6.1 Логічні докази автором своєї правоти

Система логічних доказів (авторитетні посилання, статистика, різноманітні приклади та висновки), покликана переконати слухачів. У мисленні здавна виділяють два методи –індукцію та дедукцію. Індукція – хід думки від часткового до загального. Наприклад: «Василь говорить грамотно, цікаво й змістовно. Василь – добрий ритор. Отже, добрий ритор говорить грамотно, цікаво й змістовно». Дедукція, навпаки, – хід думки від загального до часткового. Наприклад: «Добрий ритор говорить грамотно, цікаво й змістовно. Василь – добрий ритор. Отже, Василь говорить грамотно, цікаво й змістовно».

Індуктивну логіку варто застосовувати тоді, коли ми узагальнюємо великий за обсягом статистичний матеріал, перебравши чимало прикладів. Тут приклади – ілюстрація для готової тези. Навпаки, саме теза формулюється як висновок з наведених фактів, їхнє узагальнення; висновок начебто формулюється на очах у слухачів, що справляє ефект співучасті аудиторії в акті мислення. Кожен слухач ніби сам приходить до цього висновку, хоча насправді це ми ведемо його. Так, перерахувавши відомі приклади морального занепаду – наркоманію, пияцтво, проституцію, рекет, убивства тощо, ми можемо запропонувати слухачам порівняти цю сумну статистику зі спокійним та цивілізованим життям: висновок напрошується сам собою.

Можна було б піти зворотним шляхом: підкреслити, що там, де люди змалку виховані в атмосфері добра, менше ґрунту для злочинів та моральної деградації. І тоді вже наводити низку прикладів. Перевага першого способу в тому, що тут приклади – не ілюстрація до висунутої догматичної тези, а матеріал для розумової роботи слухачів.

Прикладів має бути достатньо для того, що висновки не виглядали нечисленними, «притягнутими за вуха». Недостатня кількість прикладів справляє враження, що оратор щось підтасовує, що йому немає чим довести свою правоту. Не можна також наводити приклади виключні, нетипові. Якщо, наприклад, десь син вбив власну матір, не варто інтерпретувати такий злочин як свідчення занепаду всього суспільства – слухачів може образити, розгнівати те, що всі вони поставлені нібито на один щабель з виродком.

Часто на практиці оратори при використанні індукції вдаються до доказу за аналогією, тобто висновку від часткового до часткового. Аналогія – це умовивід, що базується на схожості суттєвих ознак явища. Обов'язковою умовою при наведенні аналогій є зіставлення за суттєвими ознаками (а не випадковими). Наприклад, я – учень шостого класу – не в змозі осягти матеріал підручника сьомого класу; ви – також учні шостого класу – так само не в змозі. На жаль, життя такі моделі мислення часто спростовує. Отож, з аналогією треба бути обережним.

При використанні дедукції можна також спростити, спримітизувати проблему, ставши, по суті, на той самий шлях, що й старогрецькі софісти. Наприклад, гасло «Ворогів революції слід знищувати!» в сполученні з відкриттям «Моя сестра – ворог революції!» закликає до недвозначного рішення, але прийняти його – справа суто особистого смаку.

Логічна побудова виступу

Існують закони логіки, які оратор не може порушувати. Саме слово «логіка» (гр. побудований на міркуванні) означає науку про форми та засоби висловлення думки. Термін також пов'язаний з відомим нам поняттям «логос» – слово, зміст, основа, наука. Антична та середньовічна наука вивела такі закони логіки:

1. Закон тотожності (всяка суть збігається сама з собою). На практиці це означає, що ми дотримуємося певного значення слова, уникаючи варіантів. Наприклад, якщо ми говоримо про дівочу косу, то слово «коса» ми повинні вживати тільки у даному значенні (пор.: «коса» як інструмент косаря).

2. Закон протиріччя (ніяке судження не може бути одночасно істинним та помилковим). Тобто вислови, що протирічать один одному, не можуть бути водночас істинними.

3. Закон виключеного третього (істинним може бути або вислів, або його заперечення). Із двох висловів, що протирічать один одному в той самий час і стосовно того ж предмета (явища, особи), лише один – істинний.

Іноді об'єднують закон протиріччя та виключеного третього в загальне положення: між двома висловами, що протирічать один одному, нема середнього (третього не дано). Наприклад: «Ця стіна біла» і «Ця стіна рожева». Тільки одне твердження – істинне, третє – виключено.

4. Закон достатньої підстави (всяке судження, що приймається, має бути належним чином обґрунтоване).

Достатньою підставою для оратора можуть бути: фактичний матеріал, цитати, наочність. Усе це дає змогу переконати аудиторію у справедливості своєї думки.