Bobina_Istor_Ukr

52НарисизісторіїУкраїни

Вумовахвійнизмінюютьсяформиземлеволодінняісаміземлевласники. Руйнується шляхетсько-магнатські латифундії, замість них створюються дрібні козацькі господарства. Багато землі роздається новій шляхті– козацькійверхівційправославнійцеркві. Дляналагодженнявласної фінансової системи Б. Хмельницький створює систему митниць та встановлюєрядмитнихзборівіподатків, пробуєналагодитиміжнародну торгівлю з Туреччиною. Але основним наслідком війни і Руїни стало страшне спустошення українських земель. Селянство тікало зі зруйнованих земель на кордон з Московщиною, формуючи надалі Слобідську Україну. Колонізованіземлібезлюднюють, занепадаютьторгівляіфінанси. Крімтого, підчасвійниУкраїноюпрокотилисяпосухиіхвороби.

У XIV–XVII ст. змінюється фінансова система. У кінці ХІІІ ст.– поч. XIV ст. в Україні був т. зв. безмонетний період. Більшість істориків стверджуютьпроповнувідсутністьмонетногообігувцейчас. Можливо це пов'язано із занепадом господарства за часів татарщини. У XIV–XV ст. у скарбах знаходять новгородські паличкоподібні гривні й рідко чернігівськігривні. ЗкінцяXV ст. з'являютьсяповноціннігрошічеського

іпольськогокоролів, атакожзолотоординськідирхеми. Тодіжкиївський князьВолодимирОльгердовичкарбуєдрібнісрібнідинари. Зпоч. XV ст. наукраїнськихземляхпоширюютьсясрібнімонетизУгорщини, Венеції, Візантії. Найдорожчими та найавторитетнішими монетами стають золоті дукати і флорини вагою близько 3,5 грамів. У XVI ст. зникає паралельнеходіннякількохвалют, утверджуютьсяфінансовісистемиЛитовської та Польської держав. У кін. XVI–поч. XVII ст. з'являються великі срібнімонети– талери(вагоюблизько30 г), переважноголландські. Під часВизвольноївійнизМосковськоїдержавипочалинадходитиросійські копійки, азгодомрубль, денга, полушки, алтини, п'ятаки.

Протягом XIV–XVII ст. суттєво змінюється і соціальна структура населення. Вонаускладнюєтьсявідповіднодозмін, яківідбуваютьсяв системі господарювання. Більша частина населення – селянство. Ще на початку XV ст. селянство складалося з тих же груп, що і за князівської доби: вільніселяни, напіввільні, невільники, челядь. Протягомнаступних століть більша частина селянства втрачає і юридичну, і економічну свободи. Але все українське селянство ніколи не було повністю закріпаченим. Відомий український історик І. Крип'якевич писав, що до сер. XVII ст. селянствоскладалосязрізнихгруп, зрізнимрівнемзалежності. Середселянвиділялися: 1) тягловіселяни, якіпрацювалинапанасвоєю худобою спочатку по 8–10 днів на рік, а згодом 2–4 дні на тиждень;

2) службові селяни (ремісники) – ковалі, пекарі, рибалки, бортники, конюхи; 3) чиншові (данники) платили данину (чинш) зі своєї землі натуральною продукцією – медом, збіжжям тощо. Залишалися невільники – холопи, челядь. Досер. XVI ст. цісоціальнігрупина"старих", північних, українських землях зникають. Формується одна соціальна група – залежнекріпоснеселянство. Аленанових, колонізованих, земляхсформуваласяновагрупаселян– селянствонаслободах. Длязалюднення, освоєння нових земель магнати оголошували "слободи" – звільнення від обтяжливих податків на 15–20–40 років. Поступово із сер. XVI ст. виростало покоління селян, яке не знало неволі. Тому саме з кінця XVI ст. у часизакінчення"пільгових" роківпочинаютьсямасовівиступиселянствапротипоневоленняіпанщини.

