людинi, а не державi, котра лише повинна захищати своїх громадян вiд узурпацiї того права.

Ось чому бюрократи, котрi милостиво „Гарантують” тi чи iншi права для своїх пiдлеглих, є узурпаторами найголовнiшої сили буття: еволюцiйного духу саморозкриття.

Цiлi народи потрапили в пастку псевдозакону, псевдоправа. Вони дiють вже не в згодi з велiнням власного єства, власної душi, а з волi указующого перста того чи iншого узурпатора. Так омертвляється дух народу, i суспiльство перетворюється в гiгантську бiологiчну кiбермашину...

 2. Українська ситуацiя

Острах бере людей, коли вони торкаються питання про українську ситуацiю. Ярлик „українського нацiоналiста” забезпечено, а з ним – вiдповiдна реакцiя вiдповiдних органiв.

Проте, рано чи пiзно слiд буде говорити про нацiональнi права тiєї чи iншої республiки Союзу. Краще, коли це буде ранiше, коли вузловi проблеми можна розв’язати з допомогою права, а не у вихорi iсторичного катаклiзму.

...

Ми втратили живий дух минулого всього за пiвсотнi рокiв. Це – неймовiрна трагедiя i ганьба!

Кому потрiбнi цi втрати? Хто має зиск i радiсть вiд того, що на вселенському древi буття вiдсохне i вiдiмре пишна вiтка прадавньої української культури?

Все вищесказане – не вигадка, не наклеп, не перебiльшення. Йдеться не про радянську владу, до якої одразу причiплюють свої обвинувачення бюрократичнi сторожi. Йдеться про вражаючий iсторичний феномен деградацiї цiлого народу пiд пресом бюрократичних узурпаторiв: масове вiдречення вiд рiдної мови, посилання дiтей до росiйських шкiл, зневага до рiдної культури i лiтератури, а вiдтак – цинiзм i збайдужiння до духовних проблем, масовий алькоголiзм, культ речей i споживацької iдеологiї, пiдкупнiсть, сексуальне розтлiння юного поколiння.

Ми одразу ж вкажемо з повною дружнiстю, що росiйська мова й культура до цього не має прямого вiдношення. Росiйський народ знаходиться в такому ж катастрофiчному станi, i нема йому радости вiд того, що мiльйони українськiх чи башкирських перевертнiв ввiллються до його мовної чи культурної стихiї: вони лише засмiтять росiйську народну криницю, i рано чи пiзно доведеться народовi Толстого i Пушкiна чистити своє джерело вiд чужорiдних покидькiв!

Хто ж винен у тяжких духовних злочинах супроти нашого народу та iнших народiв-братiв? Де той важiль, який змiг би повернути млин iсторiї назустрiч вiтровi оновлення i пiднесення?

Винуватець один: бюрократична структура суспiльства, створена ще Сталiном, iнерцiя котрої ще досi не подолана. Це – своєрiдна пiдпiльна кiбернетична машина, бюрократичний супермозок, суспiльний ком’пютер, який узурпував привiлеї i права народовладдя i прикрився iдеями цього народовладдя.

 ...