Література.

Алексеев В.П. Становление человечества.– М.: Политиздат, 1984, 462 с.

Алексеев П.В., Панин А.В. Философия: Учебник. – М.: Проспект, 1999, р. ІІІ, § прогресс.

Андрущенко В.П., Михальченко М.І. Сучасна соціальна філософія. – К., 1996, с. 174-267. Розділ ІІІ. Людина як суб’єкт історичного процесу.

Батенин С.С. Человек в его истории. – Л.: Изд. ЛГУ, 1976.

Бичко І.В. та ін. Філософія. – К., 1991, с. 404-419.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2 ч./Под ред. И.Т. Фролова. – М., 1989, ч. 2, с. 455-478, 498-521.

Волчек Е.З. Философия: Учебное пособие. – Мн., 1998, с. 238-264 (источник, движущие силы, прогресс).

Горак Г.І. Філософія. – К., 1998, розділ Х, с. 240-269 спрямування, сенс, суб’єкт історії.

Гречко П.К. Концептуальные модели истории: Пособие для студентов. – М.: Логос, 2004.

Гумилев Л.Н. Тысячелетие вокруг Каспия. – Баку, 1990, с. 7-48, 285-304.

Гурьев Д.Д. Proto-sapiens – Homo sapiens: становление интеллекта.//Философские науки, 1990, № 5, с. 25-31.

Енгельс Ф. Походження сім’ї, приватної власності та держави. Розділи 7-8.

Ибраев Л.И. О некоторых проблемах семиальной теории антропогенеза.//Философские науки, 1988, № 9, с.37--.

История первобытного общества. Общие вопросы. Проблемы антропосоциогенеза. – М., 1983.

Какабадзе З. Проблемы человеческого бытия. – Тбилиси, 1985.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. – М., 2000, глава 2.3 Философия общества и истории, § 3 рациональность и общественное развитие, 4 философия истории: разнообразие культур и цивилизаций Запада и Востока.

Культура и развитие человека: философско-методологические очерки./Иванов В.П., Быстрицкий Е.К. и др. – К.: Наукова думка, 1989

Лазарев Ф.В., Трифонова М.К. Философия. – Симферополь, 1999, с. 279-315 (глава 9 философия истории).

Мир философии: Книга для чтения. В 2 ч. – М., 1991, ч. 2, с. 144-283.

Сілаєва Т.О. Філософія. – Тернопіль, 2000, с. 136-150.

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 553-563, 770-802.

Сухов А.Д. Прогресс и история. – М., 1983 (кафедра НУК).

Философия. Основные идеи и принципы. /Ракитов. – М., 1990., с.184-192 (прогресс)

Философия./Отв. ред. Кохановский В.П. – Ростов-Дон, 2000, с. 298-308, 312-330.

Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 351-398.

Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 383-431.

Швебс Г.И. Идея ноосферы и социальная экология.//Вопросы философии, 1991, № 7.

Тестові завдання.

1. Складові антропогенезу та їхня еволюція і взаємодія. Розкрийте зміст поняття “антропосоціогенезу”.

2. Назвіть і визначте історичні форми спільності людей.

3. Вкажіть стадії суспільного розвитку як якісні ступені поступу людства.

4. Що таке антропосфера? Її взаємозв’язок з природним середовищем і техногенними чинниками.

5. Що вивчає екологія і в чому полягає екологічна проблема сучасності?

6. Що означає вираз В.М. Вернадського: “Людство стає вирішальною геологічною силою”?

7. Розкрийте зміст поняття “ноосфера”. Вкажіть ноосферні можливості торування інноваційних шляхів подолання екологічної кризи.

8. Рушійні сили розвитку суспільства.

9. Розкрийте діалектику мети, засобів, процесу і результатів людської діяльності.

10. Роль особи і спільнот у суспільному розвитку. Розкрийте зміст позицій: волюнтаризму, фаталізму, суб’єктивізму і провіденціалізму.

11. Що таке соціальний прогрес, і чи є він насправді? Суперечливий характер соціального прогресу.

12. Проблема визначення критеріїв соціального прогресу.

13. Розкрийте зміст понять “об’єктивні умови” і “суб’єктивні чинники” історичного процесу.