Другоювеликоючастиноюзалишалосянаселенняміст– міщанство. Відродження міст ішло складно. До поч. XVII ст. більша частина з них носила аграрний характер: населення мало свою землю і працювало на ній. Від звичайних сіл їх відрізняли лише ярмарки і торги. Лише до кін. XVII–поч. XVIII ст. міста стають центрами зосередження ремесла

іторгівлі. Нові міста ставали ще й адміністративними центрами. Міста й містечканалічувалиподві–тритисячічоловік, найбільшіміста– вісім– десятьтисяччоловік. Цетакіміста, якЛьвів, Київ, Луцьк, Острог. Міста в Україні належали державі, церкві й магнатам. Міщанство, як і селянство, зазнавалоутисківзбокумагнатівіцеркви. Алечастинанаселення міст мала обмежене самоврядування, або т. зв. магдебурзьке право. Активноючастиноюнаселеннямістбулиторгівційремісники. Вониоб'єднувалисявцехи– особливіпрофесійніоб'єднання.

Найвищу верству литовсько-польськоїдержави складаливласники землі– шляхтаімагнати. Шляхта– дрібнійсередніземлевласники. Їхні привілеївизначалисявійськовоюслужбоюлитовськомукнязюіпольському королю. У XIV–XV ст. головним джерелом формування шляхти стали збіднілі боярські й князівські роди, а також частина заможних селян

іміщан, які отримували титули і землі за службу в кавалерії та прикордоннуслужбу.

Шляхта була різна: і більш, і менш заможна, а іноді подібна до заможного селянства. Така "стара" шляхта зосереджувалася в Галичині, наВолинійчастковоПоділлі. НовіземлінаКиївщині, Брацлавщині, Чернігівщині, Полтавщині належали магнатам – найбільшим землевласникам. Магнати– потомкистароруськихістароукраїнськихкнязів, щовели свою родословну від Рюриковичів та Гедиміновичів. Найбільш відомі "новіукраїнці" першоїхвилі: князіОстрозькі, Збаразькі, Ружинські, Ко-

рецькі, Вишневецькі. Загаломблизькотридцятикнязівськихродівволоділи більшістю українських земель. Наприклад, князь Острозький мав землі на Волині, Київщині, Брацлавщині – близько 14 тис. кв. км. Йому належали 59 міст і містечок, 857 сіл, більше 100 фільварків. Князь виставляввійськоушістьтисяччоловік. КнязьЄ. Вишневецькиймаву володінні 50 міст і містечок, більше двохсот тисяч селян.

Особливою соціальною групою стало козацтво. Історія козацтва до цьогочасувикликаєгарячідискусії. Першізгадкипрокозаківвідносять до ХІІІ–ХIV ст. Але це більшою мірою були тюркські (татарські) козаки. А вже в XVI–XVII ст. козацтво стало українським. До поч. XVII ст. сформувалисяосновнігрупикозацтва. Найбільшвідомимибулисічовики. Цебуличоловіки, якіпостійномешкалинатериторіїукріплень– січей, щобудуваливнижнійтечіїДніпра. Другагрупа– реєстровікозаки. Вони були внесені в спеціальний список – реєстр, який свідчив про службу польськомукоролю. Зазвичайцебулаприкордоннаслужбавновихмістечках. За першим наказом реєстровці виступали проти татар, турок, московитів, анерідкоізапорожців. Третягрупакозаків– "козакинаволості", "гніздюки". Вонизаводилиродинуізаймалисясільськимгосподарством на землях, які належали січовикам. З XVIII ст., коли участь запорожців у війнахпоступовосходитьнанівець, Січбільшоюміроюперетворюється в господарську організацію, яка займається транзитною торгівлєю, промислами, винокурінняміт. ін.

У 1686–1687 рр. відбувається остаточний поділ України. Правобережжя відійшло до Польщі, Лівобережжя – до Московської держави, ПівденнаУкраїна– доТуреччини. ЗемліміжрічкамиДніпроіПівденний Буг залишалися незаселеними. Після Визвольної війни і Руїни др. пол. XVIІ ст. знову потрібно було відновлювати сільське господарство, ремесло, торгівлю. Як і в попередні часи, основою української економіки залишилося сільське господарство із землеробством. Разом з тим на ПравоіЛівобережнійУкраїнібулисвоїекономічніособливості.

