книги РЭ архив. Часть 4 / книги РЭ часть 1 / 718239_364D2_olshanska_o_b_fashevskiy_m_i_bilokon_i_v_ta_in_regionalna_ek

собою, утворюючи просторові, часові, просторово-часові взаємозалежності. Так формуються вертикальні і горизонтальні взаємозв'язки: одні — через дію компонентів простору, інші — через відносне положення одних та інших на території. Поєднання цих зв'язків призводить до виникнення складніших просторових структур і систем. Тому економічний простір відносно стійкого просторового розвитку продуктивних сил — це сукупність економічних відносин або їх формальних аналогів — регіональних соціально-економічних систем. Економічний простір відіграє роль цілісної системи взаємодоповнюючих суб'єктів господарювання на відповідній території, між якими існує стійкий розподіл праці.

Формування регіональних соціально-економічних систем відбувається за такими основними принципами: територіальність, комплексність, цілісність, глобальність.

Територіальність — це головна властивість економічного простору, що передбачає врахування всієї сукупності факторів регіонального розвитку, загальних закономірностей розміщення продуктивних сил, принципів регіональної політики на перспективу з метою раціоналізації територіальних пропорцій. Вона вивчає просторову диференціацію об'єктів дослідження. Територію слід розглядати як основу об'єднання людського суспільства та економіки. Вона є базою, де проходить життя людини, є ресурсом природи і суспільства. Тобто територія становить середовище життя людини із специфічними соціально-економічними, ма- теріально-технічними умовами. Тому територіальний аспект просторового розвитку є визначальним при вивченні розміщення продуктивних сил економічного простору.

Принцип комплексності розуміють як забезпечення пропорційного і збалансованого функціонування території. Поняття «комплексність» означає поєднання всіх елементів, явищ, що складають одне ціле. Комплексність просторового розвитку продуктивних сил — це поєднання структурних елементів та пропорційно взаємозв'язаний розвиток усіх підсистем, внутрішнє узгодження економічних, екологічних, соціальних процесів і явищ; розвиток регіонів як територіальних суспільних систем; ефективність використання соціально-економічного й природно-ресурс- ного потенціалу. На регіональному рівні вона виражається через різні елементи господарства регіону, їх раціональне використання (насамперед, природних ресурсів), через подальше вдосконалення інфраструктури, трудових ресурсів, науково-технічного та

41

освітнього потенціалу як складових єдиного економічного простору країни.

Принцип регіональної цілісності пов'язаний з єдністю природних, соціальних та економічних процесів і явищ, що проявляється на території економічного простору. За принципом регіональноцілісного підходу регіон розглядається як цілісна система і як складова економічного простору.

В сучасних умовах триєдиний підхід у дослідженні економічного простору доповнюється новою якістю — глобальністю, тобто необхідністю співвідношення локальних, регіональних та національних проблем з їх світовим (глобальним) фоном.

42

Тв м л «І

ЕК О Н О М І Ч Н Е Р А Й О Н У В А Н Н Я У К Р А Ї Н И ТА Ф О Р М У В А Н Н Я Р Е Г І О Н А Л Ь Н И Х Г О С П О Д А Р С Ь К И Х С И С Т Е М

3.1.Територіальний поділ праці, його суть та зв'язок з формуванням економічних районів.

3.2.Економічний район та економічне районування, їхня суть та основні ознаки.

3.3.Критерії, принципи та чинники економічного районування та районоформування.

3.4.Типи економічних районів та їхні цільові функції.

3.5. РОЛЬ районоформування в територіальній організації регіональних господарських систем.

3.6.Сучасні мережі економічних районів та їхній склад.

1.Територіальний поділ праці, його суть та зв'язок з формуванням економічних районів

Господарський комплекс країни розглядається як єдиний економічний простір, а господарства окремих її територій (областей, автономних республік, штатів, земель тощо) — як складові частини цього економічного простору (єдиного господарського комплексу). Кожна з таких частин території країни відрізняється одна від одної не тільки природними умовами і ресурсами, але й соціально-економічними особливостями розвитку, насамперед, відповідною спеціалізацією господарства. Так, одні райони можуть бути давно заселеними й освоєними, а інші — лише починають формувати свою економіку; в одних районах економіка сформована на власній сировинній базі, а в інших — на довізній сировині.

