7.Які існують основні операції з експорту та імпорту?

У міжнародній торговій практиці використовуються два основних методи здійснення експортно-імпортних операцій: прямий (direct) експорт та імпорт, що передбачає поставку товарів промисловими підприємствами безпосередньо іноземному споживачу або закупівлю у нього відповідних товарів, і непрямий (indirect) експорт та імпорт, який полягає у продажі та купівлі товарів через торгових посередників. Для сучасного етапу розвитку великого виробництва з величезною концентрацією та централізацією капіталу є характерним розширення прямого експорту та імпорту. Прямий метод зовнішньоекономічних операцій використовується: • при продажі та закупівлі промислової сировини на основі довгострокових контрактів; • при експорті дорогого та габаритного обладнання; • при експорті стандартного обладнання через закордонні філії; • при закупівлі сільськогосподарських товарів у фермерів; • при державному продажі та закупівлі. Прямі зв'язки дають ряд переваг: більш тісні контакти з контрагентом; краще знання кон'юнктури ринку; швидше пристосування своїх виробничих потужностей до потреб споживача. Однак і непрямий експорт та імпорт продовжують зберігати своє значення. За деякими оцінками, за допомогою торгових посередників у світовий товарообіг втягується близько половини всіх товарів. Цей метод використовується: • при збуті стандартного промислового обладнання; • при збуті споживчих товарів; • при реалізації другорядної продукції; • на окремих важкодоступних і маловідомих ринках; • при просуванні нових товарів; • при відсутності власної збутової мережі; • при умові, що торгівля монополізована великими торгово-посередницькими фірмами. Непрямий метод експортно-імпортних операцій теж має свої переваги: великий досвід; власна мережа обслуговування, знання ринку та кон'юнктури.

8.Основні риси і головні напрямки функціонування експортно-виробничих зон.

Експортно-виробничі зони. Ці зони призначені для виробництва товарів для експорту. Вони мають право на безмитну торгівлю у митному та торговельному режимі країни та надають іноземним інвесторам податкові та фінансові пільги. Мета створення цих зон полягає у насиченні країни сучасними товарами та технологіями, об'єднання підприємств для виробництва експортно-привабливої продукції. Експортно-виробничі зони створюються, насамперед, для залучення іноземного капіталу до національної економіки, створення експортних підприємств і нових робочих місць, збільшення надходження іноземної валюти, впровадження до господарської практики останніх досягнень НТП. У загальній сукупності експортно-виробничих зон розрізняють зони спільного підприємництва (Угорщина, Болгарія), зони вільного підприємництва (США), підприємницькі зони (Великобританія), спеціальні економічні зони (КНР).

Експортно-виробничі зони. Початок сучасних експортно-виробничих зон (ЕВЗ) як територіальному анклаву, в якому закордонні фірми виробляють для вивозу за кордон промислові товари й отримують прибуток за рахунок спеціальних стимулів і привілеїв.Інтерес, виявлений багатьма країнами до ЕВЗ (найпоширенішого типу особливих зон), зумовлений насамперед помітними досягненнями ряду таких зон за останній час. Ці досягнення відображаються у показниках обсягу експорту, рівня зайнятості, швидкості освоєння технології чи промислової модернізації. Однак не потрібно робити висновок, ніби подібні зони - унікальний засіб прогресу. Навіть після набирання цими зонами «повних обертів» залишається багато серйозних проблем, які потребують вирішення. Не можна ігнорувати і те, що деякі зони можуть в остаточному результаті просто виявитися звичайними економічними банкротами. Практика свідчить про те, що зони ніколи не розвиваються згідно з їх початковим планом. Як і кожна складна організація, вони живуть власним і досить динамічним життям, передбачити плин якого неможливо. Тому запорука успіху ЕВЗ полягає швидше не в хорошому плануванні на початкових стадіях, а у високій адаптивності та гнучкості наступного процесу адміністрування.

Спочатку ЕВЗ розглядалось як економічні та технологічні анклави і звичайно передбачалось, що їх статут повинен усунути будь-який значимий промисловий і технологічний вплив на внутрішню економіку. Однак досвід показує, що навіть коли зони діють у такій екстериторіальній формі, їх вплив на місцеву економіку є досить суттєвим. Цей вплив за своєю суттю має модернізуючий характер і здійснюється через низку каналів і механізмів: через «ефект навчання», особливо у сфері управління, організації робіт і експортного маркетингу; унаслідок наявності у зоні вітчизняних підприємств -контакт із зарубіжними інвесторами може створити потужну міжфірмову комунікацію і спричинити «підтягування» вітчизняних підприємств до технічного й управлінського рівня зарубіжних; накінець, ще один канал — кадровий, який реалізується через міжфірмову міграцію персоналу. Тут важливий не стільки кількісний, скільки якісний бік справи: кілька десятків навчених у зоні управляючих чи майстрів, що збираються на вітчизняному підприємстві поза зоною, можуть його змінити до непізнаваності. Ці непрямі модернізуючи ефекти цілком реальні і, незважаючи на їх «неподатливість» традиційному аналізу «затрати — ефективність», дозволяють пояснити прагнення багатьох країн створювати у себе зони всупереч тому, що останні можуть принести менший безпосередній прибуток, ніж інші варіанти розвитку.