Лівобережжя, очолюване гетьманом, менше постраждало від війни і швидковідновилосвоєгосподарство. Доосновнихтенденційрозвитку економікивXVIII ст. належать: 1) поступовезбільшенняйконцентрація земель у руках української старшини, обезземелення селян і козацтва, поступовезакріпачення селян; 2) незначні, поступові змінивтехнології обробкиземель, екстенсивнийспосіброзвиткуземлеробствазарахунок введення в обіг нових земель; 3) збільшення товарності сільського господарства, появановихсільськогосподарськихкультуртановихгалузей сільського господарства; 4) спроба розвитку мануфактурного виробни-

цтва; 5) обмеження економічного життя з боку Московсько-Російської держави, втягненняекономікиЛівобережжя взагальноросійську економіку. Розглянемодокладнішезазначенітенденції.

Протягом війни 1648–1657 рр. і Руїни було зруйноване велике магнатськеземлеволодіння. Більшістьселянікозаківмоглавільнозайматися землеробством. Але вже на поч. XVIII ст. поширюється закріпачення і гетьман І. Мазепа вимушений був усупереч бажанням старшини обмежитипанщинудвомадняминатиждень. У30-хрр. XVIII ст. більше третини оброблюваних земель стали приватною власністю старшини. ДокінцяXVIII ст. ужевсюземлюподілилиміжстаршиноюінанійпрацювало залежне селянство. У такому закріпаченні була зацікавлена як українська верхівка, так і російське дворянство, яке, отримавши землі

вГетьманщині, не уявляло своє господарство без кріпацтва. Таким чином, указКатериниII від1783 р. прозаборонупереходуселянвідодного пана до іншого лише поставив крапку в процесі другого закріпачення селянства.

Технологіясільськогосподарського виробництвапротягомXVIII ст. майженезмінилася. Земліщебуловідноснобагато, особливопісляприєднання південних земель. Тому господарство залишалося екстенсивним, невистачалотількиробочихрук, якібпрацювалиназемлі. Основу землеробстваскладалитрадиційнікультури: жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, горох. Поряд з традиційними технічними культурами (льоном, коноплями) з'являються нові – тютюн і шовковиця. Окремими галуззями стають садівництво та вирощування баштанних культур. З др. пол. XVIII ст. починають вирощувати картоплю, томати, на Закарпатті – кукурудзу.

Відновленнясільськогогосподарстваізбільшенняобсягівпродукції прискорилирозвитокпереробнихгалузей, першзавсемлинарства й ґуральництва. ЗбільшеннявинокурінняобумовлювалосяекспортомгорілкидоРосії. Надзвичайнаприбутковістьґуральництвапризвеладомонополізаціїцієїгалузіврукахстаршиниімонастирів. Дляпотребросійської армії починають розвиватися вівчарство і конярство. Традиційно високимрівнемрозвиткувідзначалосявиробництвопоташуіселітри.

УXVIII ст. на Лівобережжі створюються мануфактури. Під мануфактурою розуміється просте підприємство, засноване на поділі праці

йремісничійтехніці. Мануфактурарозглядаєтьсяякстадіярозвиткунової, капіталістичноїпромисловості. УЗахіднійЄвропімануфактуравиникла

вXVI ст., а в останній третині XVIII ст. замінюється машинним вироб-

ництвом. В Україні мануфактура в основному формувалася під тиском держави та охоплювала такі виробництва, як залізоробне, скляне (гутництво), поташне, селітряне, суконне, парусне. Але така мануфактура була малоефективною через відсутність вільнонайманої праці в умовах аграрного господарства.

