книги РЭ архив. Часть 4 / книги РЭ часть 1 / 718239_364D2_olshanska_o_b_fashevskiy_m_i_bilokon_i_v_ta_in_regionalna_ek

галузей промисловості, а також організацію роботи галузей транспорту і будівництва. Так, будівництво енергомістких підприємств раніше концентрувалося поруч з потужними електростанціями, оскільки ще не була розроблена технологія передачі електроенергії на велику відстань. Тепер цей обмежуючий фактор втратив силу тому, що електроенергію можна передавати на сотні й тисячі кілометрів до її споживачів. Упровадження результатів науково-технічного прогресу забезпечує зниження трудо-, фондо- і матеріаломісткості виробництва, ефективніше використання всіх видів ресурсів, посилює розвиток раціональних міжгалузевих та внутрігалузевих зв'язків.

Геополітичні фактори мають зростаючий вплив на розвиток і розміщення продуктивних сил. До цієї групи відносять особливості економіко-географічного положення країни та її регіонів, конкурентні переваги вітчизняного виробництва товарів і їх реалізацію на світовому ринку, успішний розвиток різних форм зовнішньоекономічних зв 'язків країни й окремих регіонів. Геополітичні фактори впливають на розвиток інтеграційних економічних зв'язків України з іншими країнами, на посилення її участі у міжнародному поділі праці. Під їх впливом формується модель виробничо-інвестиційних зв'язків, в якій поряд із зовнішньою торгівлею посилюється співробітництво у розвитку науковотехнічної співпраці.

Важливе значення для активної участі України у міжнародному поділі праці має її досить вигідне економіко-географічне положення. Україна ще недостатньо використовує переваги транзитного положення своєї території між країнами Європи та Азії. Вона розташована поблизу високорозвинутих держав Західної Європи, у безпосередній близькості до Росії, Білорусі і країн Східної Європи. Морський транспорт забезпечує їй зв'язки з країнами Середземномор'я, Близького Сходу та іншими країнами далекого зарубіжжя.

Важливе значення у вирішенні проблем територіальної організації виробництва мають основні критерії його розміщення — інтегральні показники рівня розвитку соціальної інфраструктури, демографічної і екологічної ситуації в регіоні, які повинні враховуватися при виборі оптимального варіанта розміщення об'єктів виробничого і невиробничого призначення та при вирішенні проблем удосконалення існуючої територіальної структури господарства і системи розселення. На даний час для багатьох регіонів країни найважливішими критеріями, які повинні враховуватися в першу чергу при виборі оптимального варіанта розміщення продуктивних сил, є соціальні й екологічні.

32)

Основні етапи розвитку теорій регіональної економіки

Початок розробки теорії розміщення виробництва відноситься до кінця XVIII — початку XIX ст. і був покладений послідовниками Д. Рікардо. Вони вважали, що розміщення промисловості є наслідком просторового розподілу надлишків сільськогосподарської продукції, яка використовувалась як продовольство для робітників і як сировина для виробництва. У цей період найвідомішими в Німеччині та за її межами були теорії Й. Тюнена і А. Вебера. Модель Й. Тюнена, опублікована в 1826 р. у його праці «Ізольована держава», вважалася для свого часу класичною моделлю розміщення сільського господарства. Вона була до певної міри умовною і практично могла бути використана лише в окремих районах деяких країн Західної Європи та в деяких штатах СІЛА. Основними передумовами для її використання автор вважав такі: 1) існує «ізольована держава»; 2) її центральне місто — єдиний ринок збуту; 3) це місто оточене однорідною рівниною; 4) «ізольована держава» обслуговується тільки одним видом транспорту — гужовим; 5) рівнина заселена фермерами, які забезпечують постачання продукції центральному місту; 6) фермери намагаються максимально збільшити прибутки й автоматично пристосовуються до попиту на центральному ринку.

Територія сільськогосподарських земель навколо центрального міста держави ділилася концентричними кільцями. Для вдосконалення першого варіанта своєї моделі Й. Тюнен запропонував і другий, де покращив транспортні умови, передбачив інший ринковий центр менших розмірів та ін. Основними факторами, які впливають на розміщення фермерських господарств, на його думку, були відстань від ферми до ринку, ціна, за якою фермер реалізував свою продукцію, і земельна рента.

Праця Й. Тюнена за характером її викладу була описовою, але економісти пізнішого періоду тією чи іншою мірою вдосконалювали модель Й. Тюнена, використовували її як основу для нормативних моделей.

