4. Етапи розвитку філософії Відродження.

Філософія Відродження – особливий етап в історії західно-європейської філософії, що характеризується ствердженням нової, специфічної форми філософствування, незалежної від філософської схоластики. Свою назву вона, як і епоха в цілому, одержує від прагнення відродити класичну стародавність. Але яка б не була велика роль античної філософської спадщини у формуванні ідей 14-16 ст., їх не слід розглядати як просте засвоєння античності; це була оригінальна переробка традицій аристотелізму, платонізму, епікуреїзму, стоїцизму тощо головним чином убік переваги вчення Платона над схоластизованим у середні віки Аристотелем. Головною передумовою була здійснена гуманістичною думкою найглибша переоцінка усіх світоглядних і моральних цінностей середньовічної культури, свого роду ціннісна реформа, що торкнулася радикальних питань про положення людини у світі, її призначення, гідність, принципи моральності тощо. Падіння авторитету церкви і посилення престижу науки, становлення принципово нового, експериментального дослідження людини і природи – усе це було пов'язане зі зміною уявлень про саму людину і її місце у світі, з формуванням стійкого переконання в необхідності людини нового типу – активної, вільної від яких-небудь зовнішніх авторитетів, відповідальної, ініціативної тощо. Людини, здібної поставити себе в центр світу. Це є гуманізм. Термін „гуманізм” увів німецький педагог Ф. Нітхаммер у 1808 році.

1 етап. Гуманістичний (середина 14 – середина 15 ст.). Не випадково хронологічно першим, надзвичайно плідним за своїми результатами і дуже важливим з погляду впливу на всю наступну історію європейської філософії етапом або періодом в еволюції філософії Відродження став гуманістичний, який різко протиставив середньовічному теоцентризму найглибший інтерес до людини, визнав цінність людини як особистості з її правом на свободу, щастя, розвиток і прояв своїх здібностей. Благо людини, принцип рівності, справедливості і людяності стали тут не просто нормою відносин між людьми, але й головним критерієм оцінки всього існуючого. Саме в епоху Відродження гуманізм уперше став, як цілісна система поглядів, самостійною течією суспільної думки, яка викликала колосальний переворот у морально-світоглядному комплексі культурних ідей. Біля джерел сучасного гуманізму стояли Данте, Ф. Петрарка, Еразм Роттердамський, Т. Мор, М. Монтень і багато інших..

Саме гуманізмові з його могутнім антропоцентричним акцентом ми зобов'язані розробкою принципово нової картини світу, у якій людина вперше стала центральною ланкою усієї світобудови, здобуваючи істинно-земне, природне призначення. Фортуна долає фатум. Від Studia divina („божественне знання”) до Studia humana („людське знання”). Хвалу людині ще в формах середніх віків проспівав великий Данте, грандіозна фігура якого стояла у самих витоків гуманізму. Зародився проторенесансний рух гуманістів. Ідеї Данте підхопили, продовжили, високо піднесли й розвинули:

Франческо Петрарка (1304-1374) – августиніанець, антиаристотелік. Помітив великі земні перспективи людини.

Колюччо Салютаті (1331-1406). Лейтмотив його – людина близька до Бога.

Леонардо Бруні (1374-1444).

Джаноцуе Манетті (1396-1459).

Леон Батіста Альберті (1404-1472).

Лоренцо Валла (1407-1757) антиклерикальні випади: справжня християнська мудрість не у Фоми, а у апостола Павла (раціональне обгрунтування віри неможливе). Проти святості папи.

Еразм Роттердамський (1469-1536). Дезідерій (справжнє ім’я Герхард Герхардс). Ідеали раннього християнства, повернення до витоків.

Томас Мор (7.02.1478-6.08.1535). „Золота книжечка” („Утопія”) – вчення й белетристичний опис про ідеальну державу.

Й. Рьойхлін” німецький гуманіст.

