24

Тема 4. Середньовічна філософія. Філософія епохи відродження.

План лекції:

1. Загальна порівняльна характеристика середньовічного і ренесансного світоглядів.

2. Патристича доба раннього середньовіччя.

3. Схоластика в західній Європі в період зрілого Середньовіччя.

4. Етапи розвитку філософії Відродження.

1. Загальна порівняльна характеристика середньовічного і ренесансного світоглядів.

Людиномірність світу, започаткована софістами й розвинута моральною філософією, була піднята до духовно-космічної властивості Універсуму неоплатоніками. При цьому чуттєво-предметні характеристики Світу були відкинуті на периферію Буття. У християнства духовний Космос знаходить новий центр – Абсолютного Суб’єкта. Провідною організуючою ідеєю всієї культури стаєідея Єдиного Бога, адомінуючим формоутворенням духовної культури стає монотеїстична релігійна культура.

Головні риси (наскрізні для всіх явищ цієїкультури, найсуттєвіші для епохи):

1. Теоцентризм(на засадах трансцендентного Бога і “внутрішньої” людини).Без нового центру люди не бачили сенсу буття. Центром став релігійний ідеал, і навколо цього центру розвивалася вся середньовічна культура. Наука також покликана до обґрунтування існування Бога. Світські науки вважаються нісенітницею — вони ведуть до "пекельного мороку": "Які байки розкажуть фізики про небо?!". Наука нічого не може дати людині, коли ти "на смертнім одрі". Що вона знає про душу і долю людини на небесах? А якого поширення набула тематика смерті у художніх творах. За орачем земного поля на картині часто зображають смерть з косою, на гравюрах поширений образ черепу, а головна думка – що б не робила людина, над нею стоїть її смерть, кінець.

Отже, християнство як підвалини середньовічного світогляду визначило основну його самого (і філософії як його теоретичного ядра) рису – теоцентризм. Тобто будь-яка проблема Середньовіччя, в тому числі й проблема людини, розглядалася в контексті ідеї Єдиного Бога та виводилася з неї.Звідси випливає й істотна складова теологічно-філософського світогляду – теодіцея (виправдання Бога; розуміння Бога як абсолюту справедливості). Теодіцея стає загальним принципом релігійно-філософських доктрин, які намагалися узгодити ідею всемогутнього, благого Бога з наявністю світового зла, виправдати Бога як творця усього сущого всупереч існуванню у світі темних сил. Людська особистість формується за образом і подобою Абсолютної Особистості – Бога, але наділена свободою волі. Тому пізнання людьми Бога як шлях до спасіння відбувається через їхнє братське спілкування, молитву, сповідь та покаяння. Ранньохристиянський світоглядзаклав засаду, згідно з якою духовна напруга (ентузіазм) стала розглядатися як обов'язкова риса "нової людини".

2. Символізм і екзегетизм. Все земне існування людини пов’язується суб’єктивним виміром Абсолюту. Всі земні проблеми вирішуються в сфері духу, ноуменальної містичної реальності, яку за традицією величають „небесною”. А „царство небесне в середині вас”. Така реальність могла осягатися лише в певній символізації земного світу „знаками” небесного. Не лише шлюби звершуються на небесах. Треба була й особлива вправність у тлумаченні символів, базою яких стала Священна Книга (Біблія) і твори рівноапостольних. Мистецтво тлумачення сакральних символів і зветьсяекзегетикою, вмінням людини знаходити приховані знаки божественних значень і бути причетною до слідування їм. Стосовно язичницьких книг: „Дух – живить, буква – вбиває”. Не те в духовно-ідеальному тлумаченні: у Біблії навіть букви спочатку проголошувалися священними (одухотвореними). З часом релігійний символізм все значніше стає певною грою, що надавало також і продуктивні можливості для культури. Грою стає і самаідея віри.

3. Антиномічність мислення і моральний акцент світовідношення. Всі поняття беруться в дуальній опозиції і з моральним навантаженням (земне – небесне, гріховне – праведне, поцейбічне – потойбічне тощо). Не випадково дискусія, диспут стали провідними для з’ясування істини, авторитетності мислителя.