Загальнепіднесеннягосподарськогожиттяпривелодопожвавлення торгівлі, посиленняекономічнихзв'язківміжрегіонами. Постійнозбільшувалася кількість торгів і базарів, які проводилися раз або два на тиждень. Популярноюформоюторгівлісталиярмарки. Торгийбазарипов'я- зували місто і село, ярмарки пов'язували між собою різні регіони. Їхнє збільшення свідчило про формування національного ринку та єдиного господарськогопростору. Найбільшіярмаркиотримувалиназвиконтрактових. Такими ярмарками стали Київський і Львівський. У ХІХ ст. на їх основібулистворенібіржі.

ЯкщопротягомXVIII ст. внутрішняторгівляГетьманщинирозвивалася, то зовнішня поступово занепадала. Причиною такого становища стало обмеження на ввезення та вивезення ряду товарів з України

ів Україну. Вони стосувалися більшою мірою українських купців. Такі правилавводилисяПетромI длязахисту власногоросійського купецтва

івласних виробників. Так, у 1701 р. Петро I видав указ про заборону українськимкупцямвивозититоваричерезбалтійськіпорти, адозволив вивозитичерезАзовськеморе. ВійназіШвецієюзмінилаціплани, алене на краще. Торгівля дозволялася через м. Архангельськ на Білому морі. Такаторгівлядляукраїнськихкупців, яківивозилисвійтоварчерезПравобережнуУкраїнудопольськихпортівнаБалтійськомуморі, ставалазбитковою. Українці вимушено продавали свій товар російським купцям за меншими цінами. У 1714 р. Петро I заборонив вивозити пряжу, шкіру, віск, сало, щетину, в 1719 р. – збіжжя. До кін. XVIII ст. українці були витисненізвеликоїторгівлі, залишившисьудрібнійісередній.

ПравобережнаУкраїнавідроджуваласяякаграрнийрегіон. Польські магнати, якінаприкінціXVII ст. повернулисянасвоїземлі, використовували старий спосіб відродження господарства – переселення селян та їх частковезвільненнявідподатків("слободи") на10–30 років. Уженапоч. XVIII ст. господарство Правобережжя відродилося. Але безмежний егоїзміжадібність польської шляхтипризвелидочергового закріпачення селянства та посилення економічного тиску. Саме з цього часу починається гайдамаччина, яка закінчується кривавою Коліївщиною.

Західні землі України з XV ст. поступово перетворювалися в аграрнийпридатокПольщітаіншихдержав, щонимиволоділи. АктивнимекономічнимцентромзалишавсяЛьвів. Вінбувцентромтранзитноїторгівлі й ремесла.

Важливі політичні та економічні зміни відбуваються в Україні наприкінціXVIII ст. ЄвропейськікраїниділятьПольщу. ДоРосіївідходить Правобережна Україна. Росія виганяє Туреччину з Північного Причорномор'я, знищує Кримське ханство і приєднує ці землі. Росія остаточне ліквідуєавтономіюГетьманщини. Останняполітично, юридично, економічно інкорпорується у склад Російської імперії. Якщо Правобережна Українавгосподарськомувідношеннібулаосвоєнаімалатісніекономічні зв'язки з Лівобережжям, то Південна Україна вимагала господарського освоєння.

Південна Україна – це великі неосвоєні земельні простори, вільний вихід до Чорного моря і Південно-Західної Європи, великі природні ресурси півдня й сходу. Освоєння Південної України, а згодом і Східної розтяглося на все ХІХ і ХХ ст., а в окремих господарських галузях триваєдосьогодні(створенняновихпортів, формуваннятранзитнихшляхів, використанняземельнихірекреаційнихресурсівтощо).

