Bobina

УДК 892 ББК 66.7 (29Ук)

Б 72

Рекомендовано Методичною радою УДМТУ як навчальний посібник

Рецензент:

В.П. Кисляков, кандидат филосовських наук, доцент

Бобіна О .В.

Б 72 Політичний рух в Україні: Навчальний посібник. – Миколаїв: УДМТУ–МГІ, 2003. – 40 с.

Містить виклад лекцій, методичні вказівки, тестові завдання, перелік літератури, що дозволяє ознайомитись з основними аспектами теми та перевірити свої знання. Тестові завдання розраховані на контроль загальних знань.

Призначений для студентів всіх спеціальностей різних форм навчання.

УДК 892

ББК 66.7 (29Ук)

© Бобіна О.В., 2003 © Видавництво УДМТУ, 2003

1. ЗАГАЛЬНОРОС²ЙСЬКИЙ ПОЛ²ТИЧНИЙ РУХ В УКРА¯Н² У ХIХ–ХХ СТ.

Особливості політичного руху в Україні

Україна як одна з найбільш економічно та суспільно розвинутих частин Російської імперії являла собою політизований регіон. Політичний рух в Україні відповідав загальноросійським тенденціям, але мав і свої особливості. Цей рух був представлений кількома напрямками. Найбільш розвинутим в організаційному, ідеоло- гічно-теоретичному, інтелектуальному відношеннях був загальноросійський рух. У ньому брали участь організації, які діяли по всій Російській імперії, і представники інших національностей. Другий напрямок – національний (неукраїнський) рух, в якому брали участь організації, що захищали інтереси національностей, які мешкали на Україні. Найбільшими серед них були єврейські та польські партії. Незважаючи на те, що керівництво партій знаходилось в столицях Російської імперії, більшість місцевих організацій зосереджувалась в Україні. Третій напрямок представлений національним (українським) рухом.

Така різноманітність, політичні розбіжності та радикалізм значно послаблювали загально-політичний рух в Україні.

Слід зазначити, що до 1925 р. Україна була єдиною з республік СРСР, в якій зберігалась формальна багатопартійність. До цього часу поряд з ВКП(б)–КП(б)У діяли УКП, Поалей-Ціон, СЕРП, окремі осередки меншовиків та есерів.

4

Декабристський рух в Україні

Найбільш активною у загальноросійському політичному русі на початку ХІХ ст. була діяльність таємних дворянських товариств: "Союз благоденства" (1818–1821 рр.) в Тульчині та Полтаві, ''Залізні перстні'' (1814–1816 рр.) в Кам'янець-Подільському, ''Товариство об'єднаних слов'ян'' (1823–1825 рр.) в Новоград-Волинському. Ці організації об'єднували, в основному, офіцерів-дворян, які під впливом французької революції, переможної антинаполеонівської війни, знайомства з суспільно-економічним розвитком Західної Європи зрозуміли необхідність реформування суспільно-економічного ладу Росії.

Найвідомішим стало так зване ''Південне товариство'', яке сформувалося після самоліквідації ''Союзу благоденства''. Товариство об'є- днувало діяльність місцевих організацій-управ, що діяли в Тульчині, Василькові, Кам'янці. Очолили організацію П. Пестель, С. Волконський, С. Муравйов-Апостол, М. Бестужев-Рюмін. Керівником товариства П. Пестелем був складений програмний документ ''Руська Правда''. В ньому проголошувався намір знищити самодержавство і кріпосництво, надати населенню громадські свободи (слова, друку, зборів, віросповідань), розв'язати аграрне питання. Проголошувалось розв'язання національного питання, але лише щодо Польщі та Фінляндії. Україна, на думку П. Пестеля, мала увійти в єдину унітарну демократичну республіку.

На відміну від П. Пестеля М. Муравйов, член "Північного товариства", створюючи свою програму, проголосив в ній федеративний принцип устрою майбутньої Росії. В цьому проекті імперія поділялась на окремі федеральні одиниці-держави зі своїми столицями. Всіх держав мало бути 15. На території України створювались дві держави: Чорноморська – столиця м. Київ та Українська – столиця м. Харків.