Отже, у процесі господарської діяльності складається відповідна спеціалізація окремих територій країни. Кожна така територія спеціалізується на виробництві певних видів продукції, виробля-

43

ючи їх значно більше, ніж потрібно для неї. Тому ці території мають можливість обмінюватися між собою продукцією галузей спеціалізації. Таким чином, між окремими спеціалізованими територіями країни або окремими країнами відбувається обмін результатами їх праці. Такий поділ праці між окремими територіями країни чи країнами називається територіальним, або географічним поділом праці.

Суспільний поділ праці почався ще за часів первісного суспільного ладу і виражався в поділі праці між чоловіками та жінками, дітьми і дорослими, між вівчарськими й землеробськими племенами, проявлявся у відокремленні ремесла від землеробства. Подальший розвиток виробництва, науково-технічний прогрес привели до виникнення нових спеціалізованих галузей і виробництв. Оскільки ці спеціалізовані галузі і виробництва розміщуються на окремих територіях відповідно до умов, необхідних для їх розвитку, то суспільний поділ праці тісно пов'я- заний з територіальним поділом праці, який закріплює окремі спеціалізовані галузі та виробництва за певними територіями. Територіальний поділ праці є результатом просторового прояву загального економічного закону — суспільного поділу праці і є визначальним у просторовій організації господарства. Він проявляється у господарській спеціалізації окремих частин території країни, територіальній локалізації певних видів виробничої діяльності та виробництва продукції і послуг згідно з їх конкурентними перевагами. Спеціалізація території на виробництві певних видів продукції та послуг (у конкретних галузях і виробництвах) спричиняє формування спеціалізованих економічних районів. При цьому спеціалізація території складається поступово, в процесі розвитку виробництва. Тобто цей процес має історичний характер. Спеціалізація території в процесі розвитку науково-технічного прогресу може змінюватися, розширюватися та поглиблюватися.

Спеціалізація території на виробництві тих чи інших видів продукції або послуг визначається лише за умови:

а) коли продукції на даній території виробляється значно більше, ніж це потрібно для задоволення власних потреб і значна частина її вивозиться в інші регіони або країни;

б) якщо виробництво цієї продукції на даній території обходиться значно дешевше, ніж в інших регіонах та країнах;

в) коли виробництво цієї продукції на даній території повністю і на значний період часу забезпечено необхідними ресурсами.

44

Таким чином, територіальний поділ праці зумовлює спеціалізацію території на виробництві певних видів продукції та послуг. Він становить основу формування економічних районів і є найбільш інтегральним чинником їх утворення. Територіальний поділ праці — це об'єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів і обміну продукцією та послугами з іншими районами й країнами.

^3.2. Економічний район та економічне районування, їхня суть та основні ознаки

Важливим шляхом забезпечення раціональної територіальної організації господарства в країнах з різноманітними природними, соціальними та економічними умовами є науково обґрунтоване формування територіальних господарських комплексів і, в першу чергу, економічних районів різних типів. Особливе значення економічні райони мають для довгострокового прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил та комплексного соціально-економічного розвитку окремих територій (регіонів).

Економічне районування — це науково обґрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формуються в процесі розвитку продуктивних сил на основі суспільного і територіального поділу праці. Економічне районування спрямовано на поліпшення територіальної організації виробництва та управління господарською діяльністю. Воно дає змогу поєднати загальнодержавні та регіональні інтереси у всебічному і комплексному використанні природних та економічних ресурсів території, її комплексному соціально-економічному розвитку, у формуванні раціональної територіально-галузевої структури господарського комплексу країни.

Економічне районування є науковим методом поділу країни на спеціалізовані територіально-господарські частини, що склалися в результаті суспільного і територіального поділу праці за певний історичний період. Економічний район виступає однією з форм територіальної організації господарства. Виділяючи економічні райони, ми одержуємо територіальну структуру господарства у вигляді мережі економічних районів, яка

45

відображає особливості та закономірності господарювання в просторі й часі, тобто результати історичного розвитку господарства країни.

На відміну від зазначеної вище суті економічного районування як поділу країни на райони за подібністю процесів, що історично сформувалися, особливо важливим є поділ країни на райони, що формуватимуться в процесі розвитку продуктивних сил на основі внутрішньонаціонального і глобального поділу праці. Тобто завдяки економічному районуванню можна прогнозувати майбутній розвиток продуктивних сил.

Районоформування національного господарського комплексу, яке відбувається з урахуванням закономірностей, принципів і факторів розміщення продуктивних сил та управління їх розвитком у майбутньому, є новим підходом до територіальної організації господарства, яка розвивається за рахунок прогнозованого територіального поділу праці. Такий підхід дає можливість визначити певні економічні та соціальні цілі розвитку територій, обгрунтувати засоби й механізми їх досягнення, тобто здійснювати районоформування згідно з поставленою метою. Цей підхід характеризується конструктивною спрямованістю районоформування на вирішення сучасних і прогнозованих проблем у районах України.

