Роль особи і народних мас в історії.

Соціальний реалізм як глибинна засада марксизму яскраво виявляється в його вченні про роль особистості в історії: детермінантами соціальної еволюції виступають масові процеси ("класова боротьба як рушійна сила історії", "революції – локомотиви історії"), що продовжує дюркгеймівську традицію тлумачення соціальних законів як принципово надіндивідуальних. Однак, «видатна особистість» здатна пізнати основні тенденції розвитку соціальної реальності (передбачити зміст "рівнодіючої" всіх її сил) і відповідно до цього прогностичного знання може стимулювати реалізацію цього прогнозу (у випадку своєї прогресивності) або – в альтернативному варіанті – гальмувати її.

Теорії героїв і юрби – сукупність концепцій, що прагнуть виявити реального суб’єкта соціальних дій, способи і результати його впливу на життя суспільства. Хоча проблема героїв і юрби цікавила мислителів зі стародавності, розгорнуті її теорії створюються у 19 ст., коли широкі народні маси починають впливати на соціальний процес. Уже Гегель, Конт і особливо Ніцше передбачають катастрофічні результати епохи панування мас (юрби). Найбільшу популярність мають теорії героїв і юрби Лебона, Тарда, Михайловського.

Від Лебона йде традиція аналізу зростаючої ролі юрби як деструктивного соціального чинника. Суспільство вступило в століття маси як юрби. Юрба є психологічний феномен, що виникає при безпосередній взаємодії індивідів незалежно від їх соціальних й інших якостей. Утворюється «душа юрби», під впливом якої гасне індивідуальність, утрачається почуття особистої відповідальності й індивіди перетворюються в сліпу руйнівну силу.

Габріель Тард (1843-1904) розмежовує юрбу і публіку як більш пасивне, а тому й краще об'єднання людей, і виявляє закони психологічного наслідування, що діють у масі. Юрба відстала, вірить лідерові, рабськи скоряється сильному. Усі досягнення цивілізації – результат діяльності видатних особистостей, оскільки головний закон соціального життя – наслідування послідовників (маси) героєві. Тард став на бік «героя». Геній народу чи раси – «є просто зручний ярличок, анонімний синтез особистих особливостей, які лише й є реальними, впливовими і діють у безлічі кожної миті».

У Росії проблема ставилася в контексті можливостей революційного перетворення суспільства. Ідеолог народництва Лавров сформулював ідею критично мислячих особистостей (інтелігенції) як носіїв морального ідеалу, впроваджуваного у свідомість мас. Невдачі революційного руху зажадали більш глибокого аналізу проблеми, що виразилося в теорії Михайлівського, який розрізняв поняття "герой" і "велика особистість". Якщо великі люди виділяються в залежності від цінності внеску в суспільство, то герой – це людина, що робить перший крок і захоплює своїм прикладом масу. Цього кроку юрба чекає, вона готова до нього, і тут сама по собі особистість героя не має значення. Юрба ж – та маса, що перетинає якийсь таємничий психологічний поріг і захоплюється прикладом, поза залежністю від його моральних характеристик. В основі взаємодії героїв і юрби лежить особливий соціально-психологічний механізм – гіпнотизм, що активно виявляє себе в умовах убогості й одноманітності соціальних вражень маси. Індивід децентралізується, свідомість спустошується і тоді є харизматичні герої захоплюють юрбу й ведуть куди завгодно.

Маркс, аналізуючи соціальні рухи 19 ст., сформулював закон зростання ролі народних мас в історії. Даному процесові була дана винятково позитивна оцінка (без врахування його негативних сторін) радикальними політичними течіями типу більшовизму. Фрейд і Юнг зробили упор на несвідомих мотивах поводження особистості й маси, деякі дослідники звернулися до аналізу соціального типу людини маси в суспільстві 20 ст. Вебер підкреслив необхідність розрізняти, виходячи з об'єднуючих людей суб'єктивних мотивів, типи юрби.

Ортега-і-Гассет, у концепції якого був здійснений особливо глибокий аналіз проблеми, суть кризи Європи бачив у «повстанні мас». За допомогою поняття "маса" дається якісна характеристика юрби: маса – це безліч людей без особливих достоїнств. Ортега виділяє риси масової людини: посередність, задоволеність самою собою, невизнання ніякого авторитету, втручання в усі справи на основі принципу прямої дії. Маса, створена ліберальною демократією і технікою, характеризується нестримним ростом життєвих прагнень, але ці прагнення в підсумку стають джерелом руйнування життя. Типовий результат повстання мас – більшовизм і фашизм. Протилежним масовій людині духовним (а не соціальним) типом є аристократ. Аристократ – і є справжній герой; це духовні дріжджі суспільства, хребет нації; для нього характерні подвижництво, аскеза духу, внутрішня вимогливість до себе. Розкладання аристократичної еліти рівнозначно розпадові суспільства. Раніш Ортеги-і-Гассета близькі ідеї розвивав Булгаков, розводячи, однак, поняття героїзму і подвижництва. Сучасним варіантом теорії героїв і юрби є різного роду теорії еліти.

Ідея переваги маси чи одиниці у суспільстві, у творчості залежить від напруги епохи чи її певного етапу. Індукція чи дедукція? Від часткового до загального, чи від загального до часткового? Безкінечні переоцінки – вже симптом невірного підходу. Колективне чи індивідуальне безсвідоме (свідоме)? Загальне існує через одиничні речі – це вже Абеляр добре усвідомив. Одиничностей не існує без Єдності: у єдиному світі всі й різні окремішності єднаються й роз’єднуються. Звичайно, що цю єдність не всі однаково усвідомлюють і реалізують себе в ній для інших, але причетні всі до цього. Це особливо помітно у великому часі. Хто були первісні «генії», яка їхня роль? Що є сучасна еліта поза масою? Проста фікція. Але в масі її резонанс звичайно набагато масштабніший як «одиниці». Та це все ж загальний резонанс у загалі, як процесу так і результату. Окремі відривають ласий шмат від загального продукту, але ж чи це означає, що вони його створили? Навіть для духовного продукту не так все очевидно.

Теорії еліти (франц. – краще, добірне, обране) – соціально-філософські, соціологічні та політологічні концепції, які стверджують, що еліти – домінуючі (пануючі) суспільні групи, які виробляють і здійснюють державну, культурну і соціально-економічну політику, – є необхідними і життєво важливими структурними елементами для функціонування соціуму будь-якого типу. Ідейними предтечами класичних і сучасних теорій еліти були Платон (ідея правлячого класу, що складається з філософів-професіоналів), Т. Карлейль (протиставлення "героїв" і "юрби"), Ніцше (ряд можливих інтерпретацій ідеалу "надлюдини"). Надання "еліті" легітимного статусу в категоріально-понятійних комплексах соціальних і гуманітарних дисциплін, оформлення теорії еліти як цілісної системи уявлень – традиційно зв'язуються з творчістю Парето, італійського соціолога Г. Моски, німецького політолога Р. Міхельса.*