Bobina_Istoriya_Ukrainu

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ Національний університет кораблебудування імені адмірала Макарова

О. В. Бобіна

Україна і світ

Методичні вказівки для самостійного вивчення тем

зісторії України "Україна в системі міжнародних відносин"

і"Українськадіаспора"

Рекомендовано Методичною радою НУК

Миколаїв 2007

Лекція № 1. Україна в системі міжнародних відносин

Розділ І. Зовнішня політика українських держав:

А) зовнішня політика Київської Русі і Галицько-Волинського князівства (IX–XIV ст.ст.);

В) зовнішня політика Гетьманщини (1648–1781 рр.); С) зовнішня політика українських державних формувань періоду на-

ціонально-демократичної революції і громадянської війни (1917–1922 р.) Розділ ІІ. "Українське питання" в політиці інших держав:

А) ставлення до незалежності України інших держав та поділи України;

В) "українське питання" у війнах та його "вирішення".

***

Міжнароднівідносиницескладнеявищесучасноїполітики,якевключає в себе різного роду зв'язки між державами. Історія української держави дає цікаві і повчальні приклади того, що зовнішня політика і міжнародні відносини можуть відігравати ключову роль в державному будівництві. Що ж таке державна зовнішня політика? Це діяльність держави, стосовно інших держав, організацій, осіб, яка забезпечує захист національних інтересів. Під національними інтересами розуміється збереження, захист і розвиток тих благ і цінностей, що їх дане суспільство вважає для себе самими головними. Основними цілями зовнішньої політики є: а) захист державного суверенітету проти зазіхань із зовні; б) збереження цілісності і недоторканності кордонів і території держави; в) створення сприятливих зовнішніх умов для національної економіки і культурного, політичного життя. В умовах бездержавності весь потенціал – природний, людський, промисловий, культурний стає ресурсом для інших держав. Суспільство із суб'єкта міжнародних відносин стає об'єктом за який йде боротьба і суперництво. Історія України подає приклади як першого так і другого варіантів.

3

Розділ І

Історію зовнішньої політики України можна було б почати з трипільської цивілізації. У давніх трипільців були речі які мали середземноморське і кавказьке походження. Це свідчить про тісні економічні стосунки означених територій. Тісні економічно-торговельні відносини встановлювали скіфи і греки з своїми дальніми і ближніми сусідами.

На думку окремих дослідників саме зовнішня торгівля відіграла головну роль в утворенні першої держави східних слов'ян – Київської Русі. Необхідність захисту і контролю торговельних шляхів, які шли від Балтійського до Середземного моря, і з Заходу на Схід, призвела до утворення сильної державної організації в місці їх перетину. Міжнародна торгівля стала однією з причин утворення першої української держави. Про значення торгівлі свідчать і перші відомі нам дипломатичні угоди. Це договори 907 р. і 911 р., підписані князями Олегом, Ігорем, а згодом княгинею Ольгою з Візантією. Головним елементом цих угод були умови русько-візантійської торгівлі. Купці з Візантії, Німеччини, Польщі, Чехії, Ближнього Сходу вели торгівлю від Новгорода до Чернігова і Києва. В IX–XI ст. Київ став центром транзитної торгівлі.

Про велике значення зовнішньої і транзитної торгівлі свідчить уповільнення економічного розвитку Київської Руси. В ХІ ст. в результаті хрестових походів Візантійська імперія втрачає монополію контролю над морськими шляхами в Середземному морі. Тепер не потрібно було обминати Візантію через великі простори шляху із "варягів в греки" і прибутки київських князів різко зменшуються.

Активна зовнішня торгівля відіграла свою роль і в становленні Галицько-Волинського князівства. Галицька земля мала тісні економічні стосунки з Польщею, Німеччиною, Австрією, Угорщиною, Візантією. Таким чином торгівля була першим важливим фактором який сприяв активним дипломатичним стосункам.

