19. У пустелі.

Вітер, рівний, впертий, той, що висушує людину за вісімнадцять годин, дме із середини Аравійської пустелі; найгірше те, що перед очима вже миготять іскорки. Я знаю, що, коли вони перетворяться на полум’я, я ляжу і, просто-на-просто, вже більше не встану. За три дні після аварії ми з’їли небагато: півапельсина й половину виноградного грона – це все, що у нас було. Мені зовсім не хочеться їсти – тільки пити; мучить, здається, не стільки сама спрага, скільки її наслідки: пересохла горлянка, язик, наче з гіпсу, біль усередині, в роті страшенно дере, смак якийсь огидний – ці відчуття для мене нові. Від цієї хвороби – як усе просто – існують чудові ліки – вода.

Учора я йшов, ні на що, не сподіваючись; сьогодні ці слова втратили сенс: ми йдемо, тому що йдемо. Учора мені ввижався апельсиновий рай, а сьогодні я його вже не маю, і вже не вірю, що він є на світі. Я вже нічого не відчуваю, крім того, що серце в мене геть висохло; ось-ось впаду, але розпачу, як це не дивно, немає. Немає навіть гіркоти, а шкода: сум видався б мені солодким, як вода. Можна було б пожаліти себе і побиватися, кінець кінцем, за собою, мов за другом, але в мене немає смутку.

Раптом з-за пагорба – о чудо – з’явився, погойдуючись на верблюді, араб; помаленьку, зовсім не поспішаючи, він обертається до нас, і я добре знаю: в ту мить, коли він повернеться, світ зовсім зміниться, бо його погляд – це життя, і мені здається, що він - як бог.

(238 слів)

20. Кавказ.

Великий Кавказький хребет, точніше Центральний Кавказ, - одне з тих місць, які люблять альпіністи; причина, очевидно, у зручності цього району: Баксанською долиною можна доїхати майже під Ельбрус; район дуже красивий, прокладено багато маршрутів, від простих до найскладніших, і, звичайно, завжди можна знайти ніким не пройдені дороги.

Внизу льодовик – це, як правило, величезний язик льоду, який повільно тече ущелиною; прогрітий сонцем, він несе на собі струмки й річечки води, утворюючи водоспади, печери, залиті кришталевою водою. Нагорі льодопад – одна з найскладніших перешкод. Перегинаючись через величезний кам’яний поріг, він ламається, розтинаючись тріщинами; тут раз у раз щось рухається: нагромаджуються й падають сераки, відлунюють пустоти під льодом, з хряском розтинають лід тріщини – добре, якщо не під ногами. Гори – це надзвичайне диво, незбагненне, неперевершене; щомиті вони об’єднують протилежне: ніжність, лагідність і небезпечність, безжалісність – і ні про що не попереджують, крім, хіба що, очевидного. У них так багато всього, що кожної миті навколо щось змінюється: камінь, який лежав тисячі років, зривається і, набираючи швидкість, мчить вниз; лід, чистий, міцний, кілька діб накопичує, перетікаючи через скелю, напруження; пройде ще мить – і тріщина розрізає його тіло.

День і ніч - це не тільки світло й темрява, тепло й холод. Це ще й показник інтенсивності життя: вдень – безупинний рух, вночі ж життя тут наче завмирає. Межа між ними – ранок і вечір; ранкове сонце нагріває схил, мить - і, неначе по команді невидимого диригента, здіймається шум, починає, гуркочучи, сипатися каміння, звільняючись із льодового полону, стікати вода – і так до вечора.

(236 слів)