11. Люди й океани.

Вітер, свіжий, лагідний, летить, огортаючи кручі, приносячи до нас прохолоду й звуки селища, розташованого внизу, в долині, у самому серці Тянь-Шанських гір. Будиночок, в якому ми розмістилися, причепився до виступу скелі, як приклеєний; я дивлюся на вогні, мерехтливі, примарні, і мені здається, що все це: гори, сніг, хмари, селище внизу - величний сон.

Мимоволі виникає інша картина: хвилі набігають на берег Барбадосу, восьмеро чоловіків, наш екіпаж, сидять напіводягнені, задумливі під пальмами; скелі навколо - це південно-східна частина Карибських островів, які раніше називалися Вест-Індією.

Ми вже не мандрівники - глядачі. Хвилі, безкрай моря, хмари, гнані трансатлантичною повітряною течією, - усе це якось віддалилося, неначе ми й не мандрували, пройшовши півсвіту на човні з папірусу, як давні єгиптяни, - небезпечна пригода. Не знаю, для чого все це було: наукові дослідження, гідрографічні, етнографічні, історичні, - це зрозуміло, але про деякі речі важко казати словами.

Френсіс Чичестер, старий, немічний, обійшов навколо світу на яхті один, без екіпажу. Пройшовши через ніким не видимі страждання, він, безперечно, здійснив подвиг; не менш важливими були і його особисті відкриття: він розкрив собі власні можливості, знайшов у собі вершини, незнані досі, - і переміг.

Ален Бомбар, французький лікар, переплив Атлантику теж один; усе, що в нього було, - це гумовий човен, невеличкий аварійний запас їжі і води в опломбованих мішечках, весло, ще й годинник, який згодом перестав працювати. Збирав дощову воду, їв рибу й планктон, страждав від авітамінозу й виснаження, спав уривками, щоб не випасти за борт, - людина, виявляється, здатна діяти і в таких умовах. Усе це - ствердження духу людини.

(243 слова)

12. На світанку.

Сріблом блиснув у верхівках лісу місяць, зачепив за верховіття ялини і без сплеску, як привид, упав у гущавину. Сяйво зірок на небі згустилося, і потемніла річка; тіні дерев, що з’явилися було при місяці, знов розтали, поглинуті темрявою. Лише виблискувала в перекатах річка, котилася по руслу в Єнісей. Там, перед Єнісеєм, на пологому березі, вона розпластається рукавами й проточинами, обтріпаною мітлою почне почісувати бік, несміло загравати з важким, налитим силою Єнісеєм.

Єнісей не залишав її без уваги: призупинивши себе на білокамінній косі, збаламутивши воду, він приймав у себе і цю річку, заплітав її у клубок з іншими річками й річечками, які сотні й тисячі кілометрів бігли до нього, стривожені тим, щоб наповнити молодою силою його вічний рух.

Відступала непомітно темрява, і здавалося, що тихіше, ніж було, й бути вже не могло; не слухом, не тілом, а тією глибинною часткою природи, що присутня і в мені, я відчув вершину тиші, із якої починав народжуватися новий день. Настала та коротка мить, коли над світом літав, як мовиться, лише божий дух.

На кінці вербового листка, загостреного, продовгуватого, набубнявіла, дозріла велика краплина; налита важкою силою, вона завмерла, наче злякалася, що може звалити світ своїм падінням.

У глибині лісів вгадувалося таємниче дихання, м’які кроки; в небі вгадувався осмислений, але теж таємничий рух хмаринок, а можливо, - і інших світів. Спокій і тиша наповнили світ і моє серце – в такій райській тиші в усе можна повірити: в нескінченність життя, і в ангелів, і у вічне блаженство, і в воскресіння добра і загибель зла.

(248 слів)