Другим важливим фактором який формував зовнішню політику першої української держави була релігія, а конкретніше її вибір і саме охрещення Руси. Легендарний процес пошуку і вибору віри, від Аскольда і Діра до князя Володимира Великого, сприяв утвердженню Києва серед інших держав. Сама християнізація проводилась за допомогою болгарських і візантійських священиків. Разом з тим, прихильники Папи Римського, його посли визнавались світською владою нарівні з православними. Релігійний фактор в зовнішній політиці активно використовував Данило Галицький. Так він звернувся до Папи Римського Інокен-

4

тія IV по допомогу в організації нового хрестового походу проти монголо-татар, обіцяючи за це перейти під юрисдикцію Риму.

Третім чинником зовнішньої політики стали династичні шлюби, які затверджували силу і авторитет давньої Руси. Практику династичних шлюбів започаткував князь Володимир Великий. Він перший взяв в дружини сестру візантійського імператора. Ярослав Мудрий був одружений на доньці короля Норвегії. Доньки Ярослава – Єлизавета, стала дружиною короля Норвегії; Настя – дружиною короля Угорщини; Ганна – дружиною французького короля. Цю традицію продовжували і інші князі, зокрема галицькі. Данило Галицький одружив свого сина на дочці угорського короля.

Загалом Рюриковичі впродовж Х–ХІІІ ст. мали 78 шлюбів з членами європейських королівських і князівських родин. З Німеччиною ця династія була пов'язана 13 шлюбами, з Англією і Скандинавією – 13, з Угорщиною та Хорватією – 15, Візантією – 12, Грузією та Осетією – 7, Чехією і Моравією – 6, з Польщею та Мазурщиною – 27 і т. д.

Якщо узагальнювати основні напрямки зовнішньої діяльності і зовнішніх стосунків то бачимо такі: 1) Візантія; 2) Західні країни (сусіди); 3) Західні і Північні ( далеке зарубіжжя); 4) Східні країни.

В стосунках з Візантією, Київська Русь намагалась забезпечити свободу торгівлі, політичний суверенітет; боролась проти втручання увнутрішнісправируськихкнязівств.Політикастосовносусідів–Польщі, Угорщини, Литви, Чехії обумовлювалась збереженням недоторканності кордонів, де можливо – розширенням, зокрема за допомогою шлюбів. Вступаючи в стосунки з далекими країнами – Францією, Англією, німецькими князівствами і скандинавськими королівствами, князі намагались поширювати свій вплив забезпечуючи умови для зовнішньої торгівлі, та втручаючись у міжнародні справи. Східний напрямок був самий складний, адже печенізькі та половецькі орди кочували в безпосередній близькості від Києва, Переяслава, Чернігова і вимагали постійної уваги. Проти кочовиків використовувались як каральні військові походи, так і шлюби з половецькими княжнами.

Важливим фактором зовнішньополітичної активності були війни, які вели давні руси. За допомогою активних військових дій відбувалось об'єднання – збирання всіх давньоруських земель. Так князь Олег приєднав до Київської держави землі сіверян, радимичів, кривичі та інших племен. Ігор приєднав землі уличів і древлян. Навіть за відносно, спокійних часів, Володимир Великий і Ярослав Мудрий відновлювали свою владу над племінними князівствами силою зброї.

5

Особливим були війни, які виходили за межі руських кордонів. Поява русичів на арені історії пов'язана з слов'яно-аварськими і сло- в'яно-візантійськими війнами в VI ст. В VII–ХІ ст. відбуваються походи руських дружин на візантійські володіння в Криму і Малій Азії. Точні відомості про військові походи з'являються з 860 р. Саме в цей рік військо князя Аскольда здійснили облогу Константинополя, примусивши греків виплатити контрибуцію. За двісті років формування і існування відносно єдиної Київської Русі, було здійснено півтора десятка великих військових походів. Самі відомі серед них, походи князя Святослава на Волзьку Болгарію, Хазарію, і іранське узбережжя Каспійського моря. Після недовгого перепочинку, князь Святослав починає війну з Болгарією і Візантією. Частина зовнішніх війн, велась проти постійних нападів сусідів – печенігів, половців, поляків, литовських племен. Таким чином, війни, завжди залишались вагомою причиною, що обумовлювала зовнішню політику Київської Русі.