Схема розміщення виробництва, розроблена Й. Тюненом 173 роки тому, на даний час докорінно змінилася у зв'язку з розвитком транспорту, виникненням нової техніки тощо. І все ж тат ки, як вважають деякі зарубіжні вчені, цю модель в окремих випадках можна використовувати й у наші дні.

Модель А. Вебера (1909 р.) була визнана на той час найбільш вдалою для розміщення промисловості. Основу її, так само як і

33

моделі Й. Тюнена, становить ізольована держава, а природні ресурси, необхідні для забезпечення виробництва, знаходяться в концентричних зонах, розташованих навколо визначених ринкових центрів. Природні зони поділяються А. Вебером на «локалізовані матеріали» (мінеральне паливо, руди і т. ін.) та «розповсюджені» (вода, пісок, глина тощо). Виходячи з указаних передумов, автор вважав, що економічна перевага окремих варіантів розміщення варіюватиме залежно від постачання і попиту продукції.

Враховуючи неоднорідність умов, підприємець розміщуватиме завод у місцях з мінімальними витратами, які визначаються трьома головними факторами розміщення: транспортом, робочою силою й агломерацією чи дегломерацією (розосередженням) об'єктів. При цьому береться до уваги передумова, що транспортні витрати залежать від ваги перевезених матеріалів і дальності перевезень. Виходячи з цих міркувань, точка мінімальних транспортних витрат повинна знаходитися там, де сума зважених перевезень сировини, яка доставляється на завод, і готової продукції, що збувається на ринках, буде мінімальною.

З метою вдосконалення своєї моделі А. Вебер запропонував «матеріальний індекс», який являє собою відношення ваги локалізованих матеріалів, що поступають на завод, до ваги готової продукції. Цей індекс дозволяє на основі знаходження пункту мінімальних транспортних витрат визначити, де знаходиться він — ближче до джерел матеріалів (індекс > 1) чи до ринку збуту (індекс < 1). Важливим є також введення А. Вебером «робочого коефіцієнта», що характеризує відношення витрат на робочу силу до сумарної ваги матеріалів, які витрачаються, і до готової продукції. Він вважав, що в тих виробництвах, де вартість робочої сили є високою, цей фактор може вплинути на переміщення промислового підприємства з місця мінімальних транспортних витрат в іншу точку за умови, що економія питомих витрат на робочу силу компенсує вищі транспортні витрати.

Значну увагу А. Вебер приділив агломераційній економії. Він вважав, що вигоди, які забезпечує агломерація, пов'язані з можливістю здобути в цих точках економію від укрупнення виробництва. Водночас він звертав увагу на те, що на певному рівні концентрації виробництва значно збільшуються ціни на земельні ділянки в швидко зростаючих містах, а це стимулює розосередженість виробництва.

34

Слабкі місця в моделі А.Вебера піддавалися критиці з боку багатьох учених, які дійшли загального висновку про те, що Веберівська модель розміщення, в якій взято за основу прагнення до мінімальних витрат, має багато вад через її відрив від реальних умов. Але незважаючи на це, деякі вчені весь час працювали над удосконаленням, перебудуванням моделі А. Вебера, наближенням її до дійсності, до можливості її застосування в різних умовах. І в цьому плані пропонувалися різні варіанти.

На першому етапі створення зарубіжними вченими робіт з розміщення виробництва більша їх частина була присвячена окремим проблемам. Мета таких досліджень полягала в тому, щоб визначити найвигідніше місце розташування одного підприємства. Менша частина вчених займалася розробкою загальної теорії розміщення господарської діяльності. Початок цьому напрямку поклав В. Крісталлер (1933 р.), який розробив теорію центральних місць і обгрунтував її емпіричними даними. Економічні центри, що забезпечують продукцією свою місцевість, яка може бути як сільською, так і розосередженою поселеннями міського типу, він назвав центральними місцями, які розподілив за рангами: чим вищий ранг, тим більша територія, якій він постачає свою продукцію.

В. Крісталлер побудував свою систему центральних місць на основі того, що віддаль між сусідніми центрами повинна бути однаковою, а самі центри розташовані у вершинах рівносторонніх трикутників і відповідно зона збуту має форму правильного трикутника. В подальшому система центральних місць будувалася на принципі того, що в центрі тяжіння трикутника, утвореного трьома рівновіддаленими центрами, має бути розташований центр нижчого рангу. Подальша побудова мережі продовжується доти, доки не будуть визначені мінімальні зони збуту та центральні місця нижчого рангу. В. Крісталлер підтвердив свою теорію фактичними даними про число, розміри і розміщення центрів на прикладі південної Німеччини.