Пилип Меланхтон (1497-1560) – німецький гуманіст друг уславленого художника Дюрера.

Провідна ідея гуманізму: актуалізація внутрішніх можливостей людини (ініціативної активності, свободи, відповідальності), її гідності, чеснот шляхом „занять” (штудій) і постійного внутрішнього діалогу.

На перший план висувалися етика як "наука життя", а також філософія, риторика, педагогіка, історія. Переважала етична проблематика, антропоцентризм. У ролі духовного авторитету виступила антична культура. Колишня середньовічна модель засвоєння античних ідей була обмежена релігійними конфесіональними потребами. Гуманісти ж звернулися безпосередньо до першоджерел як язичницької, так і давньохристиянської традиції; від візантійських учених вони запозичали уявлення про культурну єдність святобатьківської літератури Заходу і Сходу. Це в значній мірі визначило і позаконфесіональне відношення гуманістів до християнства. Вони протиставили позиції богословів широке трактування єдності християнської і язичеської культури, що припускало множинність джерел істини, моральну користь античних творів, універсальний характер християнської релігії. Християнство одержує тлумачення в якості загальної етичної норми, що завершує й удосконалює, але не відкидає досягнення античної культури.

2 етап. Пантеїстичний (неоплатонічний – дужеяскравий етапвід середини 15 ст. до першої третини 16): зв'язаний з постановкою і розробкою головним чином онтологічної проблематики. Вже перші спроби онтології гуманізму були платонівські.

Микола Кузанський (німець Кребс) (1401-1464) – центральна фігура переходу від філософії середньовіччя до власне філософії Відродження: останній схоласт і перший гуманіст, раціоналіст і містик, богослов і теоретик математичного природознавства, що синтезував у своєму вченні апофатичну теологію і натуралізм, спекулятивний логіцизм і емпіричну орієнтацію. Кардинал Римської церкви й одночасно типовий для Ренесансу багатогранний культурний діяч і великий учений свого часу, один з попередників диференціального числення в математиці, автор першої географічної карти Європи, реформи юліанського календаря, здійсненої півтора сторіччя опісля, і астрономічної моделі, що заклала фундамент ідеї коперніканського геліоцентризму (як окремий випадок), висловленої на сторіччя пізніше; доктор права, теоретик медицини і класичного мистецтва.

Основні твори: "Про вчене незнання" (1440), "Про припущення" (1444), "Про прихованого Бога", "Про шукання Бога", "Про становлення" (1442-1445), "Апологія ученого незнання" (1449), два діалоги "Про мудрість" і діалоги "Про розум" і "Про досвіди з вагами" (1450), "Про згоду віри" (1453), "Про бачення Бога" (1453), "Про буття як можливості" (1460), "Про гру в кулю" (1463), "Спростування Корану" (1464), "Про вершину споглядання" (1464), сім математичних трактатів (проблема квадратури кола).

Філософська концепція Кузанця, що представляє собою унікальне явище в культурі 15 ст., може бути розглянута: 1) як підсумок розвитку середньовічної філософської традиції (синтезує базову проблематику і основні досягнення як схоластичного, так і містичного напрямків); 2) як передмова філософії Відродження, що задала основні орієнтири ренесансної філософської культури (гуманізм, пантеїзм, емпіризм, натуралізм); 3) як передбачення філософських ідей Нового часу, багато в чому їхнє оформлення. 4) навіть як генетичне джерело класичної європейської гносеології.

У своєму критичному неприйнятті схоластичного аристотелізму він орієнтується на неоплатонізм. Динаміка світобудови є динаміка єдиного живого організму, одушевленого світовою душею: "саме рослинне життя у своїй темряві ховає в собі життя духовне". Проблема людини і світу у філософії Миколи Кузанця – це також неоплатонізм. Бог – жива душа світу. Бог і Людина – два творчі центри Світу. Гносеологічний оптимізм: людський розум (mens), здатний реконструювати "розгортання" Бога в природі.

