Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу захист проектів

Питання для роздумів. У чому виявляються особливості сучасної української поезії?

Група істориків збирала матеріал про сучасний літературний процес в Україні.

Цей період характеризується стаг­нацією в культурі, обмеженням сво­боди слова й свободи творчості. Проте взірцем і прикладом для письмен­ників сімдесятих років стали твор­чі постаті «шістдесятників», з вуст яких уперше після тривалого мов­чання повноголосо пролунали кос­мічні теми й національні — рівнове­ликі в сприйнятті кожного українця.

Проте суспільний «застій» штучно обмежив коло творчих шукань літе­ратурної молоді.

Набуток письменників 70-х рр. XX ст. засвідчує епохальність підня­тих тем і своєрідність їх реалізації. Світовідчуття митців різниться, але спільним є намагання трансформува­ти болі й проблеми сучасності в національному руслі, підкреслити належність до української нації і по­казати, що багато з тих бід, які ви­никли сьогодні, пов'язані з нашим минулим. їх можна розв'язати, стве­рджують письменники, тільки ос­мисливши, хто ми є на землі і який родовід успадковуємо.

Творчий доробок письменників, які прийшли в українську літературу у 80-х рр. XX ст. Саме у вісімдесяті роки в літерату­ру ввійшли насамперед поети-інтелектуали (Василь Герасим'юк, Ігор Римарук, Іван Малкович, Оксана Забужко, Оксана Пахльовська, «бабісти» (від «Бу-Ба-Бу» — буфонада, балаган, бурлеск) Юрій Андрухович, Олександр Ірванець, Віктор Неборак.

Творчість письменників цього пе­ріоду засвідчила існування спільного європейського культурного середовища, що сформувалося із середини 80-х і до сьогодні. Літературні тво­ри, що з'являються з-під пера су­часних письменників, відрізняються політекстуальністю, внутрішньою глибиною, багатоплановою образніс­тю, своєрідністю художнього світу Театральність світовідчуття, сприй­няття себе якщо не актором, то люди­ною, яка мистецьки грає на сцен: життя, характерні для головних ге­роїв творів цієї доби. Позитив і нега­тив утрачають чіткість обрисів і вимірів, а життя постає в усій своїй складності й суперечливості — так, як це і є насправді. Узагалі, правда, істина — це передусім внутрішнє сприйняття людини, а вже потім суспільна категорія, — стверджує су­часна література.

Творчий доробок пи­сьменників, які прий­шли в українську літе­ратуру в 90-х рр. XX ст. Літературний процес дев'яностих років — надзвичайно різноманітний і багатогранний. Найяскравішими фі­гурами літератури дев'яностих зали­шалися представники попередніх по­колінь. Вони становили основу цієї літератури, згодом донаснажену яск­равими експериментаторськими поста­тями Є. Пашковського, С. Процюка, О. Ульяненка...

З другої половини 80-х років ук­раїнська література розпочинає но­вий етап свого розвитку. У мистецтві з'являються постаті (Віктор Небо­рак, Юрій Андрухович, Іван Малкович, Ігор Римарук, Олександр Ірванець, Василь Герасим'юк, Юрій Покальчук, Оксана Забужко та багато інших), що не бажають миритися з пануванням «єдино правильного» напрямку — соціалістичного ре­алізму, та свій протест і виклик вони виявляють в епатажних формах. Їх творчість відрізняється від попередніх літературних здобутків українських митців принциповою, межовою переоцінкою суспільних і особистісних атрибутів, посиленою увагою до психологічного світу осо­бистості, експериментуванням щодо форми художнього твору, підкресле­но вільним поводженням з мовою як з матеріалом художнього тексту.

Експериментаторство стає провід­ним напрямком творчої діяльності письменників — кожен підсвідомо прагне сказати своє слово в літера­турі сучасної доби і вважає, що тра­диційні форми та засоби для цього неприйнятні.

Поети-модерністи 80-х проголосили абсолютну творчу свободу митця, його незалежність від будь-якої ідеології та офіціозу. Модерна лірика наполегливо й безкомпромісно звільнялась від суспільної заангажованості, рішуче відкидає псевдокультурну проблематику. Пріоритетного значення набувають суто естетичні критерії та моральні цінності. Молоде покоління звертається до заборонених соцреалізмом проблем (історична пам'ять, національна свідомість), переосмислюються багатющі джерела фольклору, міфології, Біблії.

Основними тенденціями у розвитку сучасної поезії є осмислення історичних аналогій з пекучими проблемами сучасності (Василь Герасим'юк), синтез української міфології та християнської етики Іван Малкович), недоторканість духовних святинь українського національного світогляду (Юрій Андрухович), несподівані асоціації в поетичному мисленні, авангардна версифікаційна техніка (Ігор Римарук), нові тематичні обрії: зображення нелегкого морального вибору сучасного громадянина, суперечлива тема війни в Афганістані (Василь Слапчук), очищення мистецького руху від гальмівних тенденцій через «сміхову культуру», певний літературний епатаж, карикатурність (Олександр Ірванець).