У1944 р. і пізніше з'явилися роботи німецького економіста

А.Льоша. На відміну від А. Вебера, який намагався знайти місце для підприємства, що забезпечувало б підприємцю мінімальні витрати, А. Льош за основу брав максимальний прибуток.

Він розглядав не окрему галузь чи підприємство, а всю економіку в цілому. Але разом з тим, він вважав головним районоутво-

рювальним фактором не спеціалізацію економічного району, а ринковий збут товарів.

35

Спираючись на принципи В. Крісталлера, А. Льош розробив свою систему центрів з більш ретельним економічним обгрунтуванням і повнішим використанням різних геометричних побудов (схем розміщення). Оптимальні розміри ринкових зон він визначив мережею, яка складається з правильних шестикутників. Він показав, що можливе існування трьох типів ринкових зон шестикутної форми. Систему центрів А. Льош визначив за допомогою накладання однієї на іншу типових мереж ринкових зон для різних продуктів, які мають хоча б один загальний центр.

Основні зауваження щодо моделі А. Льоша зводилися до того, що він виключив ієрархічну рангову класифікацію центрів, присутню у В. Крісталлера, виходив з передумов рівномірного розподілу попиту в просторі, тоді як визначене ним кінцеве розміщення центрів і галузей не відповідає умові ігнорування ним впливу транспортних витрат.

В останні роки у західних країнах популярною стала «регіональна наука», найвідомішими представниками якої є У. Айзард (США) та П. Хаггет (Велика Британія). Вони використовують у своїх працях цінні практичні розрахунки і математичні методи аналізу розміщення й територіального розвитку продуктивних сил, розкривають взаємозв'язки розміщення підприємств і галузей за допомогою міжгалузевих балансів. У науковій літературі існують також інші теорії та моделі розміщення виробництва і населення.

Серйозні регіональні дослідження відбувалися і в СРСР. Основу теорії регіонального розвитку становило розуміння регіону як соціально-економічної системи (М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, О. Г. Гранберг, М. М. Паламарчук, О. М. Паламарчук, Ф. Д. Заставний, С. І. Дорогунцов, М. Г. Чумаченко та ін.). Це і зумовило провідну ідею й механізм розвитку регіону — теорію відтворення господарства і суспільного життя населення та збереження природного середовища.

В останній період все більшого розвитку набуває теорія регіонального саморозвитку. Відповідальність за соціально-еко- номічний розвиток регіонів лежить на адміністраціях цих регіонів, які, враховуючи ресурсні можливості регіонів, повинні складати прогнозні плани і програми їх реалізації. Розробляються теорії, науково обгрунтовані положення місцевого економічного й соціального розвитку, які реалізуються органами місцевого самоврядування і базуються на використанні місцевих ресурсів.

36

жини економічних об'єктів на території, утворення науково обґрунтованих форм їх комплексування й організації взаємодії між ними.

Економічний простір в широкому розумінні — це сфера господарської діяльності в межах певного середовища. На міждержавному рівні він являє собою узгоджену взаємодію економічних суб'єктів у певній сфері господарської діяльності (валютній, митній, ціновій тощо). Економічний простір характеризується зв'язками, взаємодією між елементами. Його межі є динамічними — можуть звужуватися і розширюватися залежно від зв'язків між суб'єктами економічної діяльності.

Критерієм визначення меж економічних просторів можуть бути межі ринків різних видів товарів і послуг, робочої сили, нерухомості, фінансів, інформації тощо. Функціонування цих ринків можливе за умови розвитку ринкової інфраструктури, зокрема товарно-сировинних, фондових, валютних бірж, бірж праці, банків, торгових палат, рекламних агенцій, страхових компаній, маркетингових, аудиторських організацій тощо, які відіграють роль функціональних елементів економічного простору.

Простір формується лише завдяки зв'язкам, тобто взаємодії між його суб'єктами: розширенню ринків, зростанню участі в економічній діяльності та її інтенсивності, поглибленню взаємодії тощо.

