7. Проблема допустимості методу у юридичній науці та практиці.

В юридичній практиці ми часто стикаємось з проблемою допустимості конкретного методу з точки зору його відповідності (невідповідності) приписам, що містяться у законодавстві.

Наприклад,на сьогодні застосування катувань заборонено законом, тоді як в Росії за часі в Петра І існували приписи про їх застосування в певних випадках.

Справді, проблема допустимості методу вирішується в першу чергу, виходячи з тих методологічних принципів аксіологічного характеру, якими керується суб'єкт пізнання.

Особливо слід підкреслити, що проблема допустимості більшою мірою, ніж всі інші розглянуті вище, залежить від конкретно-історичного моменту в межах якого вона виникає та вирішується. Те, що було нормальним і допустимим декілька століть тому, нині може набути характеру жодною мірою недопустимого і такого, що суперечить усім канонам людства.

Про6лемадопустимості,а точніше її розуміння і вирішення на конкретному етапі розвитку суспільства (і науки), здійснює величезний вплив на сам хід розвитку науки. Ті бар'єри, що встановлені, виходячи з тих чи інших моральних, естетичних і т.п. установок і принципів, можуть стати перешкодою для введення в науковий обіг і використання в ньому окремих методів, а, відповідно, стати перешкодою для отримання істинного знання. Актуальним прикладом цього в минулому нашої науки є генетика, а сьогодні для світової науки - клонування.

У силу своєї специфіки юридична наука приділяла, приділяє і буде приділяти увагу проблемі допустимості. Однак ця увага в більшій мірі проявляється у контексті проблеми законності, а відповідно розгортається і розглядається переважно процесуальними науками, у межах яких цю проблему розглядають, як правило, в контексті теорії доказів та процесуальних дій. Так, у "Теорії доказів у радянському кримінальному процесі" читаємо: "однією з центральних проблем доказового права є проблема допустимості доказів". Аналогічну позицію, але вже стосовно процесуальних дій, знаходимо в підручнику П. Лупинської, а саме: "в кримінально-процесуальному законі переважають норми, що містять дозвіл на здійснення дій, і тим самим заборонені дії і відносини, не дозволені законом. У кримінальному процесі допустимими є лише ті дії та рішення, що дозволені законом.

Такий метод правового регулювання називається дозвільним. Він є характерним для кримінального процесу тому, що в цій сфері діяльності мають місце, як було вказано вище, владні відносини, що зачіпають права та інтереси особистості, тому в нормах процесуального права повинні бути чітко визначені дозволи і заборони. Владовідносини завжди регулюються шляхом вказівки на те, що для посадової особи та чи інша дія дозволена законом, а тому інший суб'єкт правовідносин зобов'язаний підкоритися його вимозі".

Однак необхідно підкреслити, що проблема допустимості і в радянській період, і на сьогодні (практично в усіх країнах пострадянського простору) розглядається виключно в контексті проблеми законності. Це досить наглядно помітно, якщо ознайомитись з відповідними розділами літератури, присвяченої цьому питанню. При цьому загальновизнаним є підхід, відповідно до якого умовами визнання доказу допустимим є:

"1) отримання доказу належним суб'єктом, уповноваженим проводити уданій справі ту процесуальну дію, в ході якої отримано цей доказ;

2) отримання фактичних даних лише з джерел, перерахованих у законі;

3) отримання доказу з обов'язковим дотриманням правил проведення процесуальних дій, в ході яких його отримано;

4) дотримання при отриманні доказу всіх вимог закону про фіксування ходу та результату слідчої дії.

Очевидно, що законні засоби отримання доказів визнаються однією з гарантій правосуддя. Тому питання про недопустимість доказів, отриманих з порушенням закону, регулюється на конституційному рівні".

До такого ж висновку можна дійти, ознайомившись з працями, що присвячені іншим галузям процесуального права (адміністративний, цивільний, господарський процеси тощо).

Зрозуміло, що в юридичній літературі мова йде лише про один, достатньо окремий випадок допустимості методу. При цьому, коли говорять про процесуальні дії, то в цьому випадку швидше за все вирішується питання допустимості того чи іншого способу пізнання, "здобуття" істинної інформації.

