30.Аристотель про державу та право.

Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської цивілізації справив його учень Аристотель (384—322 p. до н. є.)Держава. її сутність Аристотель трактує як «політичне спілкування» людей, що організується заради загального блага. Держава — продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, селищ, об´єднання яких і утворює державу. Спілкування відрізняє людину, за природою своєю вона «істота політична» і не може існувати поза державним спілкуванням, поза державою. Вона за своїм значенням для людини стоїть вище природи родини, індивіда. Для Аристотеля держава — об´єднання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно керуючих справами полісу на основі справедливості. У «Політиці» її автор, не називаючи імені свого вчителя, не погоджується з ним («Платон мені друг, але більший друг — істина»): при прогресую­чій єдності держави вона перестає бути державою. Пропонованій Платоном спільності майна, дружин і дітей він протиставляє державу з індивідів і родин (а не виробників і стражів), із приватною власністю при спільному її використанні. «Люди піклуються усього більш про те, — пише Аристотель, — що належить особисто їм; менш піклуються вони про те, що є загальним».

Державний лад, учить Аристотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості. Там, де правлять, керуючись загальною користю, такі форми державного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної користі, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і користається великим значенням. Такою є політія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помірність, у майні — середній статок, при владі тут — середній клас. Такий державний лад — найкращий і довговічний.В усякому державному ладі, зауважує одним з перших Аристотель, основних елементів три: законодорадчий орган про справи держави, другий — магістратури, третій — судові органи. Так лаконічно викладене уявлення про важливість поділу влади в державі.У проекті ідеальної держави в Аристотеля всі громадяни у своїй діяльності керуються принципом прекрасного, доброчинності. Тут всього два класи — військовий і законодавчий. Перший зайнятий охороною поліса, другий — політичною діяльністю. Земля тут поділяється теж на дві частини: одна — у загальному користуванні всієї держави, інша — у приватному володінні громадян. Законодавець ідеальної держави повинен прагнути до того, щоб доставити громадянам дозвілля і мир, тобто кращі умови для політичної діяльності.У своєму праворозумінні Аристотель слідує Сократові і Пла-тонові. У нього поняття справедливості зв´язане з уявленням про людину як істоту політичну і державу як політичне утворення. Тому право, за Аристотелем, служить критерієм справедливості, регулюючою нормою політичного спілкування. Право як Політичне явище поділяється на природне й умовне (волеуста-Новлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значеная і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на основі звичаїв. Право є державним благом, тобто тим, що служить загальній користі. Слідом за Платоном Аристотель вважає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть засновані на справедливості, а відповідні неправильним — не будуть відповідати справедливості1. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Він дає свою конструкцію правового регулювання: громадські, трудові, сімейні відносини держава регулює за допомогою зрівняльної справедливості, а відносини між суспільством і людиною, державою і громадянином — за допомогою розподільної. Іншими словами, йдеться про принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше і чіткіше сформульовані римськими юристами.Істотною якістю закону у Аристотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, — відзначає він, — в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє втілення в законі. Відступ закону від права означало б виродження закону в засіб деспотизму. «Не може бути справою закону, — підкреслює він, — володарювання не по праву, всупереч праву; прагнення ж до насильницького підпорядкування, звичайно, суперечить ідеї права».Законодавство, за Аристотелем, — частина політики, і мистецтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політичне правління в «Політиці» — це правління закону, а не людей: правителі, навіть найкращі, піддаються почуттям і афектам, закон же — «врівноважуючий розум». «Закон повинен панувати над усіма, — наполягає він, — магістратам же і Народним зборам повинно бути надано обговорення детальних питань».Такими є нові й оригінальні ідеї, розроблені Аристотелем у розвиток політико-правової думки Сократа і Платона.

31 Англія в 17 столітті

1.Основною специфікою тогочасної ідеології є реформаторські позиції щодо переходу від феодального до буржуазного ладу.2.Реформування взаємовідносин між церквою та державою3.Вдосконалення права шляхом переходу від його каральних властивостей до компенсаційних, що передбачає відновлення порушених прав у випадку скоєння правопорушення.

П-П вчення того періоду повязуються з поділом на 2 самостійних рухи, до яких відноситься

1. Представники дворянства та духовенства, які були опорою абсолютистської монархії та обстоювали збереження феодальних порядків та католицької церкви

2. Пуританізм , який представляв в Англії опозиційний рух за реформацію англіканської церкви та відхід від абсолютиської монархії до конституційних засад правління

Основу тогочасних П-П ідей становили саме опозиційні рухи пуританізму, які поділялися на пресвітеріан, індепендентів, левелерів.

Індепенденти. Виразниками їх політико-правових поглядів були Джон Мільтон, Джеймс Гарінгтон та ін.. Основні ідеї:

1.Всі люди за природою є вільними. Відповідно вони створені для того, щоб владарювати, а не підкорюватися. 2.Народ – єдине джерело та носій влади та державного суверенітету, який також наділявся правами контролю за діяльністю монарха та парламенту.3.Монархічне правління походить від суспільного договору, згідно з яким люди передають частину свої прав та свобод заради спільного вирішення ї волі, що здійснюється державою в особі правителів. Проте залежно від конкретної епохи зміст цього договору може бути змінений як на користь збільшення влади правителів, так і навпаки.4.Підкреслювалося, що єиний можливий шлях зміни тогочасного ладу- шляхом революції, що передбачає прийняття конституції та обмеження влади монарха, бо еволюційний шлях змін призводть лише до посилення монархічного абсолютизму

Пресвітеріанська течія об’єднувала велику буржуазію та верхівку «нового» дворянства. Основні ідеї:

1.Очищення церкви від пережитків католицизму та затвердження на чолі церкви представників аристократії, які визнавалися найбільш благочестивими в силу своєї крові та багатства2.Церковні обряди мали бути спрощенні відповідно до рівня достатку громадян, проте саме на церкву покладалася функція забезпечення патріотизму.3.Державна влада мала бути зосереджена в руках монарха та Ради аристократів, які мали забезпечити загальне управління суспільним життям.