Закономірності формування економічного простору. На

сучасному етапі дослідження виявлено наступні закономірності формування економічного простору:

— впорядкованість та взаємоузгодженість. Усі елементи простору впорядковані стосовно один одного та знаходяться у взаємозалежності. Порушення існуючого балансу призводять до виникнення нового порядку речей в економічному просторі, який може задовольнити або не задовольнити господарюючих суб'єктів;

—нерівномірність розвитку елементів, що визначають економічний простір. Ця закономірність проявляється у наявності високорозвинутих і депресивних регіонів, а також у прискореному або сповільненому перебігу процесів та явищ;

— циклічність. Внутрішню причину циклічного розвитку становить складність систем, які за своєю природою є нестабільними;

—розширення масштабів. Економічний простір нерозривно пов'язаний з господарською діяльністю людини і розширюється з

38

освоєнням нею ділянок простору (не лише територій, але й способів організації виробництва).

Структура економічного простору. Визначають два підходи до визначення структури економічного простору. Перший підхід базується на безпосередньому координуванні економічних зв'язків, процесів та явищ у просторі і обмеженні чітко визначеними просторовими кордонами. Тут йдеться про економічний простір населеного пункту, адміністративного району, економічного району, країни, групи країн, континентів, про глобальний економічний простір.

Другий підхід полягає в опосередкованому проектуванні економічних зв'язків, процесів та явищ, що відбуваються в економічному просторі на його координатах. При цьому просторові межі можуть бути нечіткими, виходити за межі територіальних одиниць, перетинатися й накладатися одна на одну, оскільки інтереси суб'єктів господарювання не обмежуються кордонами населеного пункту, регіону чи країни. Чим більше таких перетинань, взаємопроникнень та накладень, тим щільнішим буде економічний простір. У такому аспекті можна розглядати економічний простір підприємства, галузі, галузевого комплексу, окремого індивідуума, колективу, місцевої громади тощо.

Залежно від масштабів економічних зв'язків структура економічного простору може включати глобальний, регіональний, ареальний і локальний види.

Глобальний простір — характеризується зв'язками між територіально розосередженими об'єктами, які займають значні площі (кілька країн) і мають тісні технологічні, економічні та управлінські зв'язки між державами щодо досягнення певної мети.

Регіональний простір — об'єднує виробників і споживачів товарів та послуг в єдину економічну систему в межах регіонів України. Його об'єднуючою ланкою є загальна інфраструктура (водо-, енерго-, газопостачання тощо).

Ареальний простір — формується на обмеженій території (адміністративного району, агломерації, вузла, територіальних громад) і характеризується економічними зв'язками між підприємствами щодо використання певного ресурсу, агломераційного ефекту тощо.

Локальний простір — система економічних зв'язків, які складаються в процесі господарської діяльності конкретних територіальних громад. Важливу роль регулятора формування цих локаль-

39

них економічних просторів відіграють органи місцевого самоврядування, формуючи сучасну інституційно-правову основу підприємницької діяльності.

За якісними ознаками економічний простір може бути промисловим, аграрним, рекреаційним, інформаційним, де розглядаються зв'язки між відповідними об'єктами.

(2.6. Регіональний економічний простір. Його роль у формуванні соціальноекономічних систем

Регіональний економічний простір — це поліструктурна системна сукупність ресурсів та суб'єктів господарювання і відносини між ними, що формують відповідні сфери діяльності в процесі економічного відтворення, забезпечують суспільне виробництво, обмін, розподіл і споживання матеріальних благ та послуг для потреб суспільства.

Основні ознаки регіонального економічного простору такі:

•регіональний економічний простір формується в конкретному територіальному вимірі відповідного системного рангу (елементи системи розселення, адміністративно-територіальної одиниці, економічного району тощо) у вигляді організації економічного простору;

•має історичний характер формування та зв'язок його систе- мно-суттєвих ознак з історичними процесами розвитку і формування суспільно-економічної формації держави;

•йому притаманні багатовимірність і поліструктурність, які в межах економічного простору утворюють поля й відповідні їм структури — інституційну, фінансову, виробничу, інфраструктурну, технологічну, торгівельну та ін.;

•дискретність формування економічного простору, закономірна нерівномірність його розвитку;

•можливість і необхідність управління формуванням економічного простору регіону, наявність системи регулювання його розвитком.

Регіональний економічний простір підпорядкований системі національної економіки. Він функціонує у певних межах економічної самостійності відповідно до розмежування повноважень між центром та регіонами. Елементи в ньому взаємодіють між

40