Ідею богорівності людини особливо захоплено підхопить ренесансний платонізм.

Далі цей етап представлений флорентійськими платоніками (Академія). Основна проблематика: місце людини у світі. Діяльність їхня носила вкрай суперечливий характер: боротьба з церковною схоластикою уживалась з пошуками нової релігії майбутнього, що відкриває шлях до справжньої істини.

Георг Геміст Пліфон (Плетон 1355-1452) – візантійський політик, учений, філософ-платонік, натхненник організації платонівської Академії у Флоренції.

Марсіліо Фічино (1433-1499). Очолював Академію. Переклав латиною Платона та всіх основних неоплатоніків. У власному творі ("Платон. Теологія про безсмертя душі") розробив вчення, що представляє творче переосмислення ідей неоплатонізму з додаванням містичних вчень пізньої античності. Бог – нескінченна вища істота, діяльність якої породжує світ речей у процесі поступового творення. Світ – це ряд ступіней, серед яких нижче всего розташовується безжиттєва пасивна матерія, потім – розумна душа, ангели і Бог. Цікаві міркування Фічіно про людину і її особливе місце у світі, про серединне положення душі між божественним і матеріальним. Душа уособлює зв'язок між тілами в природі, допомагаючи їм піднятися до ангелів і навіть вищої божественної істоти. Душа наділена здатністю до пізнання, завдяки чому всі ступіні буття знову повертаються в божественну єдність. Людина – це мікрокосмос, що пізнає макрокосмос, а здатність до пізнання являє собою головне достоїнство людини, що зливається з Богом на вищій ступіні пізнання. Ідея про історичний характер всіх існуючих релігій і релігійно-філософських вчень як лише етапів розвитку якоїсь загальної, природної релігії.

Піко делла Мірандола (1463-1494). Молодший друг Фічино. Наззвичайно яскрава особистість. Гра в античній образності. Робив наголос на Людину як особливу (виняткову), унікальну у задумі Бога істоту. Відстоював платонізм як універсальну релігію, як альтернативу офіційній вірі. Промова „Про гідність людини” – розвинув і додав нові риси вченню про серединне положення людини. Людина – мікрокосмос, вона з'єднує в собі земний (складається з повітря, води, землі і вогню), тваринний (тіло і їжа людини) і небесний (здатність до пізнання і розум) початки. Глибоко гуманістично звучить ідея Мірандоли про людину як коваля свого щастя і майбутнього. "Ми породжені з тією умовою, що ми стаємо тим, чим ми бажаємо бути". Людина може уподібнитися тварині й стати найдосконалішою істотою; тільки від неї залежить опуститися до тварини або піднестися до божественного. Ці ідеї стали своєрідним гімном людині.

Гуманістичні ідеї перехрещується в його творчості з містикою і теологією. Так, вивчаючи європейські й арабські мови, він захопився каббалою і "натуральною магією", вірив у дію в природі надприродних сил і в те, що шляхом маніпуляцій з буквами і цифрами можна вплинути на надприродне, яке лежить в основі всіх речей і предметів. „Книга про все і про багато інше” (цією назвою тішилися навіть Ф. Кеведо і Вольтер).

Усіх філософів Академії поєднувало пантеїстичне уявлення про світ, ототожнення Бога і природи, ідея про його "з-вічність" світові. Наділення природи всіма необхідними божественними силами творення речей.

Мак’явеллі Нікколо (1469-1527) – італійський письменник, мислитель, політичний діяч, історик і військовий теоретик. Драматург. Секретар Ради десяти Флоренції (1498-1512). Основні твори: "Государ" (Державець) (1513, вперше опублікований у 1532), "Міркування про перші десять книг Тита Лівія" (1516-1517), "Про військове мистецтво" (1519-1520), "Історія Флоренції" (почата в 1520).