Додатки:

Еліта

*Парето стверджував, що в кожній області людської діяльності індивідові дається якийсь індекс, що є оцінкою його здібностей. Сукупність людей, кожний з яких одержав у своїй області найвищу оцінку, Парето і пропонував назвати елітою. Еліта – обрана частина суспільства, інша його частина лише пристосовується до отриманих від неї стимулів. Історія людства – це історія постійної зміни еліт: одні піднімаються, інші занепадають, відбувається круговорот еліт. Еліті властиві продуктивність, високий ступінь діяльності, а також уміння переконувати, маніпулюючи емоціями людей укупі, охоче застосовувати силу там і тоді, де і коли це неминуче. Механізмом відновлення правлячої еліти виступає соціальна мобільність – чим більше «відкритий» правлячий клас, тим більше він здатний зберегти своє панування.

За Г. Моска, у всіх суспільствах і за всіх часів виникають два класи людей – клас, який править, і клас, яким правлять. Перший, завжди менш численний, виконує провідні політичні функції, монополізуючи владу і насолоджуючись перевагами, що вона дає, у той час як інший, більш численний, керується і контролюється першим традиційно таким чином, який забезпечує легітимне функціонування політичного організму завдяки вірі «некомпетентної більшості» у те, що вона підкоряється не стільки реальній силі, скільки абстрактним принципам здійснення влади. Еліта формується як політичний клас за допомогою соціальних процедур: спадковість, кооптація, вибір і вибори.

Міхельс, аналізуючи історичні долі політичних еліт Європи першої третини 20 ст., сформулював тезу про неминучість історичного краху будь-якої бюрократичної організованої партійно-державної еліти. Всяка демократична структура атрибутивно містить у собі потенціал олігархії (залізний закон олігархії): «людина-маса», на відміну від представників еліти., не здатна дійсно брати участь у соціальному управлінні. Антидемократичні тенденції в еволюції будь-якої суспільної системи очевидні і не піддаються аналізові: їхня першооснова – у людській природі й у сутності "організацій узагалі" як таких.

Подальший розвиток теорій еліти у 20 ст. акцентував полемічний аспект проблеми. Елітою іменувалися люди, які володіють інтелектуальною або моральною перевагою над масою, найвищим почуттям відповідальності; люди, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством і приналежністю до влади; люди, що володіють формальною владою в організаціях й інститутах, які визначають громадське життя; "богонатхненні особистості" харизматичного типу; творча меншість суспільства на противагу нетворчій більшості тощо. У цілому ж у 20 ст. теорії еліт знаходяться в конфлікті з Марксовою теорією класової боротьби. Якщо "Комуністичний маніфест" проголошує, що історія дотепер існуючих суспільств була історією боротьби класів, то кредо елітистів полягає в тім, що історія дотепер існуючих суспільств була історією боротьби еліт.

Починаючи з 1940-х, автори ідей і прихильники ідеалів "демократичного елітизму" стають провідними в США, розробляючи теорію безлічі еліт, які виражають інтереси різних соціальних груп і врівноважують одна одну, запобігаючи тоталітаризму. "Неоелітаристи" (1970-90-х) вважають, що невелика за чисельністю еліта здійснює в США владу де-факто, і ця влада у принципі незалежна від результатів тих або інших виборів. У СРСР офіційна ідеологія цілком заперечувала існування еліт у державах і соціумах соціалістичного типу. У дійсності, поділ "еліта – маса" виявився у суспільному ладу "реального" соціалізму в незмірно більшому ступені, ніж у західних демократіях.

У СРСР сформувався правлячий шар, що зосередив необмежену економічну і політичну владу і користувався численними інституціональними привілеями. Так звана перебудова в СРСР була задумана не стільки з метою ліквідації влади партократичної еліти, скільки як її реформування і модернізація. Однак, національні та регіональні еліти радянської держави, покликані протиставити апатії мас і руйнівному потенціалові неадекватних реформ власні знання, досвід і конструктивну волю, протиставили цьому шляхові на початку 1990-х пошук місцевих вирішень кризових явищ. Результатом у переважній більшості випадків явилася трансформація єдиної тоталітарної еліти Радянського Союзу в сукупність усе більш відособлених одна від одної посттоталітарних еліт зростаючого кримінального характеру.