Українська література від середи­ни 80-х -90-х років і до сьогодні — це ху­дожній масив, що продовжує форму­ватися, її репрезентують творчі осо­бистості, створене якими важко порівнювати або зіставляти, настільки воно різниться за стилем, використа­ними художніми засобами, способом мислення та відтворення дійсності. Та незважаючи на протилежність по­шуків і одиничних міні-успіхів, ук­раїнська література сучасної доби ще не набула того світового резонансу, на який вона заслуговує в контексті здобутків попередніх епох. З чим прийдуть на літературний олімп су­часні українські письменники, чи стануть вони всесвітньо відомими, — питання, що має розв'язати час.

У літературних текстах сьогодення художня реальність постає такою ж різноманітною, як і справжня. У цьо­му й полягає непересічне значення цих творів.

У кризові періоди історії мистецтва, чим позначилися 80-90-ті роки двадцятого століття, традиційні напрями й стилі переживають вичерпаність своїх зображально-виражальних можливостей, існують за рахунок інерції, тиражуючи свої вчорашні творчі здобутки, замикаючись на власних канонічних зразках. Тому особливо важливою у подоланні таких кризових явищ є роль авангардних тенденцій у мистецтві. Таким чином, можна говорити про дискурс модернізму та неомодернізму в українській літературі новітніх часів. Поняття «дискурс» визначають мовленість між митцями про ієрархію певних цінностей, світоглядних пріоритетів, символів мистецьких образів. Дискурс модернізму та неомодернізму в сучасній українській літературі об'єднав більшість літераторів України, які мислять крізь естетичну настанову «примату форми над змістом» і відходять від канонів псевдокласичної оповідальності. На відміну від модерністсь­кого дискурсу 20-30-х років минулого століття неомодернізм утверджувався у ситуації конфронтації не з класичною оповідною практикою у мистецтві слова, а в перебігу ідеологічного протистояння з мистецьким офіціозом, що обслуговував тоталітаризм. Цей напрям був остаточно «оформлений» у творчості «вісімдесятників»: І. Римарука, М.Рябчука, В.Герасим'юка, І.Малковича, О.Забужко,В. Неборака, Ю.Покальчука, С.Жадана, Ю.Андруховича, І.Лучука, Н.Бічуї, Б.Жолдака, О.Ірванця, В.Цибулька, В.Слапчука. Можна також стверджувати, що в українській літературі наприкінці XX ст. родився стиль необароко, головні ресурси якого - це «полівалетнтність» суспільства (максимально широкий перелік «виборів» - способу життя, його якості, еталонів поведінки); потужні внутрішні авторські саморефлексії; нашарування «колишнього» сюжету на сприйняття й бачення сучасної людини. Зразком необарокового синтезу в літературі останнього часу є угрупування «Бу-Ба-Бу» (БУрлеск, БАлаган, БУфонада), представлене постатями Юрія Андрухо-ча, Віктора Неборака, Олександра Ірванця.

До авангардних угрупувань у літературі останніх літ належить також «ЛуГоСад», до складу якого входять Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський.

В останні роки були упорядковані й видані такі антології сучасної української поезії:

1) «Вісімдесятники. Антологія нової української поезії»: (1990). упорядкована і видана І.Римаруком. До неї увійшли поезії Ю.Андруховича, Н.Білоцерківець, В.Герасим'юка, П.Гірника, І.Малковича, В.Неборака, О.Ірванця, В.Цибулька, Т. Федька та ін.

2) «Молоде вино» (1994) - Упорядники: М.Розумний та С. Руденко. До антології увійшли твори 20-ти поетів, серед яких – І. Андрусяк, Ю.Бедрик, С.Жадан.

3) «Поза десятники» (1999) та «Позадесятники-2» (2000) Упорядник О.Гордон. До антологічного списку залучено П. Вольвача, С.Процюка, В.Слапчука, І.Павлюка.

Помітним журнальним проектом сучасного українського літературного процесу є літературно-мистецький журнал, заснований у 1990 році, - «Світовид». Видається Київською організацією Спілки письменників України, Спілкою театральних діячів України та Нью-Йоркською групою.

Щомісячним часописом незалежної української думки, який друкує матеріали з літератури, мистецтва, суспільного життя, є часопис «Сучасність».