 Левеллери («урівнителі») Ідеолог Дж. Лільберн. Основні ідеї:

1.Проголошувалася ідея народного суверенітету, відповідно до будь яка законодавча діяльність мала б здійснюватись виключно всім народом 2.Проголошувалося створення республіки.3.Вимагали встановлення загального чоловічого виборчого права окрім аристократів та дворянства.4.Обґрунтовували ідеї загальної рівності( інвентаризація всіх земель, централізація розподілу матеріальних благ, загальновійськовя повинність5.Вимагали конституційного закріплення прав та свобод людини, встановлення механізму її реалізації.

ДигериЦей рух очолив Джерард Уїнстенлі .Основні ідеї:

1.Ідея створення соціальної республіки, яка охопила інтереси збіднілої частини населення

2.Ліквідація приватної власності на землю3.Побудова республіки на засадах розуму, справедливості та свободи.4.Вимагав створення умов для реальної свободи: держава мала орієнтуватися на соціально незахищені верстви населення.5.Управління в республіці мали здійснювати всі громадяни, що не допускає підкуп громадян, можливість продажу свого політичного голосу тощо.

32. Політико-правові погляди російських філософів і правознавців першої половини ХХ ст. (Габріель Шершеневич, Сергій Котляревський).

Поєднання формально-догматичного підходу і філософського пози­тивізму втілилося в концепції права і держави Г. Ф. Шершеневича (1863–1912) Наполягаючи на необхідності розробки загальної теорії права, вчений розумів її як описову науку, яка ста­новить «продовження загальної частини всіх юридичних наук» і дослі­джує «виключно позитивне право».

Поняття права. Шершеневич вважав, що держава - єдине джерело права, а право - творіння держави і його функція. Він твердив, що від­мінною рисою права, яке слід розуміти як сукупність норм, установлених державою, є його примусовий характер. Право в об’єктивному значен­ні, за Шершеневичем, є «а) норма, b) яка визначає ставлення людини до людини, с) загрозою в разі її порушення стражданням, d) заподіюваним органами держави». Отже, «держава передує праву історично і логічно», «держава є явище первинне, право - вторинне».

Основним мотивом правової поведінки, на думку вченого, є страх перед загрозою, яка супроводжує норму права. Учений доходив такого висновку: де відсутня ознака організованого примусу, там немає і норм права. Слідуючи цьому принципу, Шершеневич був змушений виключити зі сфери права цілі галузі права, такі як конституційне право і міжнародне право, а також право канонічне (церковне) і звичаєве. Відмінність між правом і мораллю вчений вбачав у формальних ознаках: у тих санкціях, що ними підтримуються їх норми. Право забезпечено організованими примусовими юридичними санкціями; моральність -неорганізованими соціальними санкціями.

Поняття держави. Виникнення держави Шершеневич трактував соціологічно, не пов’язуючи цей процес з правом. Елементами держави, на думку вченого, є: 1) населення як політичне об’єднання; 2) територія; 3) державна влада. Інстинкт самозбереження, страх за своє благополуччя становлять основу державної влади. Вчений визнає не лише сам факт встановлення закону державою, а здатність влади переконувати в цьому населення. Норми права, вважав Шершеневич, — це вимоги держави: «Будь-яка правова норма — наказ». Державна влада опинялася над правом, а не під правом. Правила, що визначають лад і діяль-ність самої державної влади (конституція), не можуть мати для неї правового характеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного погляду на взаємини елементів державної влади». Тому переважаючою формою (джерелом) права Шершеневич називав закон, ознаками якого є: 1) загальне правило, розрахо-ване на необмежену кількість випадків (норма права); 2) похідність від державної влади; 3) вираження у встановленому заздалегідь порядку.

Сергій Котляревський (1873-1939)¹ розглядав проблему правової держави через співвідношення понять «влада» і «право». Владу і право він трактує як дві самостійні і протилежні засади держави, при цьому сутність держави становить влада, яка втілює силу.

Передумовою правової держави вчений називає рівноцінність права і держави, їх самостійне значення. З одного боку, держава є «єдиний творець права», а з другого — «сама державна влада, що створила ці норми, їм покоряється». Розглядаючи правову державу як правове самообмеження держави, він визнає можливість встановлення меж такого самообмеження, якими є загрози загибелі держави.Принципами правової держави він називає «верховенство закону і відповідальність, пов’язану з актами державного владарювання». Здійснення правової держави залежить від певних умов: по-перше, відповідність між об’єктивним правопорядком і суспільною правосвідомістю, по-друге — відповідність цієї правосвідомості найглибшим етичним основам співіс-нування (уявлення про гідність людської особистості, яка має бути відбита в діючому праві) і, по-третє — відповідність правового порядку його етичним підставам.