2. Патристична доба раннього середньовіччя.

Патристика (лат. patres – батьки) – напрямок філософсько-теологічної думки 2-8 ст., зв'язаний з діяльністю ранньохристиянських авторів – Батьків Церкви. Джерела її оформлення – антична філософія (загальнораціональний метод і конкретний зміст платонізму і неоплатонізму, стоїцизму й ін.), з одного боку, та християнська телеологічна доктрина (ідея одкровення, а також теїзм, креаціонізм, спасіння) – з іншої.

В еволюції патристики можуть бути виділені три змістовних етапи:

(1) рання або апологетика (2-3 ст.).

(2) зріла або класична (3-5 ст.).

(3) пізня або систематизація християнського віровчення. (5-8 ст.).

1 Апологетика (рання патристика): світоглядно-філософський переворот. Захист віровчення Христа супроти „афінейської” мудрості (язичницької філософії еллінів і римлян). Апологетичний період, що йде слідом за апостольським (Вчення Христа та його найталовитіших учнів і прибічників), дає нам цілий ряд відомих християнських письменників і мислителів. Апологети вели боротьбу з розквітлим до середини 2 ст. гностицизмом (Василід, Валентин, Марніон), який характеризувався як "гостра еллінізація християнства". Близько до гностицизму стояло маніхейство, яке відкидало Старий Завіт і пропонувало людині спокутуватися самій. Рубіж 2/3 ст. – момент зародження систематичного богослов'я. Значною мірою воно визначалося "зустріччю" біблеїзму й еллінізму. Серед запальних полемістів-фрагментаристів зустрічалися й серйозні творчі постаті та досягнення:

Філон Олександрійський (*25 до-*50 н.е.) – поріг апологетики. Логос (Розум) як засіб творення чуттєвого світу Богом. Від нього вплив на всю орієнтальну (Східну, грекоментальну на відміну від латино-римської – окцідентальної) традицію.

Юстин Філософ (Мученик) (?-165). У пошуках істини і сенсу життя приступає до занять філософією, послідовно примикаючи до стоїків, перипатетиків, піфагорійців і неоплатоніків. Поворотною подією в духовній еволюції Юстина з його гаслом – "розум володарює над усім", стала зустріч зі старцем, який навернув його на думку про те, що справжнім "аматором мудрості" є той, хто осягнув завіти Писання і зробив їх керівництвом до дії. "Аматор слів" є не філософ, а "філолог", "софіст". Юстин приймає християнство, але не тільки не залишає занять любомудрієм, а й пише безліч робіт, які спирались на ідею тотожності істинної філософії і християнства. "Христос-Логос і Істина-Логос суть тотожні".

Юстин відкриває в Римі першу християнську філософську школу, де його слухав і Татіан, який потім назвав свого вчителя "гідним усякого здивування". Юстин своїми працями зробив великий внесок у розвиток апофатичного богослов'я, чітко сформулював ряд догматичних положень вчення Церкви. За наклепницьким доносом опонента, що програв йому в диспуті, Юстин і шість учнів були схоплені римським префектом і обезголовлені. Знаменита проповідь у суді про іпостасі Істини-Христа та його смерть за мудрість довели: він був таки не "філологом", а філософом у самому піднесеному сенсі цього слова. Православне його шанування як "небесного заступника роду філософів" і всіх шукачів істини – 14 червня, а католицький день пам'яті – 13 квітня.

Татіан – учень його – у „Промові проти еллінів” заявить про несумісність Платона і Христа, про можливість воскресіння тіла разом з душею.

До орієнтальної апологетики належали також Іреней Ліонський (І полов. ІІ ст.), Теофіл Антиохійський (кінець ІІ ст.), Афіногор (?-177), Іпполіт (кін. ІІ-поч. ІІІ ст.).

У центрі богословського життя стала знаменита Олександрійська школа:

Тит Флавій Климент (*150-*218) – очолив богословську школу в Олександрії. Союз віри і знання – головне знаряддя для міцності розуму. Віра пріоритетна. Логос – початок твореня, мудрості й спасіння.