Зміни в основних напрямках зовнішньої політики відбуваються в ХІІІ ст. Галицько-Волинські князі вимушені були формувати свою політику стосовно Золотої Орди, а також Північно-Східних руських князівств, які виступали союзниками Орди і претендентами на українсь- ко-руські землі. Галицькі князі захищали свій суверенітет досить успішно, але з посиленням Литовської і Польської держав, і внутрішніми суперечками, Галицько-Волинська Русь, як незалежна держава перестала існувати в сер. ХІV ст.

В ХІV ст. українські землі поділили між собою Польща, Литва, Угорщина. Незалежна зовнішня політика залишалась в історії і відкладалась до середини ХVІІ ст.

Основи зовнішньої політики Гетьманщини заклав Б.Хмельницький. В умовах війни проти Польщі і становлення нової української держави його зовнішня політика обумовлювалась такими факторами:1) боротьба з Польщею за автономію, а згодом і за незалежність України; 2) пошук союзників для захисту України; 3) боротьба з втручанням сусідніх країн у внутрішні справи України.

Уздійсненні зовнішньої політики можна виділити кілька етапів:

1)1648–1652 рр. – Б. Хмельницький, намагається проводити самостійну зовнішню політику, конструює схеми зовнішньо-політичних союзів, намагається їх втілити в реальність; 2) 1652–1654 рр., провал планів Б. Хмельницького, пошук нових союзників; 3) 1654–1657 рр., перехід під протекторат Московської держави, поступове поширення її впливу на внутрішню і зовнішню політику України.

6

В1648–1652 рр. Б. Хмельницький здійснює ряд важливих дипломатичних кроків. Одним з перших, стало залучення кримських татар до війни з поляками. Вперше, за кілька століть, кримчаки із ворогів перетворилися на союзників. Але історія стосунків гетьманської України

іханського Криму засвідчила ненадійність союзника. Ханський Крим завжди переходив на бік сильнішого, шукав найбільшої вигоди, рідко дотримувався домовленостей.

Розуміючи ненадійність кримського союзника, Б. Хмельницький намагався заручитись підтримкою турецького султану. За деякими відомостями, у другій половині 1650 р. укладається угода з Портою, про надання українським купцям права вільно плавати Чорним морем, безмитно торгувати в портах імперії, та створити в Стамбулі українське представництво. В липні 1650 р. Б.Хмельницький погодився прийняти протекторат турецького султана. Справа залишилась за відповідним рішенням старшинської і генеральної ради. На короткий час Б. Хмельницький домовляється про підтримку повстання з боку Молдавії, Валахії, Трансільванії. Налагоджувались стосунки з Венецією.

З самого початку повстання, Б. Хмельницький встановлює стосунки з Московською державою. Першого листа до московського царя гетьман написав в червні 1648 р. В 1649 р. Україна і Москва обмінялися послами, а в травні 1649 р. до Москви відправлено перше велике посольство на чолі з чигиринським полковником Федорем Вишняком. Основне завдання яке ставилось перед дипломатами – залучення Московії до війни з Польщею.

Вукраїнсько-польських стосунках, досягненням стала Зборівська угода (18.08.1649). Цей документ закріпив юридичну, правову автономію України у складі Речі Посполитої, проголосив і закріпив принцип гетьманської влади на території Київського, Чернігівського, Брацлавського воєводства. Але за великим рахунком, Зборівський мир не задовольнив ні українців, ні поляків. Він забезпечив лише недовгу паузу в активних бойових діях.

В1650–1651 рр. становище в Україні загострюється: починаються виступи селян, зраджує Кримський хан, в результаті чого відбувається розгром українців під м. Берестечко (червень – липень1651 р). В вересні 1651 р. підписується Білоцерківська угода. Цей договір зводить нанівець автономію України: обмежується гетьманська територія, зменшується реєстр, шляхта повертається до своїх маєтків.

