книги РЭ архив. Часть 4 / книги РЭ часть 1 / 718239_364D2_olshanska_o_b_fashevskiy_m_i_bilokon_i_v_ta_in_regionalna_ek

—незахищеність внутрішнього споживчого ринку від неконтрольованого припливу в Україну дешевих і переважно неякісних товарів народного споживання, зокрема продукції легкої промисловості з Туреччини, Польщі, Кореї, Китаю та інших країн;

—втрата традиційних ринків збуту;

—відсутність у підприємств, населення, держави коштів на інвестування;

—труднощі з одержанням кредитів;

—постійна нестача власних обігових коштів у підприємств унаслідок безконтрольного зростання цін на енергоносії, устаткування, первинну сировину й матеріали;

—дефіцит стратегічно важливих для галузі видів сировини у результаті порушення зв'язків з постачання сировини та матеріалів

іневизначеність питань з розвитку вітчизняної сировинної бази;

—несвоєчасна сертифікація продукції;

—залишки готової продукції на складі;

—значна кількість у галузі бартерних операцій;

—високий рівень податкового тиску (зокрема, великий податок на прибуток підприємств);

—нестабільність у законотворенні і велика кількість норма- тивно-правових актів, їх недосконалість та суперечливість.

Для вирішення галузевих проблем, стабілізації та динамічного розвитку легкої промисловості необхідна її державна підтримка. Легка промисловість має всі передумови для подальшого збільшення обсягів, підвищення якості й конкурентоспроможності продукції завдяки наявності власних сировинних ресурсів, виробничого, науково-технічного і кадрового потенціалу, хоча докорінна модернізація галузі потребує значних витрат. Тому тут потрібні протекціоністські державні заходи для залучення іноземних інвестицій у галузь.

Перспективним напрямом розвитку галузі є збільшення обсягів виробництва та розширення асортименту товарів згідно з потребами суспільства. Задоволення потреб внутрішнього ринку можливе шляхом стабілізації та нарощування виробництва всіх підгалузей легкої промисловості і, в першу чергу, виробництва текстильної й хутряної продукції, взуття та шкіряно-галанте- рейних виробів, натуральних і штучних шкір, високоякісних тканин, розширення виробництва імпортно-замінної продукції.

•191

Тата І

Е К О Н О М І Ч Н И Й П Р О С Т І Р У К Р А Ї Н И

ТА О С О Б Л И В О С Т І Р О З В И Т К У

РЕ Г І О Н А Л Ь Н И Х С О Ц І А Л Ь Н О - Е К О Н О М І Ч Н И Х С И С Т Е М

7.1.СТІЙКИЙ розвиток регіональних соціально-економічних

систем.

7.2. Особливості розвитку економічних районів України як регіональних соціально-економічних систем.

7.2.1.Донецький економічний район.

7.2.2.Придніпровський економічний район.

7.2.3.Східний економічний район.

7.2.4.Центральний економічний район.

7.2.5.Поліський економічний район.

7.2.6.Подільський економічний район.

7.2.7.Карпатський економічний район.

7.2.8.Причорноморський економічний район.

(7.1. Стійкий розвиток регіональних соціально-економічних систем

Концепція стійкого (сталого) розвитку має досить тривалу історію становлення: починаючи від наукових праць В. І. Вернадського про ноосферу (на початку минулого сторіччя), декларації першої конференції ООН з навколишнього середовища (Стокгольм, 1972 p.), де було зазначено зв'язок економічного та соціального розвитку з проблемами навколишнього середовища, наукових доповідей Римського клубу (1972 p.), у яких формулювалися ідеї переходу цивілізації до стану «глобальної динамічної рівноваги», до звіту Всесвітньої комісії ООН з навколишнього середовища й розвитку в 1987 p., конференції ООН з проблем навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (1992 p.), Всесвітнього самміту з питань сталого розвитку в Йоганнесбурзі (2002 р.) і до сьогодення.