Політичне вчення – вперше політика виокремлена як самостійне явище з власними законами й сферою буття (несумісною з мораллю). Віддаючи симпатії "народу" (активним і заможним городянам) на відміну від нелюбимих їм міських низів, плебсу і церковно-клерикальних кіл папського Риму, розробляв правила політичного поводження людей і звеличував етику і міць "гордої" дохристиянської Римської імперії. Характеризував самостійність, велич і міць держави як ідеал, для досягнення якого політики повинні використовувати всілякі засоби, не думаючи про моральну сторону своїх вчинків і про цивільні свободи. Мак’явеллі увів поняття "державний інтерес" для вираження претензій держави на право не звертати уваги на закони, які вона покликана гарантувати, у випадку, якщо цього вимагають "вищі державні інтереси". Людина за природою зла: держава змушує її до самообмеження (найвищий вияв людського духу!?); держава – вища мета, сенс і щастя людського життя. Виховує не церква, а держава.

Будучи прихильником республіканського ладу держави (політичний ідеал – римська республіка), Мак’явеллі не бачив перспектив для нього в масштабах всієї Італії і радив "новому государеві" "по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не чуратися й зла". При цьому закликав приділяти особливу увагу "загальному благу" - загальнонаціональним інтересам – тому що широкі народні маси при відомих умовах мудріше будь-якого державного лідера. Саме людський егоїзм і потреба в його насильницькому приборканні породили державу як особливий інститут: "Добрі приклади породжуються добрим вихованням, добре виховання – гарними законами, а гарні закони – тими самими смутами, що багатьма нерозважливо засуджуються".

Після заміни республіканської адміністрації Флоренції тиранією Медичі Мак’явеллі був вигнаний. Він випробував тюремне ув'язнення, піддавався катуванням. У 1546 р. Тридентський собор розповсюдив меморіал, у якому було сказано, що "Государ" написаний рукою Сатани". У 1559 усі твори його були включені в перший "Індекс заборонених книг". "Нехай доля розтопче мене, я подивлюся, чи не стане їй соромно".

Mор Томас (1478-1535, страчений за велінням Генріха VIII) – англійський юрист і філософ. Лорд-канцлер (1529-1532). Головний філософський твір про ідеальну державу - "Досить корисна, а також і цікава, воістину золота книжечка про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія" (1516). (Дослівно "утопія" означає "нідея" – місце, якого немає). У першій її частині живописує трагічний процес збезземелювання англійських селян, коли "вівці поїли людей". У другій частині мова йде про небувале, ідеальне суспільство, де немає приватної й особистої власності, де усе належить усім, де усі трудяться, де немає влади грошей і грошей узагалі, а з золота і срібла утопійці "роблять нічні горщики ". На першому місці навіть не збіг особистих і суспільних інтересів, а безумовне підпорядкування індивідуального загальному. ("Головна і майже що єдина справа жителів Утопії – піклуватися і стежити, щоб ніхто не сидів у ледарстві".

Мор вимагав відчуження власності індивідів на користь держави, що нагадує державу Платона. Саме приватну власність розглядав як головну причину всіх соціальних нещасть: "розподілити все нарівно і по справедливості, а також щасливо керувати справами людськими неможливо інакше, як зовсім знищивши власність. Якщо ж вона залишиться, то в найбільшої і найкращої частини людей назавжди залишиться страх, а також неминучий тягар убогості й турбот". Мор вимагав релігійної віротерпимості, можливо меншої кількості догматів і передачу справи виховання юнацтва духівництву. Він не занадто вірив у можливість реального утілення власних приречень: "Утім, я охоче визнаю, що в державі утопійців є дуже багато такого, чого нашим країнам я скоріше б міг побажати, ніж сподіваюся, що це відбудеться".

Антиплатонізм (аристотелізм) був також. І його найпомітнішим представником був П’єтро Помпонацці (1462-1525). Конструктивне подолання теорії двоїстої істини почалося після її переосмислення у вченні П. Помпонацці.