Друга половина 1652 р. проходить в невдалих дипломатичних переговорах з поляками. А на весні 1653 р. міжнародне становище

7

України ускладнюється. Османська імперія виступає проти українського впливу в Молдавії, а Валахія і Трансільванія об'єднуються з Польщею. В грудні 1653 р. кримський хан підписав сепаратний договір з поляками. Угода ігнорувала українські інтереси. Річ Посполита зобов'язувалась заплатити кримчакам відкуп, а вони погоджувались на окупацію України польськими військами. Але ця угода не вплинула на зовнішню політику яку проводив Б. Хмельницький, адже в жовтні 1653 р. Земський собор в Москві вирішив просити царя "прийняти Україну під свого високу руку". Після цього, до України було вислано делегацію. Переговори йшли недовго, і вже 18.01.1654 р. козацька рада в м. Переяславі ухвалила рішення про прийняття протекції Московського царя. В березні 1654 р. це рішення було формалізоване т. зв. "Березневими статтями", які зберігали за Україною політичний устрій, територію, суд, армію та інші елементи держави. В зовнішній політиці гетьман мав право приймати послів

івести переговори з усіма країнами крім Туреччини і Польщі. Таким чином цей договір засвідчив юридичне відокремлення України від Польщі. З цього часу починається новий етап зовнішньої політики України, який характеризується зростаючим втручанням Москви в українські справи, поступовим обмеженням суверенітету України, як у внутрішніх, так і зовнішніх справах.

"Березневі статті" не витримали перевірки часом. Вже в жовтні 1656 р. Московія підписала Віленське перемир'я з Польщею. Ця угода була підписана без згоди України. За нею Москва припиняла війну з Польщею, поляки обирали московського царя польським королем, а українські землі залишались під владою Польщі. Виходячи з цього, Б. Хмельницький вважав себе вільним від обов'язків перед Московією

ірозпочав активні переговори з Швецією і Трансільванією. Переговори з Швецією відкривали нові перспективи, але смерть Б. Хмельницького (6.08.1657 р.) завадила реалізації багатьох його планів.

Значення постатті Б. Хмельницького для історичного розвитку України неоціненна. В зовнішній політиці, саме гетьман створив дипломатичну службу, яка сприяла визначенню України як суб'єкта міжнародного права, виявив себе вправним дипломатом.

Після смерті Б. Хмельницького починається період "Руїни". Україна поступово втрачає суверенітет у здійсненні міжнародної політики. Кожен новий гетьман обирає собі нових союзників. Але цей вибір був не самостійний, він обумовлювався політикою Польщі, Москви, Туреччини.

8

І. Виговський (1657–1659 рр.) незважаючи на переговори з Москвою орієнтувався на Польщу. Результатом складних дипломатичних переговорів став Гадяцький договір (16.09.1658 р). За цим договором, Україна, як Руське князівство, входила на правах формально рівноправного суб'єкта федерації, до складу "єдиної і неподільної Речі Посполитої". У внутрішньому житті, Гадяцький договір відновлював стару модель соціально-економічних і політичних відносин, що неминуче викликало спалах соціальної боротьби.

Врезультаті громадянської війни, яка почалась за гетьманування

І.Виговського, новим гетьманом став Ю. Хмельницький (1659–1663 рр). Зовнішньополітична ситуація була складною. На Лівобережній Україні перебували московські війська, які мали певну підтримку з боку населення. Тому війна з Москвою означала продовження громадянської війни. В 1659 р. Ю. Хмельницький підписує з Москвою т. зв. Переяславські статті, які обмежили автономію України. Але лівобережна старшина Я. Сомко, І. Брюховецький, В. Золотаренко, П. Тетеря виявила власні політичні амбіції і розв'язала нову громадянську війну. В січні 1663 р. П. Тетеря обирається гетьманом Правобережної України (1663–1665 рр.), а в червні 1663 р. І. Брюховецького обирають гетьманом Лівобережної України. Саме останній, став першим гетьманом який поїхав до московського царя і підписав новий договір, який звів до мінімуму автономію України, зокрема і в сфері зовнішньої політики.