Виникнення терміна «стійкий розвиток» (англ. — sustainable development) пов'язують з ім'ям прем'єр-міністра

•192

Норвегії Гру Харлем Брундланд, яка сформулювала його в звіті «Наше спільне майбутнє», що був підготовлений для ООН і опублікований у 1987 р. Міжнародною комісією з навколишнього середовища й розвитку. Стійкий розвиток, за визначенням ООН, — це розвиток суспільства, що дозволяє задовольняти потреби нинішнього покоління, не завдаючи при цьому шкоди можливостям майбутніх поколінь для задоволення їхніх власних потреб.

Першопричиною виникнення проблеми стійкого розвитку є глобальна екологічна криза, що призвела до порушень у кругообігу біогенних речовин біосфери та нормальному механізмі її функціонування. Неконтрольоване зростання економіки й споживання природних ресурсів не забезпечують комплексного вирішення соціальних та економічних питань, у результаті чого екологічна криза ускладнюється соціально-економічними проблемами.

Перехід до стійкого розвитку — це глобальний процес, в якому кожна країна повинна скоординувати з усім світовим співтовариством заходи, вжиті в напрямі реалізації цілей і принципів нової цивілізаційної моделі. У довгостроковому плані успішне вирішення задачі стійкого розвитку залежатиме від нових підходів, що призведуть до зміни звичної практики на всіх рівнях як офіційного, так і приватного життя суспільства.

Основу стійкого розвитку на національному рівні складають: продумана екологічна, соціальна й економічна політика, демократичні інститути, що відповідають потребам людей, правопорядок, заходи для боротьби з корупцією, вирішення тендерного питання

істворення сприятливих умов для інвестицій.

Угрудні 1999 р. Верховною Радою України було прийнято постанову «Про Концепцію сталого розвитку населених пунктів», затверджену в якості основи для розробки нормативноправових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності, вдосконалення податкової політики, наповнення і раціонального використання місцевих бюджетів для забезпечення соціальноекономічного розвитку населених пунктів. Згідно з Концепцією стійкий розвиток населених пунктів тлумачиться як соціально, економічно й екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інтелек-

•193

туальних тощо), технологічного переоснащення і реструктуризації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної інфраструктури, поліпшення умов проживання, відпочинку та оздоровлення, збереження й збагачення біологічного різноманіття та культурної спадщини.

Положення даної Концепції відповідають принципам, проголошеним у Порядку денному на XXI століття, у заключних документах Конференції Організації Об'єднаних Націй з населених пунктів (ХАБІТАТ-ІІ), яка відбулася в 1996 р. у м. Стамбулі (Туреччина), та рекомендаціям Європейської економічної комісії ООН.

В Концепції коротко охарактеризовано сучасний стан розвитку населених пунктів і визначено основні напрями державної політики та заходи щодо забезпечення стійкого розвитку населених пунктів. Серед основних причин, що перешкоджають забезпеченню збалансованого стійкого розвитку населених пунктів, визначено, насамперед, такі: нестабільність соціально-еко- номічних умов у державі на перехідному етапі, відсутність науково обґрунтованої, чітко визначеної стратегії її стійкого розвитку, ефективного реформування економіки та її державного регулювання, недосконалість законодавчого і нормативного забезпечення формування адекватного умовам ринку фінансового, правового, інформаційно-комунікаційного простору, недосконалість правових, організаційних, економічних засад діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб щодо створення повноцінного життєвого середовища.

У квітні 2003 р. постановою Кабінету Міністрів України було прийнято також «Комплексну програму реалізації на національному рівні рішень, прийнятих на Всесвітньому самміті зі сталого розвитку на 2003—2015 рр.», якою визначаються стратегія та шляхи розв'язання глобальних і загальносуспільних проблем в Україні з метою забезпечення стійкого розвитку. Серед основних завдань Програми визначено ліквідацію бідності, впровадження моделей стійкого виробництва та споживання, спрямованих на забезпечення життєдіяльності людства, охорону і раціональне використання природних ресурсів, оптимізацію ресурсної бази економічного та соціального розвитку.