Після поразки повстання в Санкт-Петербурзі 14 грудня 1825 р. керівники "Південного товариства" очолили виступ Чернігівського полку, який розміщувався в Василькові, 29 грудняя 1825 р. Але цей виступ був швидко придушений.

Царат жорстоко розправився з учасниками таємних дворянських організацій: п'ятеро були повішані, багатьох вислано до Сибіру або розжаловано в рядові, інших – в діючу армію на Кавказ.

5

Поширювалось в Україні і масонство, яке за походженням було польське або російське. В діяльності масонських лож брали участь і українці. Так, відомий український діяч І. Котляревський входив до ложі "Любов до істини", створеної в 1818 р. в Полтаві. Діяльність масонів була недовгою. Царський режим заборонив її на початку 20-х років.

Після розгрому дворянського руху політична діяльність в Російській імперії зійшла нанівець.

Народницький етап політичного руху

Новий етап політичного руху в Росії пов'язаний з діяльністю різночинців – молоді, переважно вихідців з дрібно-буржуазних верств населення, в тому числі з селянства, духовенства, чиновництва, дрібнопомістного дворянства, міської буржуазії. Завдяки своїй освіті молодь залучалась до політичного життя. Поштовхом до активізації суспільної діяльності стала поразка російської імперії в Кримській війні та реформи Олександра ІІ.

Головними теоретичними постулатами народників стала боротьба за соціалізм і залучення селянства до неї, боротьба проти капіталізації Росії, збереження селянської общини. Одна частина народників обмежувалась пропагандою серед селянства, друга – намагалась підняти селянство на збройну боротьбу, бунти.

Серед відомих народників, які діяли в Україні, були брати Жебуньови, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, Л. Дейч. Найбільшим виявом народницької діяльності стала так звана "Чигиринська змова". В селах Чигиринського та Черкаського повітів групою народників була створена підпільна селянська організація "Таємна дружина" числом понад тисячу учасників. Жандарми розгромили цю організацію ще до її активного виступу.

Втративши віру в селянство, яке не розуміло, чому воно має виступити проти "царя-батюшки", народники переглянули тактику боротьби і звернулися до терору. Ця тактика не виправдала себе, але мала великий вплив на подальший розвиток політичного руху в Росії.

Поряд з різночинським революційно-демократичним рухом поступово розгортається ліберальний рух, який знаходить свою основу в діяльності земств. В цих органах місцевого самоврядування зосе-

6

реджується ліберальна інтелігенція, що прагне мирних перетворень, поступового і поміркованого реформування існуючого ладу.

Соціалістичні партії

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувається об'єднання робітничого руху з політичним соціалістичним рухом в його марксистському варіанті. На початку зародження цей рух був представлений "Південноросійським союзом робітників", соціалістичними підпільними інтелігентськими марксистськими гуртками, які вивчали та пропагували ідеї соціалізму. Ці гуртки діяли в промислових центрах України – Києві, Катеринославі, Херсоні, Одесі, Миколаєві. Серед активних діячів цього руху були Є. Заславський, Ю. Мельников, П. Тучанський, П. Запорожець, брати Радченко.

Виявом об'єднання робітничого та інтелігентського соціалістичного рухів стало створення наприкінці ХIХ ст. РСДРП. Російська соціал-демократія проголосила своєю метою революційну боротьбу за соціалізм, а рушійною силою цієї боротьби був пролетаріат. Проте РСДРП скоро розкололась на дві непримиренні течії – меншовиків (помірковані) та більшовиків (радикальні). Представники цих течій по-різному оцінювали розвиток Росії та готовність до утвердження в ній соціалізму. Обидві ці течії мали великий вплив на промисловий пролетаріат Східної України. Під час мирного розвитку революції більший вплив мали меншовики, а під час загострення політичної боротьби, неспроможності досягти своєї мети мирним шляхом робітництво підтримувало більшовиків – їх радикальні форми і методи боротьби. Невелику популярність РСДРП мала серед українського селянства, адже вона не вела агітації та пропаганди українською мовою і зосереджувала свою діяльність лише в промислових центрах.