ОсвоєнняПівденноїУкраїнипочиналосяізсільськогогосподарства і торгівлі. Освоєнням вільних земель займалися вільні переселенці. Катерина ІІ запропонувала іноземцям, зокрема німцям-протестантам, переселитися на південь України. Перша хвиля селян-переселенців з Гессену, Пфальца, Вестфалена з'явилася в Україні в 70-х рр. ХVІІІ ст. Кожна родина отримувала не менше 50 га землі й податкові пільги. Друга хвиля переселенців, але вже з німецьких міст почалася в 1808 р. Крім німців сюди переселялися серби, болгари, волохи – молдовани. Пара- лельноціземліосвоюваликріпаки-переселенціізцентральнихгуберній Росії та Гетьманщини, а також селяни-втікачі й козаки. Завдяки невеликій частині кріпаків на півдні України формувалося капіталістичне сільськегосподарство. Основноюгосподарськоюкультуроюсталапшениця. До80-хрр. ХІХст. збіжжязпричорноморськихстепіввивозилося до Європи. Новий імпульс розвитку отримало вівчарство. Південь стає центромсадівництва, виноградництва, виноробства.

Економічний розвиток першої пол. ХІХст. відзначався мінімальними темпами економічного зростання в умовах феодального господарства. Лівобережні українські губернії вже починають потерпати від малоземелляіпосиленнякріпацтва. ПравобережнаіПівденнаУкраїнавтягувалисявкапіталістичнівідносини.

Особливістю економічного життя 20–30-х рр. ХІХ ст. став початок промислового перевороту. Промисловий переворот в Україні почався в цукроварінні. Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з ручноюпрацеюіремісничоютехнікоюдомашинногофабрично-заводсь- коговиробництва. Підчаспромисловогоперевороту відбуваєтьсявпровадженняувиробництвоітранспортмашин, паровихдвигунів, формується особлива – машинобудівна – галузь промисловості. Промисловий переворотпоступовопереростаєвіндустріалізацію. Промисловийпереворот почався в Британії (остання третина XVIII–перша чверть ХІХ ст.). До сер. ХІХ ст. Британія пройшла індустріалізацію. Протягом ХІХ ст. промисловийпереворотйіндустріалізаціявідбувалисяуФранції, Німеччині, а згодом США та Японії. Ці процеси – промисловий переворот й індустріалізація– завершилиперехідзахідноїцивілізаціївідаграрногодоіндустріальногоспособувиробництвайрозвитку. Промисловість(індустрія) почалавиготовлятибільшепродукції, ніжсільськегосподарство, впромисловості була зайнята більша кількість населення країн, а міста, де зосереджувалася промисловість, стали центрами соціального, політичного, культурногожиття.

Промисловий переворот у Росії починається пізніше, ніж в Європі. Це пояснювалося збереженням феодального аграрного господарства, яке залишилося достатньо ефективним і повною мірою задовольняло потреби дворянства як правлячої верхівки. На думку дворянства, Росія мала залишатися аграрною (землеробською) країною, а невеликі осередки промисловості мали задовольняти лише військові потреби. Але зупинититенденціїзагальногорозвитку булонеможливо. Промисловий переворотвімперіїпочинавсявтрьохцентрах. ЦеПетербург– машинобудуванняйзовнішняторгівля, Москваінайближчігубернії– текстильнапромисловістьіхарчовагалузь, районУралу– гірничорудна промисловість. У сер. ХІХ ст. з'являється Нижній Новгород як центр машинобудування і торгівлі. На поч. 70-х рр. ХІХ ст. промисловий переворот

уРосіїпереростаєвіндустріалізацію.

ВУкраїніпромисловийпереворотпочинаєтьсяв20–30-хрр. ХІХст. Навідмінувідросійськихгуберній, вінпочинаєтьсявхарчовихгалузях: цукроварінні й ґуральництві. Найвідомішим прикладом використання машинуцукроварінністаладіяльністьколишніхселян-кріпаківЯхненків

іСимиренків. Але це були поодинокі випадки серед українців. Україна серединиХІХст. залишаласяаграрноютериторією, якавідставалав промисловому розвитку не лише від Європи, але й індустріальних регіонів

Росії. Ситуація почала змінюватися здр. пол. ХІХст. – післяскасування кріпацтва, появивільнонайманоїробочоїсилиівеликихіноземнихкапіталів.