Група літературознавців (презентує матеріал з включеннями відеоматеріалу)

Лугосад — літературна група, яку складали Іван Лучук, Назар Гончар, Роман Садловський. Створена 19 січня 1984 р. у Львові. «Методологічна основа» творчості «Лу-Го-Саду» — теорія поетичного ар'єргарду (ідею і аргументування лугосадівсько-ар'єргардної теорії висунув і обґрунтував літературознавець Тарас Лучук). Вірші «лугосадівців» перекладені німецькою, польською, білоруською, словацькою, болгарською, англійською, італійською, сербською, хорватською, фінською та іншими мовами. 2007 року перевидали антологію «Лугосад. Об'єктивність канону». Із відходом Назара Гончара 21 травня 2009 р. Лугосад перейшов в історію літератури.

Літературна група ЛУГОСАД, до складу якої входять Іван ЛУчук, Назар ГОнчар і Роман САДловський, була створена у Львові 1984 року. ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80–90­х років минулого століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно­мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів. ЛУГОСАД в історико-літературному контексті зазвичай розглядають як цілісне явище – у триєдиній сукупності, а не кожного із трьох лугосадівців зокрема. Будь-який більш-менш поважний аналіз розвитку української літератури протягом двох останніх десятиліть ХХ століття і початку століття ХХІ не може обійтися без залучення до розгляду творчості ЛУГОСАДу або принаймні без згадок про нього. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може слугувати залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю. У літературному процесі 80–90­х років минулого століття ЛУГОСАД зайняв своє гідне місце. Властиво, він не лише зайняв своє місце, але й був діяльним співтворцем того літературного процесу. У процесах поетичного розвитку, які відбувалися в Україні напередодні, під час та після “зміни формацій”, тобто в період розпаду радянської імперії та відродження незалежності України, коли замість колоніальної залежності виникла постколоніальна незалежність, ЛУГОСАД був безперечно присутнім. ЛУГОСАД завжди дистанціювався від політики, тому не будемо тут заторкувати постколоніального чи будь­якого іншого засоціологізованого дискурсу, а задовільнимося дискурсом суто літературознавчим, із ухилом до фактографічності, де історія літератури домінуватиме над її теорією. Отже, стосовно місця ЛУГОСАДу в сучасному літературному процесі (який прицільно завузимо саме до вісімдесятих-­дев’яностих років, бо література початку третього тисячоліття ще не визріла для спеціального розгляду, хоча її творять також і представники попередніх поколінь) слід виокремити два концептуальні підходи – антологійний і груповий. Антологійний підхід полягає в тому, що до розгляду залучаються українські поетичні антології, в яких опубліковані твори авторів, які належать до поколінь згаданого двадцятиліття (із можливими відхиленнями хронологічного чи довільного характеру). Взагалі-то, для нормального плину літературного процесу антологій мало б виходити значно більше, проте мусимо задовільнитися тим, що маємо, адже, за великим рахунком, не маємо вагоміших підстав нарікати, бо ж наша сучасна поезія є настільки повнокровною, що здатна репрезентабельно свідчити про здоровий розвиток національної літератури. Погляньмо на поетичні антології, які вийшли друком не раніше 1990 року: вони або підсумовують попередні доробки, або відображають (бодай вибірково, звичайно) відносно актуальний стан справ. І тоді побачимо – як у цей контекст вписався ЛУГОСАД.

Як бачимо, творчість ЛУГОСАДу, канонічний корпус якого був створений у вісімдесяті роки, в антологійному плані потрапила до зрілих дев’ятдесятників та до “зміни епох” (друга половина 80­х – початок 90­х), але в цьому немає жодного парадоксу, якщо зважимо на час книжкового оприлюднення лугосадівського поетичного доробку.

Усі троє – Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський – синхронно навчалися на філологічному факультеті Львівського університету імені Івана Франка (1981–1986), щоправда – на трьох різних відділеннях: слов’янському, українському та російському відповідно. Тобто формальні передумови для тіснішого спілкування виникнули об’єктивно. Ще восени 1981 року Віктор Неборак заагітував І. Лучука відвідати університетську літературну студію “Франкова кузня” (яку той згодом кулуарно перейменував на “Франкову криницю”). Найяскравішим тандемом тодішньої літстудії були В. Неборак із Василем Терещуком, там відбувалися доволі цікаві читання та досить жваві дискусії, тому І. Лучук привів до літстудії й Н. Гончара та Р. Садловського. Проте з літературною студією альянс не склався, бо дуже швидко майбутнім лугосадівцям набридли закомсомолені засідання літстудії, яку надалі впродовж університетських студій вони іґнорували. Але потяг до більш-менш організованого літературного буття не зник, а навпаки поступово зростав. У зв’язку з цим можна висловити сміливе припущення, що імпульсом для створення ЛУГОСАДу послужило в ширшому сенсі бажання альтернативності, а у вужчому – опозиційності до університетської літературної студії “Франкова кузня”.