Останню спробу об'єднати Україну в умовах громадянської війни робить П. Дорошенко (1665–1676 рр). На це була направлена його внутрішня і зовнішня політика. Протягом 1665–1668 рр. П. Дорошенко веде переговори, як з поляками, так і з московитами. Але він все більше схиляється до турецької протекції. В серпні 1668 р. відправляється посольство до Стамбулу. Майже півроку йдуть переговори з султаном. В 1669 р. старшинська рада вирішує прийняти протекцію Туреччини. В 1672 р. відбувається похід об'єднаного турецького, кримського, українського війська проти поляків. В жовтні 1672 р. підписаний Бучацький мир за яким Польща мала визнати незалежність України. Але заспокоєння це не принесло.

В1674 р. гетьман Лівобережної України І. Самойлович (1672– –1678 рр.) починає чергову громадянську війну наступом на Правобережжя. Але в міжусобну війну втягується Кримське ханство, а згодом і Туреччина посилає свої війська на Україну. Ні П.Дорошенко, ні

І.Самойлович разом з московським військом не можуть протистояти спустошенню і розоренню краю. Чигиринські походи турок (1677–

9

–1678 рр.) зруйнували гетьманську столицю. І. Самойлович відмовився від ідеї об'єднати України. Сусіди України, виснажені більш ніж двадцятирічними війнами почали підписувати мирові угоди. Ці угоди свідчили про остаточну втрату зовнішнього суверенітету України.

В 1681 р. Москва і Туреччина підписують в Бахчисараї перемир'я на двадцять років. А в 1686 р. укладається т. зв. "Вічний мир" між Москвою і Польщею. За результатами цих договорів Україна ділиться між Польщею, Московією, Туреччиною. Україна перестає існувати в колі інших держав, невелика автономна територія зберігається лише на Лівобережжі Дніпра. Гетьманщина, як українська автономія існує ще протягом ста років до 1781 р.

Для зовнішньої політики України, період 1648–1686 рр. був дуже важливим. Україна пробувала бути активним гравцем на міжнародній арені. Молода дипломатія вела активні переговори з найвпливовішими європейськими країнами, але внутрішній розкол не сприяв міжнародному утвердженню України.

Активну зовнішню політику спробував відродити І. Мазепа. Вже в 1706 р. гетьману запропонували союз із Швецією. Таємні переговори велись до 1708 р. Але хитрі розрахунки гетьмана виявились марними. Перехід в 1708 р. на бік Карла ХІІ не спас ні Україну, ні гетьмана.

Відновлення суверенної зовнішньополітичної діяльності відноситься до 1917 р. Центральна рада і Генеральний секретаріат починають формулювати основи зовнішньої політики. Вперше, чітко і зрозуміло ці завдання сформульовані в ІV Універсалі: 1) вийти з війни; 2) укласти мир з країнами Троїстого союзу; 3) встановити дружні стосунки з сусідами.

Але внутрішні і зовнішні умови абсолютно не сприяли встановленню незалежності УНР. Так, представники Антанти закликали керівництво УНР продовжити війну з Німеччиною і Австро-Угорщиною, пропонували гроші, озброєння, технічну допомогу. Та уряд і Центральна рада згаяли час за суперечками. І вже в грудні 1917 р. наразились на більшовицьку загрозу. Більшовики в Харкові, проголосили встановлення радянської влади по всій Україні, і оголосили війну УНР. 17 грудня радянський уряд України заявив про повалення Центральної ради і Генерального секретаріату, а 25 грудня почався наступ радянських військ проти УНР по всій Україні.

Через прорахунки в військовій політиці, українська влада виявилась беззахисною і безпорадною перед наступом більшовиків. Центральна рада і уряд вимушені були шукати допомоги у інших країн. Найближчою військовою силою виявилась Німеччина. Саме з нею і Австро-Угор-

10