Однак, незважаючи на вищезазначене, в Україні досі не завершена підготовка надзвичайно важливого документа — Стратегії стійкого розвитку України, хоч вітчизняними вченими фундаментально досліджено широке коло теоретичних, концептуальних,

•194

методологічних і практичних аспектів стійкого розвитку та формування економіки на засадах екологічної безпеки.

Соціально-економічний розвиток регіонів має ґрунтуватися на принципах урахування можливостей природних комплексів витримувати антропотехногенні навантаження і забезпечувати нормальне функціонування біосфери й локальних екосистем. Від цього вирішальною мірою залежать їх корисна продуктивність, якість і комфортність життєвого середовища, екологічне та економічне благополуччя населення того чи іншого регіону.

Внаслідок погіршення демографічних показників, що значно зумовлено несприятливою екологічною ситуацією, насамперед, зменшення приросту та підвищення рівня захворюваності населення відбувається його постаріння і тимчасово втрачається працездатність, зростають витрати на медичне обслуговування. А це значною мірою послаблює трудовий потенціал держави й негативно позначається на відтворювальних процесах як в економіці, так і в суспільстві.

У зв'язку з цим необхідно підкреслити, що екологічна проблема є не стільки природоохоронною, скільки соціально-еконо- мічною. Адже йдеться про нормальні умови життя та здоров'я людини. Тому потрібно вживати рішучих і невідкладних заходів на всіх рівнях управління — загальнодержавному, регіональному та локальному. Глобальна за своєю суттю ресурсно-екологічна проблема має розв'язуватися кожною державою, насамперед, на локальному та регіональному рівні, залежно від її природноекологічних і соціально-економічних особливостей.

Перехід до стійкого розвитку регіонів має відбуватися у тісному взаємозв'язку з радикальною структурною і техніко-техно- логічною перебудовою суспільного виробництва на основі прискорення темпів НТП, зокрема у напрямі всебічної екологізації не тільки базових галузей економіки, але й усіх сфер людської діяльності. Все це має бути враховано в розроблюваній Національній стратегії стійкого розвитку. В основу розробки нової стратегії розвитку економіки регіонів на принципах стійкого функціонування слід покласти:

•пріоритет ресурсно-екологічних критеріїв, показників і вимог над економічними;

•раціональне поєднання ринкових і державних економічних та адміністративних інструментів і важелів регулювання ресурс- но-екологічних відносин, тобто взаємин між суспільством і природою;

•195

•оптимальне та взаємоузгоджене застосування методів галузевого і територіального управління природокористуванням й охороною навколишнього природного середовища, перенесення центру ваги та відповідальності за розв'язання ресурсно-еколо- гічних проблем на місцеві й регіональні органи влади;

•інтеграцію ресурсно-екологічного та економічного підходів до розвитку і розміщення продуктивних сил у єдиний екологоекономічний підхід шляхом розробки та застосування у господарській діяльності еколого-економічних нормативів, показників, стандартів і вимог.

У найближчій перспективі стратегічною метою стійкого розвитку України повинно бути забезпечення економічної та соціальної стабільності, розбудова соціально орієнтованої ринкової економіки та демократичного громадського суспільства. З метою переходу України на модель стійкого розвитку необхідно забезпечити досягнення:

1) екологічної безпеки: збереження й відновлення природних екосистем, стабілізація та поліпшення якості навколишнього середовища, зниження викидів шкідливих речовин і т. д.;

2)економічної стабільності: створення соціально й екологічно ефективної економіки, що забезпечує гідний рівень життя громадян та конкурентоспроможність продукції на світовому ринку;

3)соціального благополуччя: його основною метою є зростання народжуваності та збільшення середньої тривалості життя населення, раціоналізація особистого споживання, поліпшення середовища існування людини, розвиток його соціальної активності, забезпечення рівних можливостей в одержанні медичної допомоги, соціальний захист уразливих груп населення.

,2. Особливості розвитку економічних районів України як регіональних соціально-економічних систем

7.2.1.Донецький економічний район

1.Місце і роль Донецького економічного району в економіці України.

2.Характеристика природно-ресурсного, демографічного, виробничого та науково-технічного потенціалу району.

