2 Б) Класичні патристичні досягнення на Заході.

До визначних окцідентальних мислителів відносяться:

Амвросій Медіоланський(*340-397) – єпіскоп з Мілану, політик, богослов, рідкісний проповідник. „Гексамерон”. Надзвичайно вплинув на Августина.

Ієронім Стридонський(345-420). Блажений. Переклад народною латиною Біблії, відомий під назвою „Вульгата”. Надзвичайно авторитетна постать.

Августин Блажений (354-430).Найбільш великим представником західної патристики, безумовно варто назвати Аврелія Августина. У своїх численних творах він висуває ряд ідей, що надовго визначили шляхи розвитку західного богослов'я і філософії. "Бог і моя власна душа" – ось дві теми, що екзістенціально цікавили його. Дуже багато Августин писав проти маніхейства (один час він сам був маніхеєм) та інших єретичних вчень.

Основою духовного життя він вважає скоріше волю, ніж розум. „Nemocredit,nistvolens” (нема віри, нема волі). Людина винна молитися, а не вимагати чогось від Бога, який все вирішує сам, бо Його воля абсолютна. Людську волю він вважав сліпим знаряддям волі Божої.Августин віддає безперечний пріоритет нераціональним засобам. «Не навчанням людини, а внутрішнім світлом, а також силою найвищої любові міг Христос навернути людей до рятівної віри». Релігійна віра не припускає раціонального обґрунтування в тім сенсі, що для прийняття тих або інших положень релігії необхідно обов'язково знати, розуміти, мати у своєму розпорядженні докази. У сфері релігійного життя варто просто вірити, не вимагаючи ніяких доказів.Молитва є внутрішній стан душі – отож слід звертатися до царства в середині себе, мати внутрішню сповідальність. „Реальність страждаючої й самоусвідомлюючої душі більша від реальності речового світу”. Та лише „життя у вірі”, у відповідності до волі Бога спасає душу: інакше вона смертна як і тіло (думка від Юстина). ТвірАвгустина„Сповідь”– це і новий жанр літератури, де він підняв проблеми формування людської особистості, безсвідомої безодні душі (глибин психології).

Напружене звучання додає він і темі теодіцеї, вважаючи, однак, що зло не природне, а продукт вільної творчості; не сутність, а недолік добра; зрештою зло просто необхідне для гармонії світу. Його суперечка з Пелагієм про співвідношення Божественної Благодаті та волі людини схилила його до вчення про предистинацію (приречення). Однак його теза про те, що рятує Божественна Благодать, піднімає, проблему релігійної цінності гріха і філософську проблему – співвідношення волі і зла. З теологічної точки зору важливо те, що гріх не переборний чисто моральним шляхом.

Величезний вплив мало і його вчення про два Гради: небесний і земний. Це була перша розвинута християнська історіософія: містичне осмислення діалектики історичного процесу. Поступове посилення Граду Божого (на землі його репрезентує Церква) і ослаблення граду земного (Держави) розглядалися як внутрішня телеологія історичного процесу, обумовлена християнською есхатологією (чеканням кінця Світу).

Нове, зовсім сучасне розуміння часу: „мінливого мерехтіння”, лінійного і неповторного. Пам’ять (минуле, ставше), Надія (майбутнє, чекання), Увага (дійсне, споглядання). Час і вічність (від платонівської діахроніки тимчасового і вічного). Світ у часі, а Бог у вічності (поза вимірами часу).

Августин чітко усвідомлював важливу роль раціональних засобів впливу на душу. Тому він вважає за необхідне підсилювати віру доказами розуму, ратує за внутрішній зв'язок віри і знання. Лікування душі розпадається на авторитет і розум. Авторитет вимагає віри та підготовляє людину до розуміння і знання. Хоча розум не складає вищого авторитету, але пізнана і з'ясована істина служить йому. „Якщо хтось має сумнів, то він живе; якщо сумнівається, то значить мислить”. Слухняний вірі розум і підкріплена розумними доводами віра – такий ідеал августинівської апологетики. Представлена Августином теорія гармонії віри і розуму не допускає можливості поставити віру в залежність від розуму. Вирішальне значення в його системі має одкровення.„Deumetanimascirecupio.Nihilne plus?. Nihil omnio”. (Бог та душа тягнуться одне до одного. Нічого ще? Нічого рівно).