Певний вплив на селянство України мала РПСР (Російська партія соціалістів-революціонерів). Ця партія вийшла із старих народницьких гуртків, модернізувавши утопічний селянський соціалізм в соціалізацію землі. Розуміючи вади своєї доктрини, соціалісти-револю- ціонери продовжили терористичні традиції народників, створивши так звану "Бойову групу". Есери мали невеликі організації лише в Харківській, Полтавській, Чернігівській губерніях. На Правобережжі та Півдні України, де селянство було власником або великим орендарем землі, ідея зрівняльного розподілу землі не підтримувалася.

7

РСДРП та РПСР – представники радикальної течії, що визнавали революцію як можливий шлях політичних перетворень.

Інші політичні партії

У великих містах України діяла Партія Народної свободи – конституційних демократів. Це була ліберальна буржуазна партія, яка об'єднувала вищий прошарок інтелігенції – професорів, адвокатів, лікарів, прогресивну промислову буржуазію. Ідеалом кадетів була конституційна парламентська монархія, до якої треба йти шляхом поміркованих реформ. Найбільш відомим серед "українських" кадетів був В. Вернадський, який один з небагатьох розумів важливість "української проблеми" для нормального політичного розвитку Росії.

Серед діючих найбільш реакційними були монархічні партії. Найвідоміша партія – "Союз руського народу", яка діяла в багатьох населених пунктах усіх губерній України. Основною метою таких організацій було збереження самодержавства, тому в більшості своїй вони об'єднували реакційне дворянство та духовенство. Але монархісти намагались залучати до організації неосвічене селянство та робітництво, міщанство. Цими партіями за сприянням влади створювались бойові дружини – "Чорні сотні", які очолювали погроми, влаштовували вбивства політичних діячів.

Серйозною політичною силою в Україні, особливо в її південних районах, став анархічний рух. Анархізм в Україні мав свої особливі риси і відзначався ширшою соціальною базою, діючи серед робітництва і селянства, більшою організованістю, налагодженими взаємозв'язками, а також екстремістським терористичним характером.

Українське питання та загальноросійський рух

Національне питання в історії України Російської імперії було надто актуальним. Адже до її складу входило більш ніж 200 народів, народностей, етнічних груп. Ці народи перебували на різних рівнях культурного, економічного та політичного розвитку. Проблема полягала в нерівномірності їх розвитку, в задоволенні чисельних інтересів цих народів.

Загальноросійські демократичні сили визнавали існування "польського", "фінського", "кавказького питання" як проблеми національ-

8

ного розвитку, але вони не могли і не хотіли збагнути і відкидали існування "українського питання". Всі ці сили розглядали українців, щонайбільше, як "малоросів", як гілку єдиного "руського" народу, а національний рух – як сепаратизм, спрямований на підрив імперії.

Разом з тим були і деякі особливості у розумінні національного питання. Чорносотенці виступали за "єдину і неподільну" Росію, а "російській народності" надавали найбільшого значення в державному розвитку та устрої. Кадети обмежувались різко негативним ставленням до справедливих вимог українського народу з національного питання. Щодо України їх програма обмежувалась культурною автономією, а згодом – обласною. Навіть коли Центральна рада в липні 1917 р. визнавалась Тимчасовим урядом крайовою владою в межах п'яти губерній, кадети вимагали відміни цього рішення, не визнавали Раду національним парламентом, відмовились працювати в ній і вийшли з Тимчасового уряду, спровокувавши урядову кризу.

Російські соціал-демократи (і більшовики, і меншовики) проголосили право націй " на самовизначення, аж до відокремлення і створення своїх держав". Але у використанні цього гасла щодо України вони не були послідовні. Меншовики виступили з гострою критикою щодо діяльності Центральної ради і пізніших українських державних утворень, а Перший Універсал було розцінено як "зраду революції". Діяльність меншовиків та есерів, які займали аналогічну позицію в Центральній раді, була вимушена. Головною метою цих партій була боротьба з українським "сепаратизмом", а не вирішення національного питання. Ось чому есери і меншовики голосували проти IV Універсала, який проголосив незалежність України. Ще більшою непослідовністю відрізнялись більшовики. Хоча Ленін підтримував право на самовизначення, він виступав проти розколу великих держав на національні. Цим самим гасло "Право на самовизначення" виконувало лише пропагандистські функції і на пратиці було обмежене визнанням незалежності Польщі та Фінляндії. Щодо України, керівники більшовиків підтримали боротьбу Центральної Ради проти Тимчасового Уряду, місцеві ж організації виступали проти національного руху. Ситуація докорінно змінилась після перемоги більшовиків в Петрограді і проголошення УНР та влади Центральної Ради в Україні. Формально визнавши владу Центральної Ради, радянська влада висунула такі ультимативні вимоги, що їх виконання означало б занепад Центральної Ради та її відмову від