4. Ієрархічність:Зверніть увагу на "тришаровість" дуально-вертикально зорієнтованого простору середньовічної культури (три шари на єдиному стрижні ієрархії): християнського, васально-феодального, куртуазного. І на зверхність саме християнського шару культури, за образом якого будуються стосунки і в інших нашаруваннях. Ієрархічність чітко простежується як між "трьома шарами" дуально-вертикального простору культури, так і у кожному з них.

1. ієрархія – центральний нерв середньовічного життя;

2. покірність і служіння (Богу, монарху, дамі серця) – еталон пірамідальної ієрархії;

3. вища “Небесна” ієрархія (“Отця” і “Сина”); одинБог;

4. земна ієрархія – васалітет (сюзерен – васал); одинправитель (монарх).

5. Куртуазність – оздоба „служіння” однійПрекрасній Дамі з дотриманням церемонійного етикету при будь-яких обставинах.

5. Монотеїзм– віра в єдиного бога, максимально добродійне служіння одному Господу, господарю, господині.

6. Креаціонізм – розуміння Бога як творця (деміурга) з нічого, а людини як вінця тварного світу. Античне мислення ніколи не визнавало створеного світу (він був завжди).

7. Провіденціалізм– процес розвитку як здійснення напередпокладеного плану (задуму Бога) Спасіння. Людині варто йти до Царства Божого заради власного врятування.

Головне відкриття середніх віків – це відкриття „внутрішньої людини”, Душі. Від них – ентузіазм (ен-теос – вбожнення), особлива духовна мотивація. Філософія найзначніше була причетна до цього відкриття. Можна, звичайно, називати філософію Середньовіччя й такою, яка начеб-то займалася псевдопроблемами. Та будь-якого роду критики змушені визнати наявність в епоху Середньовіччя великих і вільних розумів. Насправді за кожною великою богословською темою ховається цілий вузол складних філософських проблем.

Однією з ключових і наскрізних проблем, нервом цієї філософії, була проблема співвідношення віри і розуму. Вже в ранній філософії Середньовіччя виділяються два крайніх крила, що дають протилежне її рішення: філософія буквально спрямована до Христа й веде нас до християнства (Юстин) – між Христом і Діонісом, між Єрусалимом і Афінами немає нічого спільного (Тертулліан). Вираз того часу говорить: "вірую, тому що абсурдно" (credo quia absurdum est). Більш зважену позицію займав Августин Блажений: хоча віра є вищий акт волі, а воля має відому першість перед розумом, він був схильний наполягати на єдності віри і пізнання. "Розумій, щоб міг вірити, і вір, щоб розуміти".

Але раціоналізація богослов'я неминуче вела до того, що авторитет віри починає ґрунтуватися на істинах розуму. Залежність теологів від діалектичних міркувань значніша, ніж від віри. Звідси ж виростала позиція схоластики: Ансельм Кентерберійський дає чітку формулу: credo ut intelligent (вірю, щоб розуміти). У межах догматів розум вільний і самостійний: "віра шукає розум". У "першого схоласта" Ериугени, справжня релігія є і справжня філософія, і навпаки. Відмінну від Ансельма позицію займає П’єр Абеляр: не стільки "вірую, щоб розуміти", скільки "розумію, щоб вірити" – суть цієї позиції. Авторитет церковного переказу, догматика церковного вчення, повинні бути засвідчені розумом.

Та найбільш розроблене і вражаюче рішення проблеми співвідношення віри і розуму запропонував Фома Аквінський. Віддаючи, на відміну від Августина, пріоритет не волі, а розумові, Аквінат висунув концепцію "гармонії віри і розуму". Хоча область основних таїнств лежить поза філософським пізнанням, тому що Християнська Істина вище розуму, однак, вона не може і суперечити останньому. Використовуючи поняття "природного світла розуму" Фома Аквінський думав, що знаходиться у певній необхідній відповідності з богооткровенним, тобто надрозумним, що ніяк не тотожно нерозумному. Криза схоластики: Вільям Оккам вів до підриву самої ідеї про можливість природного знання про Бога. Наслідком оккамізму була заміна позитивного співробітництва віри і розуму новою системою, у якій безсумнівність віри підтримувалася тільки філософською ймовірністю.

Для наочності й полегшення сприйняття розглянемо цілісну логіку руху філософсько-світоглядних ідей від космологічної до позитивної моделі світу, спираючись на образ «бутерброда».