3. Перша (капіталістична) модернізація господарства України (1861–1917 рр.): основні напрямки розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі й фінансів

Поступовий розвиток сільського господарства, промисловий переворот, збільшеннявільнонайманогоселянства, поразкаРосіївКримській війніпоставилицарськувладупереддоситьжорсткимвибором: абореформування за європейським зразком, або селянські бунти з тією ж реформою.

Реформи(зміни), якіпроводилисявРосійськійімперії(ізахоплювали Україну), привелидоформуванняновогогосподарськогомеханізмуінової системи, яка називається капіталізмом, або капіталістичним господарством. Поняття капіталізму складне і багаторівневе. Воно охоплює широкийспектрнелишеекономічних, алеісоціальних, культурних, духовних, політичних відносин. Економічний зміст капіталізму – приватна власність на засоби виробництва й особлива експлуатація юридично вільної людини. У процесі цієї експлуатації в умовах капіталістичного виробництва створюється додатковий капітал. Джерело додаткового капіталу – неоплачувана праця найманого робітника. Капіталізм у порівнянні з феодалізмом є більш прогресивним. Капіталізм забезпечив вищийрівеньрозвиткупродуктивнихсилсуспільства, значнопідвищив продуктивністьпраці, різкозбільшивобсягвиробництваійоготехнічний рівень. Капіталістичне господарство створило нові класи суспільства: буржуазіюінайманихпрацівників(пролетаріат). Капіталістіпролетарна довгірокисталинепримиреннимисуперникамиувійнізакапітал.

Елементиросійськогокапіталізмузароджувалисявнетряхфеодалізму. Це і початок промислового перевороту, і поява вільних робочих рук, і втягнення в світовий ринок. Але саме т. зв. селянська реформа та ряд іншихреформпочалиформуватикапіталістичнегосподарство. Улютому 1861 р. російський імператор Олександр ІІ видав маніфест, за яким відмінивкріпацтво. Звичайно, щовідмінакріпацтвабулапроведенавінтересах дворянства. Селянство звільнялося від особистої залежності від пана й отримувало мінімальні наділи землі. Після реформи селянин обробляв своєї землі менше, ніж до реформи. А 94 % колишніх поміщицьких селян одержали наділи менше п'яти десятин землі, що було нижче

від норми для більш-менш ефективного господарювання. І навіть за цю землю селянин мав сплатити викупні платежі. Вони були вдвічі більше, ніж ринкова вартість землі, йвиплачувалися протягом50 років. Зберігалися оброк і часткова панщина. У результаті реформи утворився великий прошарок вільного, але бідного селянства, яке попало у фінансову залежність від поміщиків. Через півстоліття саме ці селяни допомогли більшовикам захопити і відстояти владу.

У пореформений період українське сільське господарство розвивалося парадоксально. З одного боку, досить швидке зростання виробництвазернаіцукровихбуряків, іншихсільгоспкультур, розвитоктваринництва, формування сировинної бази для промисловості, поступовий перерозподіл земель на користь селян, а з іншого – безземелля і малоземелля, зростаннямайновоїдиференціації. Напоч. ХХст. у селібідняків

