7. Жар-птиця.

Усе було дивовижним: чисте небо, море блакиті, м’яке сонячне світло; перша зелень на деревах, ще недавно похмурих і костурбатих, була схожа на хмари зеленого диму, що ось-ось здійметься догори. Не хотілося сідати ні в автобус, ні в тролейбус, і він пішов пішки, відчуваючи, що його тіло – велика й легка пустка, на яку, очевидно, перетворилася його недавня радість, його піднесеність почуттів. Власне, тепер уже начебто не було й тіла – тільки пустка, про яку він за звичкою думав, що вона і є ним, Іваном, що вона мала якесь відношення до його колишнього життя. Ніжність, зовсім недавня, тендітна, ще начебто звучала в душі, але це вже були рештки тієї великої, справжньої ніжності, яка частково перетворилася на попіл, частково згасла, а частково її випромінювали спогади.

Колись у дитинстві йому снились сни: він тримав у руках жар-птицю, а потім, прокинувшись, навіть відчував на долонях дотик золотого, сліпучого пір’я; здавалось іще який час, що він зловив-таки жар-птицю, та тануло останнє марево сну, й приходила до нього сумна впевненість, що ніякої жар-птиці не було, що все це привиділося. Але тепер усе начебто відбувалося в зворотному порядку: дотик золотого, сліпучого пір’я на пальцях, на долонях невблаганно обертався на казковий, на несправжній; з цим ніяк не можна було боротися: незворотність цього процесу була сильніша жалю й бажань.

Вуличний рух, метушня чи, навпаки, навіть непоспішливість – усе це було осмислене, передувало єднанню. Оглядаючи вулиці вечірнього міста, він зрозумів: у предчутті ночі люди прагнуть не самотності чи суму – хочуть бути комусь потрібними.

(241 слово)

8. Вільгельм Телль.

Швейцарія - країна гір і озер: спустишся вниз, в долину, - там озеро; піднімешся наверх, в гори, - і там вода в кам’яних чашах. Золоті руки у швейцарців, усе вони вміють: сформувати сири, зробити ковбаси, наловити форелі; понад усе, однак, вони, поневолені Австрією, люблять одне волю.

Австрійський намісник, глумливий, зарозумілий, кинув посеред площі свого капелюха, звелів поставити солдатів-найманців, які слідкували б, щоб усі перехожі - від старого до малого - під барабанний бій кланялися його капелюхові. Перехожі вклонялися, але не всі: Вільгельм Телль, стрілець, прямуючи з двома синами до свого друга, не вклонився, зчинив бійку коли солдати змушували його це зробити. Доповіли наміснику; той, недовго думаючи, звелів:

- Ти зіб’єш стрілою яблуко з голови свого сина, відійшовши на

сто кроків. Не зіб’єш - злетить твоя голова.

Вільгельм Телль взяв дві стріли; одну він поклав під одяг, другу - на самостріл, прицілився, зовні незворушний, скам’янілий. Постріл - і молодший син радісно побіг назустріч; в його руках - дві половинки яблука. Намісник здогадувався, що друга стріла призначалася йому. Вільгельма заарештували, щоб учинити допит: шпигуни доносили, що в горах, недоступних для них, збираються повстанці - Вільгельм мав знати про них. Відвезти його в замок на озері, однак, не вдалося: налетіла буря, а єдиний, хто міг провести човен серед скель, - стрілець. Його розв’язали, дали кермо, і він провів човен до берега, врятувавши всіх, але біля берега вистрибнув, щез у горах. Намісник загинув через кілька днів: стріла, випущена Вільгельмом Теллем, влучила йому в серце; зляканий кінь здибився - і вершник полетів у безодню.

(237 слів)