•196

3.Галузева і територіальна структура господарства району.

4.Основні напрями соціально-економічного розвитку Донецького економічного району.

1.Місце і роль Донецького економічного району

векономіці України

Донецький економічний район включає Донецьку й Луганську області. Площа району — 53,2 тис. км2, населення — 6,9 млн осіб (2007 р.). Регіон має досить вигідне економікогеографічне положення: межує з економічно розвинутими Східним і Придніпровським економічними районами України, а на сході — з Російською Федерацією. На півдні він має вихід до Азовського моря. Прикордонне розміщення та вихід до Азовського моря сприяє формуванню тут спеціальних (вільних) економічних зон, розвитку прикордонного співробітництва і прямих міждержавних економічних зв'язків.

Багатство вугільних ресурсів та близькість джерел сировини і ринків збуту готової продукції, розвинута мережа транспортних комунікацій та висока щільність населення сприяли формуванню потужного багатогалузевого міжрегіонального територіальновиробничого комплексу.

Сучасний Донецький економічний район є одним з найпотужніших в економічному відношенні регіонів України. Займаючи 8,8 % території і зосереджуючи 15,2 % населення, регіон виробляє майже 25,0 % обсягу промислової та 8,0 % обсягу сільськогосподарської продукції країни. Його економічний потенціал — ін- дустріально-аграрний господарський комплекс з переважним розвитком галузей важкої промисловості. В територіальному поділі праці район виділяється вугільною промисловістю, електроенергетикою, чорною металургією, машинобудуванням, хімічною та нафтохімічною промисловістю. Ці галузі спеціалізації району мають не тільки міжрегіональне, але й міжнародне значення (табл. 7.1).

•197

Таблиця 7.1

ОСНОВНІ ПОКАЗНИКИ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ ДОНЕЦЬКОГО ЕКОНОМІЧНОГО РАЙОНУ у 2007 р.

Природно-ресурсний потенціал. Район має потужний природно-ресурсний потенціал (21 % від природно-ресурсного потенціалу України), який відіграє важливу роль у формуванні економіки району. В його структурі особливо виділяються міне- рально-сировинні й земельні ресурси. Водні і лісові ресурси досить обмежені.

Рельєф і клімат Донецького економічного району в цілому сприятливі для активного сільськогосподарського та промислового освоєння його території. Рельєф району — переважно рівнинний, слабо розчленований долинами річок. Клімат — помір- но-континентальний, з відносно холодною і малосніжною зимою та теплим літом. Вегетаційний період коливається від 200 діб на півночі до 210—215 діб на півдні району. Недостатньою в районі є кількість опадів — від 550 мм на північному заході до 375 мм на південному сході. Ґрунтовий покрив — різноманітний, але переважають родючі, середньогумусні чорноземи.

За потужністю і різноманітністю мінеральної бази район є одним з найбагатших у Європі й характеризується високим рівнем зосередження ресурсів. Саме мінерально-ресурсна база стала основною передумовою розвитку економіки Донецького економічного району. В її структурі найбільше значення має кам'яне вугілля, промислові запаси якого складають 48 млрд т, у тому числі 16 млрд т — коксівне вугілля. Велика глибина видобутку вугілля (понад 1200 м) та мала потужність шарів (до 1 м) негативно впливають на його собівартість і обсяги видобутку.

Відкриті запаси нафти й природного газу є незначними і мають місцеве значення. Серед рудних корисних копалин виділяються запаси ртуті (Микитівське родовище). Розвідані запаси малопотужних залізних руд, які не розробляються. Виявлені, але ще недостатньо досліджені запаси мідних, алюмінієвих і поліметалевих руд.

Донецький економічний район багатий на різноманітні нерудні корисні копалини. Особливе місце серед них займає хімічна сировина — великі поклади кам'яної солі поблизу Артемівська й Слов'янська та значні родовища крейди для виробництва соди, фарбувальної сировини.

Регіон має достатні запаси допоміжної сировини для розвитку металургійного комплексу: вогнетривкі глини, флюсові вапняки,

•200