Таке економічне районування є науковим методом майбутніх процесів територіальної організації господарства, оскільки воно базується на закономірностях розміщення і територіальній організації продуктивних сил, практичному використанні наукових принципів розміщення виробництва, врахуванні, впливу нових факторів. Воно дає можливість досягти поставленої мети шляхом розробки та реалізації державної регіональної економічної політики, законодавчих механізмів розміщення нових об'єктів, удосконалення територіальної організації виробництва і розселення населення.

В науковій літературі економічне районування поділяється на галузеве та інтегральне, а останнє — на макро-, мезо- й мікрорайонування. Методологія економічного районування охоплює, насамперед, визначення ключових понять. Це стосується, в першу чергу, сутності регіону, економічного району, районування і районоформування.

Вчення про економічний район та його сутність має давню історію. Спробу визначення економічного району в середині XIX ст. здійснив М. П. Огарьов. За його визначенням, економічний район — це частина країни, що відрізняється від інших

46

поєднанням таких головних галузей господарства, які визначають її подальший розвиток, спільну діяльність та участь у територіальному поділі праці. Визначення економічного району дав і Д. І. Менделєєв, який вважав, що це — частина країни, яка відрізняється таким сполученням трудових, сировинних, па- ливно-енергетичних ресурсів і транспортних умов, що дозволяє їй спеціалізуватися на головних галузях господарства та брати широку участь у територіальному поділі праці всередині країни.

З кінця XIX — початку XX ст. економічне районування не тільки набуває наукового значення, але й розглядається як засіб управління територіальною організацією господарства. Ідеї економічного районування набули практичного значення у зв'язку з розробкою плану електрифікації Росії (ГОЕЛРО), згідно з яким на території країни виділялося вісім економічних районів.

Вагомий внесок у розробку наукових засад економічного районування зробили такі відомі економіко-географи та економісти, як М. М. Баранський, М. М. Колосовський, П. М. Алампієв, Я. Г. Фейгін, Л. Я. Зіман, А. Ю. Пробст, А. М. Колотієвський, Е. Б. Алаєв. Серед українських учених ідеї економічного районування розвивали П. М. Першин, М. М. Паламарчук, М. Д. Пістун, В. А. Поповкін, Ф. Д. Заставний та ін. Найсуттєвішими ознаками економічного району більшість цих учених вважали наявність територіально-виробничого комплексу, його цілісність, системність внутрішніх зв'язків, спеціалізацію і комплексний розвиток.

Під економічним районом розуміють частину території країни, в межах якої на основі певного способу виробництва та територіального поділу праці формується спеціалізоване господарство. За визначенням П. М. Алампієва, економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв'язки і нерозривно пов'язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.

Утворення мережі економічних районів — процес об'єктивний, який відображає розвиток і подальше поглиблення територіального поділу праці. Формування економічних районів — це процес, характерний для кожної країни, оскільки він зумовлений територіальним поділом праці. Саме тому цей процес є не тільки об'єктивним, але й історично необхідним.

Завдяки територіальному поділу праці між різними частинами країни розвиваються міжрайонні економічні зв'язки, поси-

47

люється процес спеціалізації окремих частин країни на виробництві тих чи інших видів продукції, що надходить у обмін. Тобто розвивається товарне виробництво, яке в свою чергу веде до спеціалізації території. А там, де існують крупні галузі спеціалізації, неминуче розвиваються допоміжні та обслуговуючі галузі. Таким чином відбувається формування економічних районів, тобто спеціалізованих у виробничому відношенні частин країни.

\J5.3. Принципи, критерії та чинники економічного районування і районоформування

Принципи економічного районування. Економічне районування — це процес поділу територіального господарського комплексу країни на окремі територіальні комплекси, які мають виробничу спеціалізацію, що проявляється в міжрегіональних зв'язках і збалансованості структурних елементів (основних, допоміжних та обслуговуючих виробництв), яка характеризує комплексність розвитку господарства цих територій.