– 60 %, середняків– 27 %, заможних– 13 %. Отже, утворивсянадлишок робочої сили в селі – та як наслідок безробіття. Особливістю українськогогосподарстваставінерівномірнийрегіональнийрозвиток. Сформувалися два регіони капіталістичного господарювання – Південна і Центральна(Правобережна) Українатарегіонмалоінтенсивного(звеликими феодальними пережитками) господарства – Лівобережжя (Харківщина, Чернігівщина, Полтавщина). Такимчином, аграрнареформа1861 р. прискорила розвиток сільського господарства за рахунок зубожіння більше ніж половини селянства. Промисловість не встигала приймати "зайве" селянствоназаводиіфабрики, щопризвелодосоціальноїнапругивселі, стримувало розвиток господарства. Ці та ряд інших причин привели до реформ П. Столипіна в 1906–1910 рр. Мета реформ – створити на селі прошарокзаможнихселян, якібзбільшилипродуктивністьгосподарства і стали соціальною опорою царизму в селі. Зміст столипінської реформи – дозвілселянамвиходитизобщиниразомізземлеюнахутори, переселеннячастиниселяннановіземлі– вСибіріДалекийСхід, розширенняможливостейфінансовоїдопомогичерезбанківськікредитийпільгові податки. ЗусіхрегіонівРосійськоїімперіїнайкращірезультатиреформи були в Україні. У 1906–1912 рр. утворено 226 тис. хуторів, у 1916 р. – 440 тис. Це склало 14 % селянських господарств. За ці роки з Полтавщини, Харківщини і Сумщини на Далекий Схід переїхало більше двох мільйонівукраїнців, якіствориливідомий"ЗеленийКлин" ("ЗеленаУкраїна"). АлереформаП. Столипінамалатойженедолік, щоіреформа1861 р. Вона відбувалася за рахунок селян і спекуляції землею з боку Селянськогобанку. Позитивнірезультатиаграрнихреформ(зростаннятоварності

сільського господарства) нівелювалися зубожінням більшої частини селян. Зростаннясільськогогосподарствобулонадтопомірним, щоброзв'я- затисоціальнийконфліктуселі.

Саме тому в 1917–1921 рр. більшовицькі гасла перерозподілу земель, зрівняльнийземлепереділ, знищеннязаможнихселян(куркулів) призвелидодругоїгромадянськоївійнивУкраїні.

Скасуваннякріпацтварадикальновплинулонарозвитоккапіталістичної промисловості. У 70-х рр. ХІХ ст. промисловий переворот у Росії переростаєвіндустріалізацію. Цебулаперша, капіталістична, індустріалізаціяРосіїтаУкраїни. Сутьіндустріалізації– застосуваннямашин, механізмів, двигунів, яківикористовуютьелектричнуенергію, енергіюзгоряннявугілля, нафти, силупари. Наосновіцихмашинімеханізмівстворюються нові галузі виробництва, які розширюютьможливості людини

взадоволенні своїх потреб. До умов індустріалізації належать: 1) суспільна потреба; 2) наявність природних багатств; 3) вільний капітал, який вимагає постійних прибутків; 4) вільна робоча сила; 5) створення умовз бокудержавиісуспільствадлякапіталістичноїіндустріалізації.

ЕкономічневідставанняРосіївідпередовихкраїнЄвропи(Британії, Франції, Німеччини) та як наслідок поразка вКримській війні стали виявомтієїсуспільноїпотреби, якапідштовхнулакапіталістичнізміни. Удр. пол. ХІХ ст. вугілля, що було відкрите на сході Україні (Донбас), стало потрібне для нового виду двигунів і машин, які почали застосовуватися

впромисловості. Поряд з покладами вугілля знайшли поклади залізної руди(м. КривийРіг). Поєднанняцихприроднихресурсівстворилометалургійну і добувну промисловості. Нові заводи і шахти постали на Донеччині й Луганщині та вздовж річок Дніпро і Сіверський Донець. Виробленнявеликоїкількостіметалу, новітехнології, здобуткинаукисприялипоявіметалообробнихімашинобудівнихпідприємствумістахЮзівка, Луганськ, Харків, Катеринослав, Олександрівськ, Кам'янськ, Кривий Ріг. Швидкимитемпамирозвивалисяважкемашинобудування, залізничне машинобудування та ремонт рухомого складу залізниць, металообробка, сільськогосподарське машинобудування, паливна промисловість (видобутоккам'яноговугілля), залізнесуднобудування. Цігалузістворили промисловість України кін. ХІХ–поч. ХХ ст. Крім того, вони стали основою, наякійу30–60-хрр. ХХст. булиствореніновігалузіукраїнськоїпромисловості. Такимчином, сформувалисяСхіднийіПівденнийпромислові(індустріальні) регіониУкраїни. Їмбулипритаманнісвояекономічнаіполітичнакультура, своїдемографічнійнаціональніособливості, свій менталітет і духовна культура.