Ориген (*185-254). Був учнем Аммонія Саккаса разом з Плотіном. Вчений знавець філософії. Прибічник стоїчного платонізму. Перше намагання синтезу християнського віровчення з неоплатонізмом для побудови цілісної філософсько-релігійної системи, викладеної у відомому творі в 4-х книгах „Про Начала” (228-229). Нематеріальність і безкінечність непізнаваного Бога (джерела всього) – це вперше серед християнських письменників. Троїстість Бога. Безперервна еманація „породження” Сина. Отець діє на весь світ, Син – лише на розумний і віруючий світ, Святий Дух – лише на душі святих. Вперше термін „Боголюдина”. Засновник біблійної філології. Екзегетика – метод глибинного тлумачення зашифрованих текстів завдяки „внутрішній людині”. Доктрина трьох сенсів Біблії: „тілесний”, „душевний”, „духовний” (містичний).

І все ж в едикті папи Юстиніана І в 543 році Оригена проголошено єретиком.

З діяльністю апологетів і особливо Оригена, зв'язаний перехід до поглиблених філософсько-теологічних побудов. Розробляється концепція посереднього між Богом і світом Логосу; розширюються і поглиблюються екзегетичні дослідження (концепція "трьох сенсів" створена в противагу Антиохійській богословській школі з її методом буквального розуміння Священного Писання); сама філософія розглядається як підготовче вчення, яке прокладає й вирівнює шлях до Христа.

Окцідентальна (Західна) традиція від початку була більш практична, духовність її мала формально-логічні риси. Апофатизм (особливий спосіб доведення буття Бога) у теологію Заходу прийде лише у ІХ ст. До кращих римоментальних письменників належали:

Фелікс Мануцій (кін. ІІ ст.). Твір „Октавія”.

Квінт Тертулліан (*160-220) – перший латиномовний письменник; вперше вжив термін „троїчність”. Несумісність філософії і християнського віровчення. Після христа не потрібно ніякої допитливості. Несумісність віри і розуму: Вірю, бо безглуздо („Credo guia absurdum est”). Головні твори: „Про ідолопоклоніння”, „До язичників”, „Апологетика”.

Арнобій (?-*260); Лактанцій (кінець ІІІ ст.).

2 а)Класичні патристичні досягнення на Сході. 3-4 ст. – епоха лютих тринітарних і христологічних суперечок, боротьби з аріанством, яке відстоювало концепцію "подобосущія" (Бог-Син має іншу сутність і є лише подобою образу Бога-Батька). Патристи синтезували християнське віровчення і філософські методи античності. У цей період особливо висуваються Афанасій Великий і Каппадокійська школа.

Останню представляли “три світоча кападокійської церкви”:

Василь Великий (*330-379) – єпіскоп Кесарійський. "Про святого Духа", „Шестидення”.

Григорій Назіанзін (Богослов) (*330-390) – єпіскоп Константинопольський. Чудовий поет. Головні твори: "Про моє життя", "Про мою долю", "Про страждання моєї душі".

Григорій Великий (325-394) – єпіскоп Нісський, брат Василя. Обидва Григорія – прибічники Оригена, як і Євсевій Кесарійський. Кращим філософом із трьох „світочів” був Григорій Нісський. Йому належала провідна роль в упорядкуванні системи християнського мислення на базі неоплатонізму: використання принципу спадаючої досконалості Буття для обгрунтування „троїстості” Єдиного Бога через вирівнювання ієрархії всіх іпостасей, софійно-плюралістичний підхід до розуміння світу, його екзистенційне бачення. До гурту належав і Амфілохій Іконійський.

Всі вони зробили істотний внесок (після формулювання символу віри Нікейським собором 325 року треба був більш поглиблений захист віровчення, бо попередня апологетика не вберегла, наприклад, від відступництва Юліана) в обґрунтування догмату Святої Трійці, суть якого можна передати формулою: "у її іпостасей – загальна сутність, природа і воля, але це три різних божественних особи (іпостасі)". Велика заслуга належить їм у виробленні "халкідонської формули": "Христос, єдинородний Син Божий, котрий має дві природи (людську і божественну), які незлитні й нероздільні так, що жодна не порушується і не перешкоджає їх абсолютній єдності". У цілому каппадокійці схилялися також до визнання згоди між одкровенням і філософією.