При виділенні інтегральних економічних районів як найбільших територіальних господарських комплексів країни слід дотримуватись наступних принципів:

1) встановлення наявності крупних, у межах кількох областей, цілісних господарських комплексів з провідною функцією, яка визначає їхню міжрайонну спеціалізацію;

2)виявлення наявності передумов і перспективних можливостей формування на значних територіях країни господарських комплексів як окремих єдиних виробничих територіальних ланок економіки країни, що у майбутньому розвиватимуться на базі наявних або при виникненні нових конкурентних переваг територій;

3)досягнення відповідності економічного районування та ад- міністративно-територіального поділу країни: кордони економічних районів не повинні перетинати межі існуючих адміністратив- но-територіальних одиниць, що сприятиме гармонізації економічного й адміністративного управління;

4)визначення територіальної єдності економічного району, тобто останній не може включати території, відокремлені від

48

нього іншими районами, і повинен ураховувати історичні особливості формування українських земель, національного та етнічного складу населення;

5)встановлення центрів районоформування (розселенських, промислових, рекреаційних тощо), які є ядрами формування територіальних господарських комплексів;

6)відображення у назві районів сутнісних, економічних, соціальних та географічних ознак територій і господарських комплексів.

Критерії економічного районування. Критерії виділення економічних районів — це головні ознаки, основні вимірники, на базі яких відбувається виділення (виокремлення) економічних районів.

Найзагальнішими критеріями інтегрального економічного районування як об'єктивного утворення і функціонування економічних районів, що зумовлюється дією законів суспільного й територіального поділу праці, а також комплексуванням (інтеграцією) різних видів діяльності, є наступні:

1) крупні територіально-виробничі комплекси з їх галузями спеціалізації загальнонаціонального значення, які відокремлюють одні райони від інших ;

2)районоформуючі центри внутрішньорайонної інтеграції, до яких тяжіють внутрішні територіальні економічні формування (розселенські, транспортні, виробничі (промислові) вузли, агломерації, кластери; геоположення; соціальна і ринкова районоформуючі інфраструктури; єврорегіональні та інші локальні об'єднання як полюси зростання);

3)економічні потенціали загальнонаціонального чи міжрегіонального значення як бази сучасного і майбутнього розвитку цілісних господарських комплексів районів: техніко-технологіч- ні (основні засоби, їх продуктивність та інноваційність), природ- но-ресурсні, соціально-економічні, інтелектуальні, інноваційні тощо;

4)внутрішня інтегрованість (взаємодоповнюваність) господарських систем, єдність і цілісність господарських комплексів районів ;

5)спільність (близькість) історичних, культурних традицій, соціальної поведінки населення;

6)територіальна єдність району — включення до складу районів компактно розміщених адміністративно-територіальних одиниць без порушення їх меж.

49

Чинники районоформування. На формування економічних районів впливають різні чинники: природно-ресурсні, соціальноекономічні, геоположення та ін.

Основним районоутворювальним фактором є територіальний поділ праці, який виступає просторовим проявом дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Територіальний поділ праці проявляється у закріпленні видів господарської діяльності за територіями, спеціалізації останніх на випуску певних видів продукції, робіт чи послуг відповідно до зосереджених на них природних умов і ресурсів та наявної робочої сили. Розміщення підприємств та розвиток їх господарської діяльності відкриває шлях до максимального, найефективнішого використання сприятливих для виробництва умов і ресурсів кожної території, вигідності її географічного положення, комбінування виробництва у районі, а також використання навичок та виробничого досвіду населення, яке проживає на цій території.

Як критерій визначення спеціалізації в сучасних умовах доцільно використати ступінь участі району в територіальному поділі праці, тобто визначити його частку у випуску й реалізації певного виду продукції країни (в експорті та внутрішньому споживанні). У кожному регіоні можна виділити галузі, що є базовими в розвитку його господарства, тобто галузі спеціалізації. Регіональна спеціалізація може бути внутрішньорайонною, міжрайонною та глобальною. Галузь спеціалізації, яка становить значну питому вагу в структурі господарства району, відноситься до профілюючих.

Важливим районоутворювальним фактором є сформовані територіальні виробничі комплекси (TBK) або ті, що формуються. Територіальний поділ праці зумовлює формування галузей спеціалізації, які стимулюють зосередження і розвиток супутніх та обслуговуючих підприємств, що разом утворюють TBK. В основі цих комплексів знаходяться стійкі об'єднання взамозв'язаних підприємств різних галузей, зв'язки яких визначені технологією виробництва. Сукупність комплексів, розташованих на компактній території, утворює мережу територіально-виробничих комплексів, які відіграють роль каркасу економічного району. В межах одного великого економічного району можуть діяти кілька TBK.

До основних районоутворювальних факторів належать також найбільші міста країни — великі регіональні індустріальні

50