ток деструктивних природних процесів, ландшафтні особливості, які зумовлюють землевпорядкування тощо; 3) послідовність врахування ознак, за якими виділяють таксони, визначається ступенем їх незалежності від решти класифікаційних ознак. На початкових етапах дедуктивної класифікації (тобто при класифікації «зверху») враховуються ознаки, що характеризують зовнішні фактори динаміки геосистем (надходження тепла та опадів як основні фактори-ресурси та місцеположення — як незалежний від геосистеми фактор-регулятор), на кінцевих — ознаки, які являють собою складні функції від факторів, врахованих на попередніх етапах класифікації (багатство едафотопу та місцеві екологічні режими); 4) ряд ознак, які послідовно враховуються при класифікації, — єдиний, проте при класифікації геосистем певного рангу деякі з цих ознак можна не враховувати як малоінформативні.

§ 7.2. ОРДИНАЦІЯ

Коротка історична довідка. Ординацію, тобто упорядкування об'єктів уздовж деякого ряду так, що найбільш подібні за певним критерієм об'єкти займають сусідні позиції, першим застосував Л. Г. Раменський (1910, 1925). Розроблений ним метод дістав назву рядової координації. Він полягає в упорядкуванні всіх видів рослин певної території вздовж ряду, що відповідає конкретному екологічному фактору (зволоженню, багатству грунту тощо). Крайні положення цього ряду займають види, що зростають в

172

екстремальних по цьому фактору умовах (наприклад, у найбільш сухих та найбільш зволожених). Решта видів досить складними розрахунками упорядковується між цими двома. Таких ординаційних рядів для певного регіону можна побудувати кілька. Л. Г. Раменський та його учні в Росії виділяли шість таких рядів (зволоження, багатство грунту, змінності зволоження, алювіальності, пасовищної дигресії та абсолютної висоти). У післявоєнний час X. Еленберг побудував ряди ординації для 1600 видів середньоєвропейської флори по 15 факторах (рядах).

Аналогічні дослідження виконано в ФРН, Швейцарії, Угорщині, Чехословаччині та інших європейських країнах, але за меншим числом рядів.

Р. Уіттекер, досліджуючи в 50-ті роки просторові зміни видів рослин та екосистем вздовж певного градієнта середовища (висотного, зволоження, багатства), розробив методи градієнтного екологічного аналізу. Послідовність змін екосистем вздовж градієнта він називав екокліном, а рослинних угруповань — ценокліном. У цей же час подібні дослідження виконав Дж. Кертіс у горах штату Вісконсін. Він та його колеги розробили метод полярної, або вісконсінської, ординації. Від прямої ординації він відрізняється тим, що угруповання упорядковуються не за одним прямим екологічним фактором у відповідний йому ряд, а в Деякий багатомірний простір, осями якого є екологічні фактори або осі максимальної варіації рослинних угруповань (крайні положення займають найбільш несхожі між собою асоціації, а не ті, що знаходяться в крайніх умовах існування).

Упорядкування екосистем одночасно не за одним фактором, а за кількома (багатомірна ординацґя) запропонував український геоботанік П. С Погребняк ще в довоєнні роки. Для цього він розробив матрицю, рядками якої є градації зволоження (гідротопи), а стовпцями — багатства місцезростання (трофотоли). Цю матрицю широко використовували ландшафтознавці, особливо солнцевської школи.

У рамках вчення про геосистеми методи ординації впровадив

173

Α. Α. Краукліс (1969, 1979). Він запропонував концепцію факто- рально-динамічних рядів, уздовж яких фації упорядковувалися в ряд за ступенем зміненості певним комплексним фізико-геогра- фічним фактором. Ординацію фацій південної тайги А. А. Краукліс проводив по шести осях, або факторах: літоморфному, гідроморфному, кріоморфному (комплексному фактору зниження теплозабезпеченості внаслідок застоювання холодного повітря, прояву мерзлоти грунтів тощо), субстагнозному (застоювання речовини),

174

псамоморфному тa ксероморфному. Усі факторально-динамічні ряди сходяться до корінної фації, тому їх схема нагадує сукцесійну моноклімаксову.

Останнім часом для ординації екота геосистем розроблено математичні методи (Б. М. Міркін, Г, С Розенберг, 1978; А. А. Краукліс, 1979).

торів; отримані ряди інтерпретуються як синтетичні, внесок у які кожного прямого фактора можна визначити (зокрема, за допомогою факторного аналізу); 3) одновимірна ординація — геосистеми упорядковуються в один ряд (за одним прямим фактором або за одним непрямим комплексним); 4) багатовимірна — геосистеми

ми, що знаходяться поруч, мало розрізняються за цими ознаками; крайні положення ряду займають геосистеми, що перебувають під екстремальною для даного регіону дією фактора.

Фактори, ординація вздовж яких найбільш інформативна для

що призводять до зменшення потужності грунту та пухких порід (літоморфний ряд). Для регіонів, контрастних за кислотністю грунтів (наприклад Полісся), геосистеми можна ординувати в ацидоморфний ряд, а для зони тундри і тайги — в кріоморфний.

гідроморфний та галоморфний ряди наногеохор північної частини Керченського півострова. Ці ж ряди, обрані як осі двовимірного простору прямих екологічних факторів, можуть слугувати для ординації геосистем у площині цих двох факторів одночасно (рис. 41, в). Координатами геосистем у цій двовимірній площині прийняті їх позиції на відповідних одномірних осях (гідроморфному

175