9

керівництва національним рухом. Відмова Центральної Ради виконати ультиматум призвела до збройної боротьби з більшовиками. Але недооцінка більшовиками національних особливостей України була однією з причин їх слабкості. Лише під тиском національного руху більшовики вимушені були, хоча б формально, створити окрему комуністичну партію – КП(б)У, визнати "незалежну" Радянську Україну, її уряд, керівні органи і хоча б формально підписати "міждержавну" угоду про утворення СРСР.

Політичний рух в СРСР

Політичний рух в умовах радянської влади був неможливий через жорсткий контроль з боку партійних органів і органів держбезпеки. Для досягнення ідейно-політичної єдності було розгорнуто безпрецендентний терор у суспільстві і навіть в самій комуністичній партії. Під час перебудови інтелігенція не змогла створити загальносоюзну політичну організацію, яка стала опозицією до КПРС і перебрала владу з рук комуністів. З 1987–1988 рр. у республіках було створено місцеві національні політичні організації спочатку у вигляді так званих "народних фронтів", а потім і партій.Ці організації проголосили своєю метою більший суверенітет республік, а згодом і їх вихід з СРСР.

2. НАЦ²ОНАЛЬНИЙ ПОЛ²ТИЧНИЙ РУХ У ХХ СТ.

Особливості українського політичного руху

Розвиваючись в умовах загальноросійського політичного руху та під його впливом український рух мав свої особливості. На відміну від російського, національний рух не мав стійких історичних традицій. Це призвело до обмеженості політико-ідеологічних, організіційних основ руху. Так, наприклад, політичний український рух не мав прошарку професійних революціонерів, які займалися б тільки політичною діяльністю. Слід відзначити молодість учасників національного руху, а отже недостатність життєвого і політичного досвіду. Так, В. Вінниченко народився в 1880 р., С. Петлюра – в 1879 р.,

10

М. Шрагу , що замінив М. Грушевського на посаді голови Центральної ради було 22 роки, М. Ковалевському – керівнику найбільшої української партії соціалістів-революціонерів – 25 років, тому відчувався брак компетентних людей для політичної діяльності, а згодом і для державної.

Слід вказати на певну ізольованість східноукраїнського руху від західноєвропейського. Негативне ставлення російських партій до українців призвело до обмеженості ідеологічних доктрин, механічного перенесення західноєвропейських політичних доктрин на український ґрунт.

Не випадково майже півстоліття політичний рух у Східній Україні обмежувався культурницькою програмою – започаткуванням шкіл, книгарень, бібліотек, вивченням української мови, історії, культури і т.д.

Національний рух розвивався в умовах обмеженої соціальної бази. Національна соціал-демократія не могла знайти опори в національному робітництві. Цього робітництва було надто мало, воно зосереджувалося в тих галузях економіки, які не відігравали вирішального значення в політичній боротьбі – це сільське господарство, харчова промисловість. Більша частина робітництва була русифікована, розчинялась в масі російського, польського, єврейського робітництв, які були домінуючими в добувній, металургійній, машинобудівній промисловості. Саме ці національності складали більшість населення промислових центрів України.

Український ліберально-консервативний рух теж не мав соціальної бази за відсутністю великого прошарку національної фінан- сово-промислової буржуазії. Більшість національної буржуазії зосереджувалась в сільському господарстві, переробній промисловості, дрібній торгівлі. Вирішальні галузі промисловості були у власності франко-бельгійського, російського, єврейського капіталів. Таким чином, українські політики не могли користуватись фінансовими можливостями, які мали російські партії від чорносотенців до більшовиків.

Єдиним прошарком, який був базою українського політичного руху, залишалось селянство. Але для об'єднання селянства були потрібні великі професійні, організаційні, ідеологічні сили, яких не мала нечисленна українська інтелігенція. Потрібен був і історичний час, але його, як відомо, не вистачало.