Вважаємо, що такий підхід до розуміння проблеми допустимості для юридичних наук є недостатнім. Розгляд проблеми допустимості в юридичній науці та практиці фактично лише в контексті законності збіднює не тільки саму постановку питання, а й нівелює значення цієї проблеми. Крім того, такий підхід не може призвести до якогось більш-менш прийнятного її вирішення. Це насправді в певному сенсі є прояв статичного сприйняття суспільства і його механізмів (у тому числі правових). Це також є свідченням того, з чим ми часто стикаємось в юридичних науках, а саме з тим, що загальнометодологічне питання намагаються вирішити на базі окремого випадку, без належного усвідомлення загального звести його до більш конкретного. Що зрештою призводить до заміни загального приватним. І відповідно рішення отримане на базі приватного випадку, коли поширюються на всі інші випадки конкретизації загального може привести до досить хибних результатів. У випадку, який розглядається, розуміння допустимості методу, якщо воно має місці на сучасному етапі розвитку юридичної наук, призводить до спотвореного уявлення про те, що таке допустимість методу (прийому, способу тощо), а також до відсутності цілісного уявлення про принципову направленість вирішення цієї проблеми.

Саме тому необхідно відзначити таке:

• допустимість методу - це проблема з якою стикаються (вчені всіх без винятку галузей науки, зокрема юридичних);

• вирішення питань, пов'язаних з допустимістю методу, лежить в площині етико-моральної, естетичної, культурологічної і т.д. проблематики;

• проблема допустимості, з якою стикається дослідник, зумовлена науковими і загально-світоглядними принципами, установками та стереотипами конкретного суб'єкта пізнання, включаючи співвідношення його індивідуальних установок з тими, що панують в суспільстві, притаманні окремому етносу, соціальній групі;

• багато в чому саме позиція щодо допустимості методу зумовлює структуру методології пізнання тощо.

Крім того, ще одним критерієм відбору методу пізнання для його подальшого включення до методології дослідження є доцільність. Проблема доцільності застосування методу, з одного боку, призводить до проблеми істинності, а з другого, і це основне, знову ж до проблеми допустимості.

Під час вирішення питання про доцільність застосування конкретного методу (прийому, способу і т. д.) фактично вирішується питання про те, якого ступеня достовірності (істинності) нам необхідне знання в даному випадку, та який обсяг ресурсів, у тому числі розумових, у процесі застосування того чи іншого методу є сенс витратити для отримання необхідної кількості істинного (певного ступеня істинності) знання. При цьому необхідно враховувати, що необов'язково наші зусилля призведуть до необхідних результатів, тобто наше припущення щодо характеру і ступеня істинності інформації, що необхідна нам для вирішення тієї чи іншої теоретичної та/ або практичної проблеми, забезпечить потрібне рішення.

Якщо ще раз звернутись до прикладу із зважуванням, то зрозумілим є те, що для визначення обсягу витрат при транспортуванні залізничним транспортом яких-небудь сипучих матеріалів, нас цікавлять втрати, які виміряються не грамами, і навіть не кілограми, а, як правило, сотнями кілограмів. Однак виміряти можна ці витрати і до сотих міліграма. Очевидно, що в останньому випадку ступінь істинності знання буде значно вищим, ніж вимірювання з допустимою помилкою в кілограми. Але оскільки витрати на вимірювання до міліграмів навряд чи в даному випадку виправдані з точки зору їх значення для вирішення практичних завдань, пов'язаних з транспортуванням зерна, але досить затратні, то швидше за все, ми застосуємо метод, який хоч і не буде максимально істинним, зокрема, в силу передбачуваної похибки в отриманій інформації, але який буде являти собою оптимальну міру істинності інформації і витрат на її отримання.

З точки зору допустимості, доцільність буде проявлятися в контексті тієї міри можливих відступів від етико-моральних, естетичних, культурологічних тощо принципів і установок, які собі може дозволити суб'єкт пізнання.

Наскільки є припустимим випробування ліків на людях у рамках гуманістичної системи цінностей (в її сучасному розумінні). Відповідь очевидна - неприпустимим. Але, мабуть, зовсім інакше можна відповісти на це питання, за всіх рівних умов, якщо такі випробування дослідник буде проводити власне на собі або на добровольцях.

Ще складніше буде вирішити поставлену проблему в межах християнського вчення. Тому, що виникає питання: "Чи не буде таке випробування ліків формою самогубства?". Особливо, якщо припустити, що ступінь ймовірності летального кінця такого дослідження для піддослідного є абсолютною.

Звичайно, іноді (точніше найчастіше) відповідь на питання про доцільність застосування того чи іншого методу (прийому, способу тощо) в тому чи іншому конкретному випадку може бути отримана лише після закінчення або в процесі застосування цього методу (прийому, способу тощо). Хоча буває іноді це достатньо легко визначити ще до початку дослідження.